Якщо вийде довести, що Катька його нагуляла, то аліменти скасують. — Зоє, ти з глузду з’їхала? – жахнулася Марина Іванівна, – Та Славко же – копія Володя! — Е, ні! На Катьці проби ставити ніде, потрібно все перевірити. Чому мій хлопчик має годувати чужого приблуду

— А за що мені її любити? – Зоя Іванівна сердито стиснула губи, – Вона мені хто?

— Ну, почнемо з того, що вона – мати твого онука, – нагадала їй сестра, – І дружина твого єдиного сина.

— Колишня! – поспішила поправити Зоя Іванівна, – Колишня дружина, слава Богу! Нарешті, у Володеньки розплющилися очі і він побачив, кого пригрів на грудях!

— Вже не без твоєї допомоги прозрів хлопчик! – усміхнулася Марина Іванівна.

— Так, не без моєї! – гордо підтвердила літня жінка, – Я відразу сказала, що Володя робить помилку, пов’язуючи своє життя з цією! І, звісно, зробила все, що в моїх силах, щоб він зрозумів, що вона з себе представляє!

— Зоя, з тобою просто неможливо розмовляти! – важко зітхнула Марина Іванівна, – І я прекрасно розумію, чому бідна дівчинка втекла з малолітньою дитиною на руках! Вона ще довго протрималася, цілих чотири роки.

— Ага, знайшла бідолаху! Погано ти її знаєш! Та ця на аліменти надумала подати, і зауваж, не тільки на Славка, а й на своє утримання! І уяви собі, суд став на її бік! Тепер мій бідний хлопчик зобов’язаний майже половину своїх грошей віддавати, щоб за грати не потрапити! А Славку тільки рік, це ж скільки ще років мій Володя буде утримувати цю негідницю?

— Зоє, ти себе взагалі чуєш? – докорила їй сестра, – Ти, якщо що, зараз говориш про власного єдиного онука! Ти що думаєш, якщо вони розлучилися, Вовка не повинен утримувати свою дитину? А Катя зараз не може працювати, в декреті, тому і їй належить утримання.

— Це ще перевірити треба, чи наша це дитина! – завизжала Зоя Іванівна, – Я вже ходила до юриста, консультувалася, вимагала, щоб він скасував рішення суду!

— І що він тобі на це відповів? – усміхнулася Марина Іванівна.

— Сказав, що якщо є сумніви, що Славко – син Володі, то ми можемо провести експертизу. Якщо вийде довести, що Катька його нагуляла, то аліменти скасують.

— Зоє, ти з глузду з’їхала? – жахнулася Марина Іванівна, – Та Славко же – копія Володя!

— Е, ні! На Катьці проби ставити ніде, потрібно все перевірити. Чому мій хлопчик має годувати чужого приблуду?

Зоя Іванівна була з тих жінок, які, вселивши собі щось у голову, йшли напролом, не звертаючи уваги ні на що навколо. Вона завжди вважала єдино правильною лише власну думку і не терпіла заперечень. Свого єдиного сина, Володимира, виховувала з ранніх років одна – чоловік загинув, коли хлопчикові ледь виповнилося три роки. Зоя Іванівна любила сина і дуже боялася, що з ним, як і з його батьком, може що-небудь трапитися. Хлопчик ріс під гіперопікою, не сміючи навіть кроку ступити без дозволу владної матері. А вона, бажаючи йому щастя, виховувала його так, як вважала правильним. Школа із золотою медаллю, університет – диплом з відзнакою… Зоя Іванівна контролювала коло спілкування Володимира, щодня, немов співробітник служби безпеки, допитувала сина про всі події дня, перевіряла його кишені на наявність підозрілих предметів. Звісно, з часом хлопець, хоч і дуже був прив’язаний до матері, почав відстоювати своє право на свободу й особисте життя.

