— Яка погана мамка в тебе, не дає нам поїсти, — проворкувала бабуся. — Ну, не плач, зараз ми з нею розберемося. Ось ми її насваримо… Ольга застигла біля шафи з пачкою підгузків у руках і стиснула зуби. А потім раптом подумала: а чого це вона мовчить щоразу? Час прикривати цю лавочку

— Яка погана мамка в тебе, не дає нам поїсти, — проворкувала бабуся. — Ну, не плач, зараз ми з нею розберемося. Ось ми її насваримо…

Ольга застигла біля шафи з пачкою підгузків у руках і стиснула зуби. А потім раптом подумала: а чого це вона мовчить щоразу? Час прикривати цю лавочку.

— Мама погана, так? Радій, що я йому про бабусю не розповідаю, — Оля свердлила спину матері поглядом.

Галина Василівна поблажливо озирнулася через плече.

— Ой, ну почалося… Вічні твої образи. Та годі тобі, він же навіть нічого ще не розуміє. І взагалі, це просто примовка така.

— Примовка? Набридла мені твоя примовка. Вона мене бісить. Олексійко, може, нічого й не розуміє, зате я-то розумію. І взагалі, на себе подивіться!

— Ну подумайте, які ми ніжні! Нині всі такі нервові стали. Це в тебе гормони грають, минеться, — відмахнулася мати. — Ми он дітей у холоді й голоді ростили, з пелюшками і без пралок. І нічого, живі всі. А ти через таку дурницю заводишся.

Ця «дурниця» почалася ще як тільки-но зʼявився на світ малюк. Коли Галина Василівна приїхала на виписку, вона сюсюкалася з онуком і нарікала на його батьків.

Мовляв, тут йому було так затишно й добре, а вони його, негідники такі, тепер тягнуть кудись на вулицю. Це при тому, що чоловік привіз теплий новий конверт і ковдру.

Тоді Оля проігнорувала це. Ну, сказала й сказала, неприємно, та годі. Але відтоді пластинка Галини про «поганих батьків» стала постійною.

Вона звинувачувала їх за все підряд. Мало грають, не повели гуляти чи повели, але не туди, не дали соску, не взяли на ручки…

І це при тому, що сама-то бабуся брати участь у житті онука особливо не поспішала, лише роздавала оцінки. Начебто жартома, але все це вже било по психіці.

Оля відклала підгузки вбік. Їй раптом стало не до наведення ладу в шафі. Серце гризла образа. Її почуття мерзотно знецінювали.

Невже не можна просто піти назустріч і сказати, що все, більше цієї примовки не буде, якщо дочці неприємно?

Ну, що ж, нехай тоді почує дзеркальну правду.

— Знаєш, мамо, а адже ти взагалі-то теж «погана мати»…

Галина повільно повернулася до дочки й обурено підняла брови, а Оля занурилася у спогади…

…Коли вона була маленькою, вона постійно чула, що мама втомилася, мама працює, мама спить. Оля бачила Галину в кращому разі пару годин на день. Батька дівчинка не пам’ятала. Він пішов, коли їй не було й двох років.

Головною людиною в її житті була бабуся — Марія Степанівна.

Жінка з м’яким характером і дуже тендітним здоров’ям. У неї були хворі ноги, тому вона майже не виходила з дому, але все одно тримала все господарство на собі.

У квартирі в неї завжди був майже стерильний порядок.

Бабуся робила з Олею уроки, вчила ту в’язати й готувати, вислуховувала про підліткові переживання внучки. Саме Марія Степанівна знала, у кого Оля була закохана в п’ятому класі. Саме до неї внучка прибігла плакатися, коли її зрадила близька подружка.

Галина ж приносила в дім їжу й гроші, але не тепло. Для Олі вона не була поганою чи хорошою, вона… просто була. Як гавкіт сусідських собак або гудіння пральної машини: завжди десь на тлі.

Найяскравіші спогади дитинства Олі були пов’язані з дорогою до школи.

— Ти дівчинка доросла, а в мене вже ніжки не ті, — сказала бабуся внучці після першого ж тижня навчання. — Тобі доведеться ходити одній. Біля сміття не затримуйся, за гаражами не ходи. Якщо хтось чужий покличе — кричи і тікай, дзвони мені.

Оля не ображалася: бабуся ледве ходила. Але їй усе одно було дуже страшно, особливо взимку, коли вранці було темно.

Шлях до школи проходив через приватний сектор із похилими будиночками та заростями чагарників. З однокласниками ходили дорослі: мами, батьки, бабусі. В Олі ж нікого не було. «Погана мама» в цей час зазвичай працювала.

З грошима в сім’ї теж було сутужно. Якщо Олі й купували щось нове, то «на виріст». Виручали дальні родичі та мамині знайомі: вони віддавали те, що їм уже не потрібне.

— Ватку в кросівки підклади, і стануть якраз. Великі — не маленькі, можна носити, — заявляла Галина, коли взуття не підходило за розміром.

Оля досі пам’ятала, як вона два роки ходила в чоловічій куртці. Іншої просто не було. А ще вона пам’ятала, як бабуся вчила її зашивати дірки в одязі так, щоб «майже не було видно».

