— Яка ще твоя квартира? — врешті-решт видала мати під час грандіозного скандалу. — Є наша з твоїм батьком друга квартира. І за документами, і по совісті! Твій спадок? Та це батьків спадок, баба твоя з розуму вижила, неправильно вчинила, совість треба мати! Ах, ти працювала і гроші нам віддавала? Так ти ж із нами жила! Їла, пила, світло й воду мотала, між іншим

— Цікаво, а коли це вона на ноги стане? Їй, на хвилиночку, вже тридцять вісім, найменшому малюку — чотири рочки, а мені — всього двадцять три. То скільки ж мені чекати? — нервово стискає кулаки Валерія. — Аж до власної пенсії, чи що?

— Та навіть якщо й до її пенсії, це ж ціла вічність! Ну добре, мати свою лінію гне, а батько твій що каже? — скептично хитає головою подруга.

— Ой, та ти ж знаєш мого тата, — безнадійно махає рукою Лера. — Він у мами так глибоко під каблуком сидить, що й світу білого не бачить. Проти неї й слова не писне. Тільки руками розвів, позітхав, як мама навчила, мовляв: «Це ж рідна кровинка, там же ж дітки малі».

Недарма ж покійна бабуся свої гроші не йому, а мені заповіла, бо знала, куди вітер дме. Тільки от… хто б мені в шістнадцять років той кредит на квартиру дав? А тепер сиджу коло розбитого корита і гадки не маю, що робити. Чи то йти на орендовану квартиру й збирати копійку до копійки з нуля, чи далі жити з батьками.

Але, правду кажучи, я на матір зараз дивитися не можу. Мене просто пошили в дурні, розумієш? І хто? Рідна мати!

Сім’я у Лери невелика: вона, мама й тато. Мамині батьки жили в глухому селі, звідки мати свого часу втекла підкорювати столицю. Закрутилася в Києві, роботу знайшла, а там і за тата заміж вискочила.

Як підозрює сама Лера, великого кохання там не було — просто треба було якось зачепитися за життя, от і знайшла роботящого чоловіка з м’яким, як віск, характером. Недарма ж татова мама, Лерина бабуся, свою невістку на дух не переносила.

У мами є молодша сестра, Віра, якій зараз тридцять вісім. Вона теж свого часу приїхала до великого міста з однією валізою — після коледжу вирішила шукати кращої долі. І таки знайшла!

Вийшла заміж за досить заможного чоловіка, звила гніздечко, і одне за одним у них з’явилося троє діток: старшій дівчинці вже тринадцять, середньому — вісім, а найменшому хлопчику — всього чотири.

Стара сільська хата маминих батьків уже чотири роки стоїть пусткою. Ніхто її не топив, двір травою поріс, а продавати не стали — бо кому та розвалюха в глушині здалася?

Батьків по татовій лінії теж уже немає на цьому світі. Татова мати, Лерина бабуся, була жінкою хваткою і мудрою. Так вийшло, що, переживши свого чоловіка, вона взяла всі фінанси та майно у свої міцні руки.

Тато теж має молодшу сестру, яка заміж вийшла пізно, швидко розлучилася і жила з бабусею в її трикімнатній квартирі. Коли бабусі не стало, Лері було шістнадцять, ще до школи бігала.

Після відкриття заповіту з’ясувалося: квартиру бабуся залишила своїй доньці та іншій онучці, а от Лері відписала чималий банківський вклад. І гроші ці пройшли повз тата!

Бо бабуся добре знала свою невістку і як у воду дивилася: вважала, що м’якотілий син усе до копійки віддасть дружині.

Але віддав не тато. Віддала сама Лера, щойно їй виповнилося вісімнадцять. Бо відразу після того як не стало бабусі батьки вирішили зробити «геніальний хід» — вкластися в новеньку двокімнатну квартиру нібито для доньки.

У них були якісь свої заощадження, і розсудили вони хитро: перший внесок зроблять самі, житло пустять в оренду, а там, поки Лера підросте, квартиранти той кредит майже й виплатять.

А вже потім, клялися-божилися, перепишуть квартиру на ім’я доньки.

— Тобі всього вісімнадцять, — солодко щебетала мати, коли Лера знімала свої спадкові гроші з рахунку і віддавала їй до рук.
— Ти ще студентка, дитино. Ніхто зараз житло на тебе не перепише. Будеш потроху підробляти, віддаватимеш нам те, що ми вклали, а як закриємо кредит — квартира стане твоєю повноправною власністю.

