За місяць Максим робить шпаківню, лагодить зламану табуретку, збирає з дощок ящик для маминих книжок. — Максе, це ти зробив? — дивується мати, побачивши обновки. — Де навчився? — Дядя Коля вчить, — гордо відповідає син. — Який дядя Коля? — Слюсар із нашого будинку. Він мені все показує

— Знову бешкетує! — обурений голос сусідки Антоніни Семенівни розноситься по всьому під’їзду. — Уже втретє за тиждень ліфт зламаний!

Слюсар дядя Коля втомлено хитає головою, порався в панелі управління:

— Кнопки понатискав хтось… Дроти посмикав. Дитяча справа, мабуть.

— Яка дитяча! — не вгамовується Антоніна Семенівна. — Це ж навмисно! Знущається з людей!

Микола Петрович — чоловік за п’ятдесят, слюсар-аварійник у цьому будинку працює вже десять років. Знає кожен гвинтик, кожну трубу. І мешканців усіх пам’ятає. А от про хлопчину з дев’ятого поверху чує постійно, але жодного разу не бачив.

— А батьки де в нього? — запитує, підтягуючи черговий дріт.

— Мати сама виховує. Працює з ранку до ночі, додому пізно приходить. А хлопчина наданий сам собі… От і шкодить.

— Ну не зі зла ж, напевно…

— Як не зі зла? — скипає жінка. — Учора в підвалі всі лампочки повикручував! А позавчора фарбою двері пофарбував!

Ліфт полагоджений. Дядя Коля збирає інструменти, думає про хлопчину. Сам у дитинстві теж робив шкоду — після смерті батька мати працювала у дві зміни, було не до виховання.

Наступного дня — нова поломка. Цього разу в підвалі: хтось розібрав щиток, дроти висмикнув.

— Знову ваш бешкетник, — повідомляє Антоніна Семенівна. — Так і знала!

Микола Петрович спускається в підвал з ліхтариком. Дійсно, щиток розібраний, але якось… дивно. Акуратно. Дроти не порвані, а саме від’єднані. Наче хтось намагався зрозуміти, як усе влаштовано.

— Цікаво… — бурмоче слюсар.

Збираючи схему наново, помічає в кутку підвалу саморобний стілець з ящиків і старий зошит. Відкриває — дитячий почерк, малюнки якихось механізмів, схеми.

— Так ось хто тут хазяйнує…

Увечері Микола Петрович піднімається на дев’ятий поверх. Дзвонить у квартиру 89.

Двері відчиняє хлопчик років дванадцяти. Худенький, в окулярах, погляд насторожений.

— Мама ще не прийшла, — швидко каже він. — Вона працює…

— А я не до мами. Я до тебе, — спокійно відповідає дядя Коля. — Ти Максим?

— А що… що я зробив? — хлопчик готовий зачинити двері.

— Поки нічого поганого. Можна увійти? Поговорити треба.

Квартира невелика, чиста, але якось порожньо. На столі — підручники, зошити, недоїдений бутерброд.

— Один удома? — запитує Микола Петрович.

— Мама працює… — повторює Максим. — До дев’ятої.

— А друзі?

Хлопчик знизує плечима. Зрозуміло.

— Максиме, — сідає дядя Коля навпроти, — скажи чесно: ти щиток у підвалі розбирав?

Обличчя дитини червоніє:

— Я… я не ламав! Я просто хотів зрозуміти, як працює…

— А ліфт?

— Теж… просто цікаво було…

Микола Петрович мовчить, вивчає хлопчика. Не бешкетник. Просто допитлива дитина, яка надана сама собі.

— Максиме, а хочеш, я тобі покажу, як усе це працює? По-справжньому?

Очі за окулярами спалахують:

— Справді можна?

— Можна. Тільки домовимося: більше нічого не чіпаєш без мене. Йде?

— Йде!

Наступного дня після роботи дядя Коля заходить за Максимом. Показує йому електричний щиток, пояснює, навіщо кожен дріт, як працює автомат захисту.

— А це що? — тицяє хлопчик у незрозумілу коробку.

— Лічильник електроенергії. Рахує, скільки світла витратили…

— А можна розібрати подивитися?

— Цей не можна — опечатаний. А вдома у мене старий є, його можна.

Між Максимом і Миколою Петровичем встановилися дружні стосунки, які міцніли з кожним днем. Майже щодня Микола Петрович брав Максима, і вони разом робили обходи об’єктів у будинку, так хлопчик знайомився і вивчав будову комунікацій та інженерних споруд: вентиляції, опалення, водопроводу.

— Дядьку Колю, а чому вода гаряча з крана тече? — запитує Максим, поки вони лагодять кран на першому поверсі.

