— Які там сорок днів… — Марина махає рукою, і в очах знову з’являються сльози. — Дев’ять днів по мамі справили, і тато привів у хату цю Томочку. — От ти повіриш, що він її тільки-но зустрів? Отож і я не повірила. Так гидко було усвідомлювати, що поки мама в муках відходила, тато вже розважався з цією молодицею

— Я знати його не хочу, і на цьому крапка! — Марина ледь стримує тремтіння в голосі, ділячись болем із подругою. — А брат почав щось виляти: мовляв, рідна людина, треба допомагати, гріх на душу не брати…

— Але Андрій тоді ще зовсім малий був, коли все те лихо сталося. До того ж він зараз за тридев’ять земель, на за кордоном, тож цей тягар точно не на його плечі впаде, а на мої!

Марина вже кілька днів не знаходить собі місця. Їй на голову готовий звалитися немічний батько — із цілим букетом хвороб, безпорадний і, за великим рахунком, безхатько.

Жінка категорично проти того, щоб доглядати колись рідну людину. І справа зовсім не в тому, що від батька не залишиться жодного спадку, а в тому, як він колись вчинив із ними — власними дітьми.

Колись вони були звичайною, щасливою сім’єю: тато, мама і двоє дітей.

Разом ставали на ноги, разом раділи успіхам. Марина навіть не пригадує, щоб батьки серйозно сварилися — у хаті завжди панувала злагода.

— Усе робили гуртом, жили душа в душу, — згадує жінка. — Коли не стало бабусі по татовій лінії, батьки продали свою двокімнатну квартиру і переїхали в простору трикімнатну.

Ще й машину купили, і в бабусиній оселі ремонт зробили. Ми з братом тоді були такі щасливі — нарешті у кожного своя кімната! Бо ж не діло підліткам-брату й сестрі тулитися разом.

Різниця у віці в Марини та Андрія була чималенька — цілих десять років. Коли переїжджали, Марині вже виповнилося вісімнадцять, а братові було лише вісім.

Хто ж тоді знав, що цей переїзд і продаж спільного житла стануть фатальною помилкою їхньої матері.

— Мама захворіла, коли мені було двадцять шість, а Андрію — шістнадцять. Я якраз тільки заміж вийшла, — продовжує Марина. — Гроші від продажу квартири ще залишалися на рахунку, але вони танули на очах — маму треба було рятувати, хвороба була дуже тяжкою.

Батько нібито робив усе можливе: возив по лікарях, платив за ліки, підтримував.

Але Марина бачила — він просто втомився. Брат фактично тримався лише на зусиллях сестри: вона пильнувала, щоб він школу закінчив, допомагала до іспитів готуватися, бо батькам було вже не до нього.

Сама ж Марина розривалася між своїм немовлям, власною орендованою квартирою і маминою домівкою, де та часто лишалася на самоті.

— Розумієш, мені доводиться багато працювати! — похмуро виправдовувався батько. — Треба ж і Андрія годувати, і маму лікувати…

Марина вперто гнала від себе думки про батькову зраду, але, здається, мама вже теж усе розуміла.

Вона просто тихо плакала і згасала. Усі лихі передчуття підтвердилися дуже швидко.

— Які там сорок днів… — Марина махає рукою, і в очах знову з’являються сльози. — Дев’ять днів по мамі справили, і тато привів у хату цю Томочку. — От ти повіриш, що він її тільки-но зустрів? Отож і я не повірила. Так гидко було усвідомлювати, що поки мама в муках відходила, тато вже розважався з цією молодицею.

Тамара була молодша за батька на двадцять років. Виглядала вона, як би це м’якше сказати, як пані з дуже гнучкими моральними принципами. У неї був свій дев’ятирічний син, якого батько теж притягнув у дім.

Того «зведеного брата» оселили в колишній кімнаті Марини, де ще навіть маминим парфумом пахло.

Сороковини по матері жінка справляла вже у себе в однокімнатній квартирі.

Там само, на маленькій кухні, оселився і брат-студент, якого батько просто виставив за двері.

— Квартира моя і тільки моя! — кричав тоді батько синові. — Від твоєї матері ні копійки не залишилося, усе на аптеки пішло. Раз ти мою жінку не поважаєш — збирай манатки й провалюй геть!

Марина каже, що її чоловікові треба пам’ятник за життя поставити: не побоявся труднощів, прийняв брата, разом його доучили й на ноги поставили.

Тільки коли Андрій пішов на власні хліби, вони нарешті видихнули. Минуло шістнадцять років.

Марині вже за сорок, у неї двоє дітей, надійний чоловік і власна трикімнатна квартира, за яку ще п’ять років кредит платити.

У брата теж усе склалося: працює за кордоном десь аж у Ірландії, дружина у нього з Польщі, планують згодом туди переїхати, все таки до Батькіщини ближче.

А батько? Усі ці роки Марина з ним не бачилася, але через родичів знала, як він живе.

Ту трикімнатну тато з новою дружиною швидко продали. Мовляв, купимо меншу, а за решту — машину.

Купили, але… на ім’я Тамари. Марина впевнена, що та ушла жіночка його навколо пальця обвела: мовляв, якщо на тебе запишемо, то діти твої мене потім на вулицю викинуть.

— І викинули б, не сумнівайся! — підтверджує Марина. — Але зараз викидає його вона сама — свого благовірного. Бо став непотрібний. Сина її виростив, житлом забезпечив, а тепер — за борт. Машину синок її давно розбив, а батькові зараз не до поїздок.

«Карма» наздогнала батька швидко: онкологія, а згодом — інсульт. Тепер чоловік ледве ходить, погано розмовляє і сам себе обійти не може.

— Він їсть, і все з рота тече, — Тамара, яка десь роздобула номер Марини, говорила з нехованою огидою.

— Я вже два роки це терплю, і моєму терпінню кінець. Забирайте його куди хочете! — Не хочете? Значить, виведу його на лавочку, посаджу, а вузлик із речами поруч поставлю. Чому я маю це терпіти? Ви — діти, а я всього лише дружина.

У мене своїх клопотів повно, син женитись надумав, куди він молоду жінку приведе? У кімнату до цього паралітика, чи що?

Серед родичів Марини відразу знайшлися «праведники», які почали повчати: треба забрати, треба допомогти, батько ж, не чужа людина.

Навіть брат із далекого закордону пропонує скидатися грішми й винайняти батькові квартиру поруч із Мариною, щоб їй було «легше доглядати».

— А я не збираюся ні за ким доглядати! І знаєш, серце навіть не йокає, — жорстко каже Марина. — Брат не потягне і оренду, і доглядальницю одночасно, у нього своя родина намічається.

А я навіть на приватний пансіонат ні копійки не дам. І провідувати його там не буду. — Хай як хочуть, так і вирішують, а у мене немає батька. Він помер для мене на десятий день після матері, коли ту жінку до хати привів.

— Ну що ти, Марино, кожна людина має право на помилку… — знову чує жінка звідусіль. — Треба вміти прощати, він же тебе ростив, любив колись…

Цю історію нам надіслала читачка, яка опинилася перед важким моральним іспитом. Життєва мудрість каже: «Як гукнеться, так і відгукнеться», і батьківські помилки минулого часто стають непосильним тягарем для дітей у майбутньому.

А як ви вважаєте — чи існує межа, після якої «батьківський обов’язок» дітей анулюється? Чи можна пробачити зраду в найважчу хвилину, коли за це прощення доводиться платити власним спокоєм і родинним затишком?