— Яєчнею нас тоді пригостили, уявляєш? — з гіркотою згадувала Женя. — А жили вони тоді дуже навіть непогано! Зайшла я в передпокій, щоб рушник чистий узяти, і чую — пахне. Так смачно, копченим… Відсунула я стопку білизни в шафі, а там —  дорога ковбаса захована

— Мамо, та заспокойся ти вже! — намагалася заступитися за бабу Тоню донька, але Женя не вщухала.

Вона цідила слова крізь зуби, з якоюсь особливою запеклістю перекручуючи томати через соковижималку. Червоний сік бризкав на стінки, наче вона не овочі чавила, а витискала всю свою злість.

— Нічого доброго я від твоєї баби Тоні не бачила, — відрубала Женя. — То за що мені її любити чи, боронь Боже, помагати? Жодної баночки соку цій старій вішалці не дам! Нехай ваш батько тільки спробує хоч одну вивезти — у мене все перераховано, кожна кришечка на обліку.

А все почалося з того, що Оля, донька, мимохідь бовкнула: мовляв, баба Тоня дуже любить томатний сік, а тато обіцяв завезти їй у місто кілька банок. Оце й розпалило пожежу.

Взагалі, Женя і власну матір не дуже-то пестила. Жила за принципом: що посіяли, те й жніть.

Але рідній матері вона ще могла пробачити — там і дитяча прив’язаність, і кровний зв’язок, воно якось само собою згладжувалося.

А от та, інша жінка, що увійшла в її життя випадково — свекруха — та була під пильним і недобрим оком.

Женя колекціонувала образи на неї, як дорогий фарфор: дбайливо розставляла на полицях пам’яті, протирала від пилу часу й не давала їм збліднути.

— Ну, що там твоя баба Тоня? Знову нагодувала тебе смаженими яйцями? — запитала вона доньку, не відриваючись від плити.

Оля, тільки-но переступивши поріг, кинула важку сумку просто на підлогу. Помивши руки, вона першим ділом кинулася до холодильника — після школи живіт аж підводило.

— Так, яйцями. І що з того? — кинула вона через плече.

Дівчина з шелестом розгорнула пакет і почала невправно, ледь не з м’ясом, здирати шкірку з товстої сардельки.

— Та почекай ти бодай хвилину! — Женя вигребла підсмажену засмажку зі сковорідки й відправила її в каструлю з борщем. — Затрималася я сьогодні з готуванням. Ота Наталка-сусідка, щоб їй пусто було, зовсім заговорила, поки я за молоком бігала. Цілу годину по вухах їздила своїми плітками, ти ж її знаєш. Так, кажеш, яйцями?

Женя язвито посміхнулася, дмухнула на ложку з гарячим бульйоном і спробувала на сіль. — І як це мені вдалося вгадати, га? Прямо провидиця!

— Ой, мамо, ну будь ласка, не починай знову! — зітхнула Оля.

Дівчинка вже знала цей поворот розмови. Через якісь старі, незрозумілі Олі чвари, мама на дух не зносила бабу Тоню.

— Що «не починай»? Це ж чиста правда! Вона все життя всіх навколо годує тими нещасними яйцями, бо лінива, як не знати хто! Вона ж готувати не любить і не вміє.

Та вона взагалі, як на мене, нікого в цьому житті по-справжньому не любила: ні чоловіка свого покійного, ні дітей власних. І ви, онуки, їй сто років як обуза. От яйцями й відбувається — швидко, дешево і руки чисті.

— Неправда це! Бабуся Тоня до мене завжди добре ставиться! — спробувала заперечити Оля.

— Звичайно вона ставиться, розумієш? — Женя різко обернулася. — Без душі. Без краплі справжнього тепла. Є ви в неї чи немає — їй абсолютно байдуже, аби тільки спокій не порушували.

— А краще, як баба Марія, чи що? — згадала Оля материну матір. — Та готова все до ніг коханого внучка покласти, а на інших і не дивиться?

Оля пригадала другу бабусю, яка душі не чула в молодшому внукові, бо той «бідненький», бо батьки в нього — п’яниці непросвітні. От вона й ростила його на пенсію, бігала за ним, як квочка.

Тільки й розмов, що «Пашуня» та «Пашуня». Олю з братом вона теж ніби любила, але вважала, що в них і так усе прекрасно, тож уваги їм вистачить і по залишках.

— Баба Марія теж та ще курка, я тобі скажу! — фиркнула Женя.

Вона виставила перед донькою тарілку гарячого борщу й відрізала скибку свіжого хліба. Очі її в цей момент блиснули якось болісно, оголюючи стару, незагоєну образу.

— Але вона, баба Марія… — Женя задумливо почала качати з хлібної крихти маленьку кульку, — вона хоч і криво, хоч і косо, але з душею до вас. Вона хоч якось, але любить… по-своєму.

— Мам, я до всіх бабусь ставлюся однаково. Але мені куди більше подобається рівне і справедливе ставлення баби Тоні до всіх нас, ніж ці твої «страсті» і виділення фаворитів, як у баби Марії.

