Якось Римма наготувала великий казан плову. Розраховувала, що вистачить бодай на три-чотири дні. Макар з’їв половину за вечерею. Решту доїв наступного дня в обід. — Дякую, рідна, було дуже смачно, — сказав він, ніжно цілуючи її в щоку. Римма усміхнулася у відповідь, але саме в цей момент чітко зрозуміла: так далі тривати не може

Після розлучення Римма зітхнула з полегшенням. П’ять років шлюбу без дітей і без якихось особливих драм, квартира її, колишній з’їхав тихо й мирно — просто ідеальний фінал неідеальної історії.

Перші місяці самотності були просто п’янкими: вона готувала тільки те, що любила сама, дивилася серіали до третьої ночі й прокидалася тоді, коли хотілося (добре, що працювала з дому і не була прив’язана до жорсткого офісного графіка).

— А потім мені, бачте, людського тепла захотілося. Та й усі навколо тільки те й робили, що гуділи: «Жінка не повинна жити сама, треба сім’ю, треба дітей, треба коханого чоловіка поруч», — ділиться вона з подругою. — І пам’ятаєш, ти ж перша почала! Через тебе я з ним і познайомилася, у твоїй же компанії.

З Макаром Римму справді звели спільні друзі. Не чоловік, а картинка: високий, розумний, із блискучим почуттям гумору. Ненав’язливий, подій не квапив, залицявся гарно: квіти, квитки в театр, довгі розмови по телефону аж до опівночі. Пів року таких зустрічей, і Римма дозріла. «Переїжджай до мене», — запропонувала вона.

Римма була на сьомому небі від щастя, коли Макар переїхав, коли полагодив і прикрутив усе, що хиталося чи відпадало, до чого в колишнього чоловіка руки роками не доходили. Щастя тривало рівно доти, поки через тиждень спільного життя вона не відчинила холодильник.

Перші дні вона списувала все на якусь випадковість. Купила продуктів із запасом на сім днів — розлетілися за три, а то й за два. «Мабуть, я щось неправильно розрахувала», — подумала вона і замовила доставку з іще більшим пакетом. Нова партія протрималася чотири дні.

Римма почала придивлятися, і картина її просто вжахнула.

Ранок Макара починався з дуже щільного сніданку: чимала тарілка вівсянки на молоці, штук п’ять сосисок, розігрітих у мікрохвильовці, бутерброди з маслом і сиром (штуки чотири), йогурт, банан і велике горнятко солодкої кави з вершками.

Іноді, коли він працював із дому або у вихідний, його обід виглядав так: глибочезна тарілка супу (Римма в ній раніше салат робила — зручно було, що листя не вивалюється, коли перемішуєш), слідом — друге з горою макаронів і котлетами, салат в окремій мисці (її Макар привіз із собою, назвавши улюбленою) і обов’язково чималий кусень хліба. На десерт — кілька шматочків шоколаду або пара булочок.

А вечеря — це взагалі окрема пісня. Макар міг спокійнісінько змолотити велику сковорідку смаженої картоплі з м’ясом. А після цього ще й зазирнути в холодильник у пошуках кефіру на ніч, та й плюшку якусь прихопити.

— Мій колишній харчувався скромно й без витребеньок. Я, розумієш, звикла до певного ритму закупівель, — продовжує Римма. — От чесно, ніколи б не подумала, що зможу знайти в колишньому чоловікові хоч якісь позитивні риси, уявляєш? Але двох кілограмів курки мені вистачало на тиждень, а пакета молока — на чотири дні!

З Макаром усе перевернулося з ніг на голову. Кілограм м’яса зникав за одну вечерю.

Молоко йшло літрами — він пив його просто так, лив у кашу, в каву, в чай. Хліба доводилося брати по три буханці замість одного. Сир, ковбаса, йогурти, печиво — все це тануло з якоюсь лякаючою швидкістю.

Суми в чеках росли як на дріжджах. І це без жодних ресторанів, суто звичайні походи в магазин та доставки з супермаркетів. Римма несміливо спробувала натякнути:

— Макаре, може, спробуємо харчуватися трохи скромніше? Кажуть, легка їжа корисніша для здоров’я.

Він подивився на неї з таким щирим нерозумінням, що їй аж самій стало ніяково.

— Скромніше? Та я й так їм як усі. Це нормальний чоловічий апетит.

Нормальний. Трилітрова каструля борщу йшла в нього за один день. Римма з тугою рахувала, скільки часу вона почала витрачати на готування, і це ще не рахуючи грошей. До речі, про гроші.

