За кілька днів він прийшов знову — вже з котом. Сірий, з розумними золотисто-зеленими очима і довгим хвостом, кіт був не в переносці, а на повідку-шлейці. Чоловік відстебнув повідець, і кіт увійшов у квартиру так упевнено, ніби перевіряв її на міцність. Обійшов кутки, понюхав батареї, скочив на підвіконня, дуже акуратно, не зачепивши жодної квітки

Валя сиділа на низькому ослінчику біля вікна, такому ж старому, як і сама квартира. Підвіконня давно “прикрасили” плями фарби, а віконні рами розсохлися і впускали до хати осінній холодок.

На батареї висів сірий, запраний до дірок рушничок — не так, щоб висушити, як просто за звичкою, бо так роками було.

Вона дивилася вниз, у двір, де хлопчаки ганяли м’яча між залізними гаражами, які вже облупилися від часу. А ще — скрипіли залізні гойдалки.

Той скрип останнім часом просто зводив її з розуму.

Зараз у цій квартирі вже не було теперішнього — Валя його не відчувала.

Було лише минуле, тепле й затишне: ось чоловік приніс квіти у старому відерці з-під майонезу, ось вони сміялися, готували вареники — ліпили їх власноруч, перекручуючи м’ясні обрізки на старій чавунній м’ясорубці, сперечалися, хто митиме посуд.

Але те все лишилося там, у зовсім іншому житті. Тепер усе тут перетворилося на музей чужих надій.

Покупці ходили квартирою, наче перед вітриною у крамниці.

Якась пані у блискучій куртці раз у раз зазирала у ванну й морщилася: мовляв, плитка старезна, труби хтозна-які. Чоловік поруч цокав язиком і нарікав, що стелі низькі.

— Ви ж знали, що це дуже стара п’ятиповерхівка, тут високих стель не буває! — заперечувала рієлторка. — Тому й ціна така приємна.

— Приємна? Та куди там приємна, вдвічі скинути, і то ще подумаємо!

— Хочете дев’ятиповерхівку, велику кухню і висоту? Тоді чверть ціни зверху додайте.

— Що ви мені розказуєте, — кривилася жінка, — моя знайома за ці гроші купила в дев’ятиповерхівці однокімнатну після ремонту! Ходімо, Сергійку, це марна трата часу, — і вона гордо виходила, ведучи за собою чоловіка.

Інші приходили й починали скиглити про глухий район, засмічений під’їзд, відсутність крамниць поруч. А один перекупник, у подертій шкірянці, одразу заявив:

— Будинок дуже старий і з кожним роком квартири тут будуть тільки дешевшати, беріть, що дають, поки дають.

Валя слухала, кивала й відчувала, як втома стискає груди. Усе це було принизливо, але виходу не лишалося. Квартиру треба було продати, піти, забути.

Тут надто багато повітря, просякнутого голосом її Сашка, надто багато порожнечі, де мав би лунати дитячий сміх.

З ним вони прожили п’ять років.

Кохання було справжнє: побачення на трамвайній зупинці, записки в блокноті, які він підкладав їй під подушку. Але роки минали, і лікарські кабінети замінили затишні кав’ярні й прогулянки.

Діагнози, пігулки, надії… Нічого не вийшло. Валя обстежилася, їй сказали — здорова.

Сашкова мама категорично заявила, що її син здоровий і поготів. А він усе частіше мовчав, ніби намагався переконати себе, що винувата вона.

Потім почав втомлюватися, і одного дня все скінчилося тихим грюкотом дверей. Він пішов до іншої, а вона лишилася серед цих стін.

Один дзвінок виявився зовсім іншим. Чоловік, якому на вид трохи більше сорока років. Голос низький, спокійний, без метушні. Не збивав ціну, не питав зайвого. Сказав, що шукає житло, де можна буде жити без галасу й сусідських протистоянь.

— Ціна вас влаштовує? — спитала вона.

— Там побачимо…

Валя запросила його на огляд, і за день він з’явився — у простій куртці, з текою якихось паперів під пахвою.

Він не поспішав.

Пройшовся кімнатою, зазирнув на кухню, відсунув фіранку на вікні, з трояндочками по білому полю. Не мружився, не тикав пальцем у вади. Просто став біля вікна і сказав:

— Знаєте, тут дихається легко.

Вона аж розгубилася. Зазвичай усі бачили тільки побиту плитку, облуплену фарбу та рипучу підлогу. А цей помітив повітря.