— Давай, їж уже, «татова доця», — мама явно образилася. — Вічно ви за неї горою, ніби вона свята… Фаворити, бачте… Де ти таких слів набралася?

Женя виходила заміж, звісно, по любові, але й з великим бажанням — швидше втекти з рідного дому. Сталося це рано. Батько її пив безпробудно, усе, що заробляв — пропивав до копійки.

А безхарактерна, зламана мати вічно пласталася перед ним у принизливих благаннях і одна тягнула сім’ю з трьома дітьми, навіть не намагаючись щось змінити.

Женя люто ненавиділа пияк. Ненавиділа цей кислий, в’їдливий запах перегару, мутний погляд і язик, що заплітався. Вона ненавиділа батька за споганене дитинство, за вічний страх, за те, що він піднімав руку на матір.

— Якби він мене хоч пальцем тронув, я б і в десять років із хати пішла. Він це знав, старий цап. Ненавиджу його й досі, — часто повторювала Женя, змахуючи сльозу.

Коли батько пішов з життя від чергової гулянки, Женя вже жила далеко.

Бабуся Марія прислала сльозливе письмо, просила грошей на похорон.

Женя тоді відправила сто доларів у звичайному конверті. І мала Оля, якій було тоді всього п’ять, бачила, як мати плаче над тим листом. Тоді вона й зрозуміла: мама свого батька, хоч він і був негідником, все одно любила…

Інакше чого б так побивалася?

А нелюбов до свекрухи… Вона зародилася з першого ж року. Оля тільки-но зʼявилася на світ, грошей у молодих не було зовсім. Знімали якусь халупу на околиці, батьки не допомагали.

І от якось прийшли вони до свекрів — просто помитися в нормальній ванній, бо вдома з гарячою водою була біда.

— Яєчнею нас тоді пригостили, уявляєш? — з гіркотою згадувала Женя. — А жили вони тоді дуже навіть непогано! Зайшла я в передпокій, щоб рушник чистий узяти, і чую — пахне. Так смачно, копченим… Відсунула я стопку білизни в шафі, а там —  дорога ковбаса захована, у папірець загорнута. Сховала від рідного сина! Пошкодувала шматочок для нас, голодних! Мене тоді така злість взяла, така образа…

Потім були й інші дрібниці: коляска для Олі — найдешевша, колеса відпадали на кожному кроці…

І більше — нічого за все життя. Саме з тієї захованої в шафі ковбаси й виросла Женіна зневага.

Можливо, якби власні батьки дали їй хоч трохи тепла й захисту, вона б не так гостро реагувала на скупість свекрухи. Але їй відчайдушно хотілося бути потрібною хоч комусь, а виявилося — навіть ковбасу для них затисли.

З того часу Женя тихо, але палко ненавиділа бабу Тоню. Сама ж намагалася залюбити своїх дітей до нестями, ніби компенсуючи власну холодну молодість. Усе для них!

Вона працювала на знос: і город, і хата, і робота…

Дітей до праці не залучала, хоча в селі це дивно. Сама все тягла. Оля тільки в чотирнадцять років сама почала допомагати, бо совість замучила бачити матір вічно втомленою.

Тільки один раз Женя пожаліла свекруху. Коли свекор після операції зовсім з’їхав з глузду і став тираном. Якось улітку, рано-вранці, баба Тоня прийшла до них пішки — боса, в одній нічній сорочці.

Чотири кілометри бігла лісом, бо дід за нею з сокирою ганявся. Женя бачила, як вона тремтіла від жаху. Тоді вона суворо сказала чоловікові: «Їдь і вправ йому мізки, бо гріх на душу візьмемо».

Чоловік поїхав і поговорив з батьком так, що той до смерті більше руку не піднімав.

Коли дід помер, баба Тоня нарешті зітхнула з полегшенням. Зажила тихо, спокійно. До неї часто заїжджали онуки на ту саму «фірмову» яєчню, і нікого це не бентежило.

Вони ж приходили не їсти, а просто посидіти в тиші.

А Женя так і не змогла пробачити. Свекруха й досі не здогадується, як сильно її ненавидить ця «зразкова господарка» — її невістка.

— Яка в мене Женя молодець, — хвалиться баба Тоня подружкам на лавці. — І в хаті лад, і діти виховані, і мій син з нею за розум взявся, господарем став. А то ж тільки книжки свої читав би! Але Женя його в їжакових рукавицях тримає, з нею не згинеш!

Ось так воно буває: за ідеальним порядком у хаті та смачними обідами іноді ховається серце, повне старого, неперетравленого болю. Життя минає, а ми все несемо в собі ті «заховані ковбаси», не в силах відпустити минуле.

А як ви гадаєте, любі читачі, чи можна справді викреслити з пам’яті образу на рідних, чи такі дрібниці, як ота ковбаса в шафі, будують стіну, яку вже ніколи не пробити?