— Тому що в підвалі котел стоїть. Нагріває воду і по трубах качає.

— А можна подивитися?

— Можна. Завтра покажу.

Хлопчик виявляється здібним. Швидко схоплює, запам’ятовує, навіть сам пропонує рішення.

— А знаєш що, Максиме, — каже якось дядя Коля, — у мене вдома майстерня є. Хочеш, навчу справжньою справою займатися?

— Якою справжньою?

— Ну… табуретку зробити, полицю повісити. Чоловіча справа.

У Максима вдома інструментів немає — мати не розбирається, грошей на таке не витрачає. А тут — ціла майстерня! Пили, дрилі, викрутки, гайки-болти…

— Обережно тільки, — попереджає Микола Петрович. — Інструмент — річ серйозна.

За місяць Максим робить шпаківню, лагодить зламану табуретку, збирає з дощок ящик для маминих книжок.

— Максе, це ти зробив? — дивується мати, побачивши обновки. — Де навчився?

— Дядя Коля вчить, — гордо відповідає син.

— Який дядя Коля?

— Слюсар із нашого будинку. Він мені все показує…

Мати насторожується. У їхньому житті чоловіків немає, довіри до чужих дядьків теж.

— Максиме, ти не ходи більше до цього… слюсаря. Мало що на думці в людей.

— Мамо, та він хороший! Він мене вчить!

— Сказала — не ходи!

Кілька днів Максим мучиться вдома сам. Нудно, тоскно. Дядя Коля кілька разів стукає у двері, але хлопчик не відчиняє — мама заборонила.

Тоді Микола Петрович іде до матері. Чекає її біля під’їзду ввечері.

— Ви Галина Іванівна? Максимова мама?

— А ви хто? — жінка одразу напружується.

— Микола Петрович, слюсар будинковий. Хотів поговорити… про Максима.

— Про сина мого? А що таке? Що накоїв?

— Нічого не накоїв. Навпаки… Хороший у вас хлопчик. Розумний, здібний.

Розповідає про їхню дружбу, про те, як Максим тягнеться до техніки, як швидко вчиться.

— Розумієте, Галино Іванівно, у хлопчика хист до техніки. Гріх не розвивати…

— А навіщо вам це? — підозріло запитує жінка. — Що ви від дитини хочете?

Микола Петрович мовчить, потім тихо каже:

— У мене сина не було. Дружина не могла… А Максим — він як рідний став. Просто хочеться допомогти, навчити чогось корисного.

Галина Іванівна дивиться на цього немолодого чоловіка, бачить щирість в очах.

— Гаразд… Але тільки при мені. Приходьте до нас додому, я подивлюся, що і як.

Так дядя Коля стає частим гостем у родині Максима. Галина Іванівна спочатку придивляється, потім звикає, довіряє. Бачить, як син змінився — став упевненішим, відповідальнішим, з’явилася мета в житті.

— Мамо, а я, коли виросту, теж слюсарем буду, — каже Максим за вечерею. — Дядя Коля каже, можна до технікуму вступити, потім інститут…

— Це добре, синку. Професія потрібна.

До Нового року Максим робить для мами подарунок — дерев’яну скриньку з секретом. Красиву, акуратну.

— Сам зробив? — не вірить Галина Іванівна.

— З дядею Колею разом. Але здебільшого сам!

У день народження Миколи Петровича Максим дарує йому саморобний органайзер для інструментів.

— Дякую, синку, — каже слюсар, і голос тремтить від розчулення.

— Дядьку Колю, а можна я буду вас татом називати? — раптом запитує хлопчик.

— Можна… якщо мама не проти.

Галина Іванівна не проти. Бачить, як Максим розцвів поруч із цією людиною, як змінився на краще.

Через рік у будинку вже ніхто не скаржиться на хлопчика з дев’ятого поверху. Навпаки — сусіди просять Максима дрібні поломки полагодити. Кран підтікає, полиця відвалилася, табуретка скрипить.

— Максимку, зайди, коли звільнишся, — просить бабуся з п’ятого поверху. — Щось розетка іскрити стала.

— Звичайно, бабусю. Тільки з дядею Колею разом — мені одному не можна з електрикою.

І сусіди розуміють: не бешкетник це був. Просто дитина, якій не вистачало уваги і справи до душі. А коли знайшов і те, й інше — став гордістю будинку.

Ця тепла історія, яку нам прислав один із читачів, нагадує, що кожна дитина потребує уваги та справи до душі, а справжній батько — це не той, хто народив, а той, хто виховав і навчив.

Іноді найбільша спорідненість — це спорідненість душ, а не крові.