— У мене кіт, — додав він після паузи. — Друг. Не всі його люблять.

І більше нічого не пояснив.

Вона кивнула. Щось у його голосі було близьким.

За кілька днів він прийшов знову — вже з котом. Сірий, з розумними золотисто-зеленими очима і довгим хвостом, кіт був не в переносці, а на повідку-шлейці.

Чоловік відстебнув повідець, і кіт увійшов у квартиру так упевнено, ніби перевіряв її на міцність. Обійшов кутки, понюхав батареї, скочив на підвіконня, дуже акуратно, не зачепивши жодної квітки.

Потім раптом застрибнув до Валі на коліна й замуркотів. Вона здивувалася — зазвичай тварини її оминали. Чоловік подивився уважно:

— Рідко він так. Зазвичай недовірливий.

Вона погладила кота і вперше за довгий час посміхнулася.

Чоловіка звали Андрій. Він у наступні дні приходив часто, нібито з’ясовував якісь деталі. Вони пили чай, він трохи розповідав про себе, і потихеньку картина складалася. Одружився нібито з великої любові, вірив, що разом вони все зможуть.

Але виявилися вони різними: він мріяв про велику родину з дітьми, вона ж дітей не хотіла і робила все, щоб не мати дітей. Дедалі частіше скаржилася, дорікала, вимагала.

Кіт з’явився, коли Андрій уже майже задихався в тих стінах. Просто підійшов до нього на подвір’ї, нявкнув і пішов слідом.

Дружина кота недолюблювала, бо він був Андрієві ближчим, аніж вона. Вони з котом могли годинами сидіти в кімнаті удвох, мовчки.

А їй здавалося, що між ними триває справжня розмова. З чоловіком же вона розмовляла дедалі менше і тільки про побутове, полегшено зітхаючи, коли питання вирішувалося і можна було знову замовкнути.

Сім років прожив у тому шлюбі, потім зрозумів — або піде, або пропаде остаточно.

З Валею вони спілкувалися просто. Без натяків, без загравання. Сиділи на кухні, пили чай із чашок із китайськими пейзажами — решток давнього бабусиного сервізу, говорили про всяку нісенітницю.

Про те, як важко влаштуватися на роботу, де вічно затримують зарплату.

Не так, як у 90-ті, по кілька місяців, а «всього лише» по місяцю-два. Про те, що гарні продукти треба шукати мало не по знайомих. Про старі фільми, записані на касети, які вони обоє любили.

Він розповідав, як бігав замолоду на пошту за паперовими листами, а вона — як сиділа ночами з подругою, слухала музику на магнітофоні, перемотуючи інколи касети олівцем.

Світ навколо був усе ще тьмяний, напівсирий — черги в поліклініках, дрижачі трамваї, вічний пил на сходах. Але від цих нібито порожніх розмов з’являлася дивна легкість.

Угоду оформили швидко. Андрій дав гроші й сказав:

— Забирай речі не кваплячись. Я тобі залишу один комплект ключів, віддаси, коли вивезеш, — помовчав і додав, — або якщо захочеш затриматися.

Останній вечір перед її від’їздом вони провели утрьох — вона, він і кіт. Валя дуже швидко купила собі іншу квартиру — порожню, холодну, в якій ніхто не жив.

У старій квартирі було багато звуків і запахів із минулого, а в новій не було ще нічого.

І зараз тут, у її колишній кімнаті, стояв запах дешевого чаю й трохи присмажених булочок. На підвіконні світила лампа з пластмаси, куплена ще в її студентські роки. Андрій говорив мало, кіт спав клубком у неї на колінах.

Валя раптом відчула, що у грудях стало тихо. Не радісно, не захоплено — просто спокійно. Наче хтось нарешті вимкнув вічний скрип гойдалок у дворі.

Майбутнього вони не обговорювали. Не було ні зізнань, ні обіцянок. Але було щось важливіше: вона знала, що може залишитися. І він знав, що не буде проти.

І цього їм вистачало.

***

Нам здається, що старі стіни, які бачили сльози та розчарування, не можуть дати прихисток новому щастю. Але іноді, як у випадку з нашою читачкою Валею, саме ці старі, пропахлі життям кутки стають тією тихою гаванню, де самотність зустрічає споріднену душу.

Адже дім — це не висота стелі, а вміння двох людей дихати в одному ритмі. А ви вірите у те, що душа квартири може впливати на нових господарів?