Лері тоді й на думку не спадало, що найрідніші люди можуть так майстерно обвести її довкола пальця. Вона ж у них єдина донечка!

З другого курсу дівчина гарувала на підробітках. І хоча щомісячний платіж повністю перекривали квартиранти, Лера залишала собі копійки на маршрутку та пиріжок, а всю решту чесно несла матері — «у спільний котел».

Кожнісіньке літо працювала вожатою в дитячому таборі, недосипала, а зарплату до копієчки віддавала мамі на «свою» омріяну квартиру.

Ось уже півтора року дівчина працює на повноцінній роботі. Кредит майже виплачений, лишилося якихось жалюгідних кілька тисяч. Лера й далі тулилася в батьківській хаті, економила на всьому, аби хоч трохи відкласти на ремонт і якісь-такі меблі для свого гніздечка.

Бо в тій квартирі обстановка була, як то кажуть, «з миру по нитці»: трохи старих батьківських меблів, трохи купленого з рук на барахолці.

— І тут як грім серед ясного неба! Дізнаюся, що квартиранти з’їжджають, а в мою квартиру, виявляється, заселяється тітонька з усім своїм виводком! У неї, бачте, розлучення, чоловік знайшов собі молодшу, а їй тепер іти нікуди. А я тут до чого? Хіба це мої проблеми?! — аж кипить від обурення Валерія.

— Я всі студентські роки в одних джинсах відходила — і в дощ, і в сніг! У ту квартиру вкладено моє законне спадкове майно, кредит по факту виплатили квартиранти, я до копійки відпрацювала те, що мати з батьком дали на перший внесок! А тепер мені прямо в очі заявляють, що я, бачте, «ще надто зелена», щоб власні квадратні метри мати!

— Яка ще твоя квартира? — врешті-решт видала мати під час грандіозного скандалу.

— Є наша з твоїм батьком друга квартира. І за документами, і по совісті! Твій спадок? Та це батьків спадок, баба твоя з розуму вижила, неправильно вчинила, совість треба мати! Ах, ти працювала і гроші нам віддавала? Так ти ж із нами жила! Їла, пила, світло й воду мотала, між іншим!

А після вісімнадцяти років тебе ніхто на горбі тягнути не зобов’язаний. Тож закатай губу, доню. І взагалі, май серце: у тітки троє дітей на руках, їй з ними куди йти на вулицю?

Що ти мені тут торочиш, як заведена: «моя квартира, моя квартира»! Носа ще не втерла, щоб своє житло мати.

Я сказала: там житиме моя сестра з дітьми, і крапка! Скільки треба, стільки й житиме, поки на ноги не стане. Я не можу рідних племінників у стару хату з піччю вигнати, а в тітки твоєї немає ні мами, ні тата, щоб її з ложечки годували.

Валерія від такої кричущої несправедливості аж повітрям похлинулася. Ридала потім цілий тиждень у подушку. Матір, звісно, сльози рідної дитини не розчулили ні на краплю — вона ж бо свято вірить у свою правоту.

А Лера стоїть на своєму: це ж як виходить? У тітчиних дітей що, батьків немає? Є живий-здоровий батько, який, за законом, мусить їх утримувати й аліменти платити!

— Зі свого житла — тільки розвалена хата в глухому селі? А головою думати, перш ніж трьох дітей заводити, не пробувала? — щиро обурюється і подруга.

А в Лери немає відповіді. Є тільки глуха образа за таку цинічну брехню, злість на батька, який чомусь знову сховався за материну спідницю, і на саму себе — за те, що розвісила вуха й повірила солодким обіцянкам.

Але ж хіба могла вона вчинити інакше?

Це ж батьки, найближчі люди… Вони ж у очі казали, що кожну копійку заради неї бережуть, а на ділі вийшло, що рідну дитину обібрали до нитки заради комфорту сестри.

Ось такий лист-сповідь надійшов днями на нашу пошту, і ми просто не могли не поділитися цією життєвою драмою, лише трохи причесавши текст для легкості читання.

Знаєте, в народі недарма кажуть: «Хочеш втратити гроші та спокій — почни вести фінансові справи з родичами».

А як би ви порадили вчинити дівчині в цій заплутаній ситуації і чи є шанс якось відновити справедливість?