Так, Макар заробляв, доходи в них були приблизно однакові, але якщо раніше, після розлучення, у жінки залишалися гроші на те, щоб щось відкласти або витратити на себе (піти в салон, купити обновку), то тепер…

— Він проїдав не тільки свою зарплату, а ще й левову частку моєї! А час, Боже мій? Вчора вбила дві години на готування, а сьогодні каструля вже порожня, і Макар зазирає мені через плече з питанням: «А що в нас на вечерю?»

Найприкріше було те, що чоловік був абсолютно худий! Високий, жилавий, жодної краплини зайвої ваги.

Метаболізм працював як доменна піч: усе згоряло миттєво і вимагало нової порції палива. Макар не переїдав навмисне, він справді постійно був голодний. Його організм вимагав — він організму давав.

Якось Римма наготувала великий казан плову. Розраховувала, що вистачить бодай на три-чотири дні. Макар з’їв половину за вечерею. Решту доїв наступного дня в обід.

— Дякую, рідна, було дуже смачно, — сказав він, ніжно цілуючи її в щоку.

Римма усміхнулася у відповідь, але саме в цей момент чітко зрозуміла: так далі тривати не може.

Холодильник знову спорожнів за три дні після масштабної закупки.

Римма відчиняла дверцята і бачила лише порожні полиці та доїдений шматочок масла. Усе, що вона купувала, зникало немов у чорній дірі.

Вона почала ховати продукти. Шоколад — за банки з крупами. Печиво — у ящик з овочами. Сир — у контейнер для заморозки. Макар знаходив усе.

— О, у нас ще є смаколики! — щиро радів він, дістаючи її заначку. — А я якраз зголоднів.

— Зате не п’є, не палить і по жінкам не бігає. Йому просто ніколи, він постійно жере, — хмикає подруга. — Але це, звісно, “жесть”.

Смішно, але в цьому була свята правда. Макар був ідеальним у всьому іншому. Він мив посуд без нагадувань, виносив сміття, допомагав із прибиранням.

Обіймав її вечорами, уважно слухав, як минув день, підтримував, коли було важко. Він просто… їв.

Місяць тому Римма сіла з калькулятором і підбила витрати за пів року їхнього спільного життя. Цифра вийшла просто жахлива. На їжу йшло більше, ніж на комуналку, інтернет, зв’язок і навіть одяг разом узяті.

Вона почала економити на собі. Відмовилася від салонів краси, перестала оновлювати гардероб. Гроші витікали в одну-єдину вирву — білу, фінську, яка стояла в невеликому приміщенні поруч із ванною.

Розділити бюджет? Змусити Макара готувати самому? У неї й так іде безліч часу, який вона раніше витрачала на роботу або на відпочинок, свій власний, заслужений відпочинок. Але дві каструлі, два окремі набори продуктів — це вже не сім’я, це гуртожиток.

Вона всерйоз думала про те, щоб запропонувати йому жити окремо. Зустрічатися, як раніше, ходити в ресторани й кіно, але розходитися по своїх домівках. Він їсть свою їжу, вона — свою. Ніяких порожніх холодильників, ніяких кревних тисяч, спущених на чужий апетит.

Днями відбулася їхня остання вечеря. Римма приготувала курку з овочами на великій сковороді.

Вона дуже хотіла їсти, бо останні дні перебивалася всухом’ятку і врізала себе в усьому, аби лиш дотягнути до зарплати. Макар з’їв майже все. Їй дістався малесенький шматочок грудки й пара ложок гарніру.

— Ти найкраща, — сказав він, задоволено відкидаючись на спинку стільця.

Вона дивилася на порожню сковороду і розуміла: так більше не можна. Вона не може жити з чоловіком, який з’їдає не тільки свою, а й її частку. У прямому сенсі слова.

Вранці, коли Макар пішов на роботу, Римма зібрала його речі. Акуратно склала одяг у ті самі дві валізи, з якими він колись приїхав. Поставила біля дверей. Він повернувся, все зрозумів, узяв речі і зник.

— Просто тому, — пояснює Римма, — що з чоловіком має бути легше: у моральному плані, в матеріальному, у фізичному. А якщо ні — то нащо мені такий чоловік?

Усім хороший, але я не готова до самої старості дивитися, як він їсть, готувати тоннами й відмовляти собі в манікюрі, бо інакше нам на їжу не вистачить. Мені не вистачить! А якщо діти підуть у тата? Це ж узагалі жах…

Ніхто з подруг і навіть власна мама вчинку Римми не зрозуміли. Зробили висновок: егоїстка, дивна жінка, під надуманим приводом відмовилася від хорошого, золотого чоловіка. А їй же вже 33, принців на всіх явно не вистачає, навіть для таких ідеальних принцес.

Ось такою історією свого життя поділилася з нами Римма. Наболіло. А від рідних нуль розуміння, а тим більше підтримки.

А ви що скажете, любі читачі? Чи можна закрити очі на таку “маленьку слабість” практично ідеального чоловіка у всьому іншому?