А тепер Галина жартувала про те, яка ж її дочка непутяща мати.

— Я просто тобі допомогти хочу! Навчити тебе! А ти кричиш так, ніби я тебе реально тут у чомусь звинувачую, — з образою відповіла Галина, коли дочка висловила їй усе це.

— Хочеш допомогти — не принижуй мене при моїй дитині. Це не смішно. Це боляче.

— Ой, подивляться цих своїх відео, де їх життя вчать, а потім усе для них «боляче», — буркнула мати й відвернулася.

— Мамо, ти б краще такою ідеальною була, коли я росла. Це ж далеко не всі твої прорахунки! Мені продовжувати?..

…Коли Олі було чотирнадцять, мама несподівано оголосила, що в них у сім’ї буде поповнення. Тоді дівчинка ще не розуміла, що це означає. Але незабаром зрозуміла.

— Ти мені допомагатимеш, — одразу заявила Галина. — Не дарма ж я тебе ростила? Настала твоя черга вносити свій внесок. Більше нікому.

Батька дитини Галина навіть не згадувала. Мабуть, він «вийшов по молоко», щойно дізнався про майбутнього малюка.

Поява у родині дівчинки Аліни перевернуло життя Олі з ніг на голову. Зі школярки вона вмить перетворилася на няньку. У її будні вплелися підгузки, пляшечки й коляска.

Усе це витіснило особисте життя. Поки подруги ходили по кав’ярнях й обговорювали хлопців, Оля розвішувала пелюшки на балконі та вчилася засинати під дитячий крик. Іноді — прямо на зошитах.

Підсумок був закономірним. Вона ледве здала випускні іспити на прохідний бал. Про платне навчання навіть не могло бути й мови, а на бюджет Оля нікуди не проходила. Та й часу, чесно кажучи, на навчання не було.

— Грошей на університети в нас немає, — сказала мама, коли дочка поділилася з нею переживаннями. — Але нічого. Підеш працювати, наберешся досвіду. Стане в пригоді в житті.

З досвідом було сутужно. Оля влаштовувалася то на склад, то касиром, то кур’єром, але ніде надовго не затримувалася. Тому що мама регулярно видавала посеред зміни:

— Мені подзвонили й сказали, що Аліну треба терміново забрати з садочка. У них там води немає.

І Оля мчала. А хто ще? Бабуся на той момент зовсім злягла і була більше тягарем, ніж помічником. Мама ж тиснула на те, що в неї зарплата вища, а тому її робота в пріоритеті. Сперечатися з цим було складно.

Так ішли роки. Подруги переїжджали, виходили заміж, літали у відпустки, а Оля металася між домом, роботою і сімейними справами.

Життя проходило повз, тому що Галина обирала не тих чоловіків і вважала переривання цікавого стану жахливим злочином.

Після смерті бабусі стало легше. Аліна виросла і вже не потребувала цілодобового нагляду. Оля зустріла Олександра — свого майбутнього чоловіка.

Вона вирвалася із сімейного полону й з’їхала до нього. Дуже довго не хотіла дітей, тому що вже намучилася, але Олександр все ж умовив її, пообіцявши, що допомагатиме. І він справді допомагав, але посильно.

Галина слухала все це з підібганими губами. Вона ніколи не замислювалася про те, як було її дочці.

— Я робила це заради вас, а ти он якої про мене думки! Я ж не тинялася, не пила, працювала. Усе в дім, усе вам! — тремтячим голосом відповіла мати.

— Я знаю. Але, як бачите, щоб бути «хорошою», недостатньо просто старатися. А ще — дуже легко роздавати ярлики збоку.

Мати схрестила руки на грудях, ніби ображена дівчинка. Вона дивилася кудись у стіну.

— Ну… вибач, раз робила все не так, — фиркнула Галина.

Оля не чекала вибачень, але розраховувала хоча б на розуміння.

— Мамо, давай забудемо. Це справи минулих днів. Але врахуй: після таких вибриків бачити онука ти будеш тільки під нашим наглядом. А якщо ще раз скажеш, що я погана, я буду розповідати йому, яка в нього бабуся жадібна, не дарує хороших подарунків, як свекруха.

Галина нічого не відповіла, лише шумно видихнула і повільно піднялася. Вона вийшла в коридор, взяла куртку і мовчки пішла.

А за тиждень вона приїхала до онука з цілим кулькóм брязкалець і «правильних» (з її погляду) іграшок. Вона так і не визнала своїх помилок, але більше й не провокувала Олю.

Може, дійсно почула, може, просто хотіла зберегти зв’язок із сім’єю, нехай навіть на чужих умовах. Для Олі була важлива не причина, а сам факт. Нехай вона не ідеальна, але все ще бабуся і мати, яка нарешті почула дочку…

Цю глибоко особисту історію нам надіслала одна з читачок. Вона нагадує, що найцінніший спадок, який ми можемо залишити дітям, — це не гроші, а тепло і прийняття.

Батьківські прорахунки важко визнати, але щирість здатна зцілити навіть давні рани.

А як ви вважаєте, чи варто згадувати старі образи, щоб змусити людину визнати свою провину? І чи зрозуміє вона?…