Зрозумівши, що заборонами й авторитетом уже нічого не доб’ється, Зоя Іванівна змінила тактику. Тепер, варто було лише Володимиру вибухнути, у неї одразу ж траплявся гіпертонічний криз, давило в грудях і віднімалися руки. Молодий чоловік прекрасно розумів, що все це – лише спектакль, влаштований для полегшення маніпуляцій, але до певного часу підігравав матері. Поки не познайомився з Катериною.

Зоя Іванівна інтуїтивно відчула, що син закохався. Спочатку не надала цьому значення – погуляє і знову стане домашнім хлопчиком, подумаєш! А коли усвідомила, що роман серйозний і рухається до весілля – було вже пізно. Хоч як намагалася жінка переконати сина в тому, що Катерина абсолютно йому не підходить, всі її спроби зазнавали поразки. Довелося змиритися і прийняти факт, що її хлопчик виріс.

Однак Катю, звичайну дівчину з простої сім’ї, тендітну, скромну і милу, Зоя Іванівна не злюбила з першого погляду. І твердо вирішила: рано чи пізно доведе Володі, що це не та жінка, яка йому потрібна.

З перших днів шлюбу, хоча молоді винаймали житло й жили окремо, настирлива свекруха щодня з’являлася до них додому й робила все, що в її силах, щоб зруйнувати молоду сім’ю.

Каті було дуже неприємно терпіти хамське ставлення з боку матері чоловіка, вона неодноразово намагалася поговорити з Володимиром, але той не хотів псувати стосунки з матір’ю і надав двом своїм найближчим жінкам вирішувати проблеми самостійно.

Дивно, як змогла бідна Катерина протриматися в такій обстановці чотири роки та ще й зважитися на дитину! Після появи на світ онука, названого на честь батька Володі В’ячеславом, Зоя Михайлівна не тільки не заспокоїлася, а навпаки, почала ще більше чіплятися до невістки. Зрештою терпець молодої жінки увірвався і вона поставила чоловікові ультиматум: мама або я.

Володя, який звик, що всі проблеми за нього завжди вирішує мати, вибрав Зою Іванівну і з’їхав з орендованої квартири до неї. А Катя подала на розлучення і на аліменти.

Зоя Іванівна раділа своїй перемозі над невісткою недовго. За кілька років звикла вже жити одна, собі на втіху, але скоро зрозуміла, що спільне проживання з сином її обтяжує. До того ж з’ясувалося, що більшу частину своєї і без того скромної зарплати Володимир тепер зобов’язаний віддавати на утримання Катерини і Славка. А решту грошей чоловік витрачав виключно на свої забаганки, надавши матері оплачувати комунальні витрати і купувати все необхідне з пенсії.

Такий розклад абсолютно не влаштовував Зою Іванівну. Вона намагалася вплинути на Володю, і виявила, що син зовсім перестав її слухатися. Не працювали навіть гіпертонічні кризи. Тоді заповзятлива жінка вирішила звернутися по допомогу до юристів, щоб скасувати рішення суду про сплату аліментів, але й тут на неї чекав провал. Генетична експертиза, звісно, підтвердила спорідненість Володі та Славка, але й тут Зоя Іванівна звинуватила Катерину: нібито, жінка підкупила експертів, і ті підробили результат.

— Ти ж сама домагалася розлучення, чого ж знову незадоволена? – з усмішкою запитувала її сестра.

— Це все Катька! Це вона зіпсувала мого хлопчика! – обурювалася літня жінка, – З ним стало просто неможливо жити! Завтра ж поїду до неї і вимагатиму, щоб забирала його назад!

— Ні вже, люба, за що боролася, на те й напоролася! – відповіла Марина Іванівна, – Хотіла свій скарб назад – отримай, розпишись! А Катерина, якщо не зовсім дурна, тебе тепер навіть на поріг не пустить, і правильно зробить! Від таких, як ти і твій дорогоцінний синочок, потрібно триматися подалі!

Зоя Іванівна дуже образилася на сестру. А чи на правду варто ображатися?