— За оренду квартири плати, за ліки плати, засоби догляду за зятем — купа грошей! А ще ж онучка, харчування… Ви ціни зараз бачили? — перераховує Зоя. — А у свахи одне на умі: «Я пенсіонерка, сама ледь дихаю, що з мене візьмеш? Рада б помогти, та нема чим». А у нас ніби гроші на деревах ростуть

— А чому це ми маємо на своїх плечах чужу дитину тягти, Валю? Нам і зі своєю клопотів — по саму зав’язку. Та ще й онучка зовсім крихітна. Я б слова не сказала, якби зять десь на роботі каліцтво дістав, коли для родини копійку заробляв. А він же просто розважався!

Зоя Борисівна не може стримати емоцій — накипіло на душі, як гірка полинь. У жінки є двадцятисемирічна донька Марійка, а в Марійки — донечка, якій всього пів року.

Донька, звісно, зараз на роботу вийти не може, доглядає за немовлям. І ось уже три місяці батьки фактично годують Марійчину сім’ю, бо зять ногу зламав, та ще й із хребтом має великі клопоти.

— Лежить тепер тюленем, а на ліки та догляд грошей треба — просто без ліку! — сердиться Зоя. — Це я ще про все інше мовчу, що на наші плечі лягло.

Марія пішла під вінець два роки тому. Батьки тоді були проти, бачили чоловіка наскрізь, але хто ж їх слухав? Чому майбутній зять не припав до серця?

Все просто: Стасові вже під тридцять було, а за душею — ні кола, ні двора, хоча заробляв він вельми непогано. Працював у приватній фірмі, грошей не збирав, зате жив на широку ногу: гори, поїздки, екстрим…

Ще й матір свою повністю утримував, яка, щойно з’явилася можливість вийти на пільгову пенсію, того ж дня це й зробила.

— Та воно ж одразу було видно, що він вітром підбитий. І думки такі… мовляв, треба жити одним днем. Не розумію я такого, — бідкається Зоя. — Але Марійка на нього дивилася, роззявивши рота, закоханими очима. Переконувала мене, що як з’явиться у Стаса сім’я, він одразу стане розсудливим.

Побралися молоді, винайняли невеличку однокімнатну квартиру. Здавалося, зять і справді трохи вгамував свою жагу до пригод. Навіть почали відкладати гроші на власне житло.

Потім донька стала носити маля під серцем, це було свідоме рішення. Зять тоді соловейком співав, маля випрошував. Коли донечка на Божий світ прийшла, перші місяці до Стаса претензій не було: і вночі вставав, і пелюшки міняв, і гуляв, і купав.

Батьки вже й зітхнули з полегшенням — невже прокинулася в чоловікові відповідальність?

Три місяці тому Марія з онучкою потрапили до лікарні на два тижні. Зять перший тиждень пакунки справно носив, а потім почав проситися у дружини на кілька днів — з друзями на лижах покататися.

Марійка, яка той екстрим терпіти не може, все ж піддалася на його вмовляння.

— Тобі тато з мамою все возять, і я тут під вікнами стирчу. Мене до вас усе одно не пускають. А на зв’язку я і там буду. Мама моя підстрахує, якщо що. Сто років нікуди не вибирався, через чотири дні буду, обіцяю! Зустріну вас, як виписуватимуть.

І поїхав. Щоправда, через чотири дні він не повернувся. Привезли його тільки через два тижні.

Точніше, перевезли найнятою швидкою, бо зять примудрився так невдало впасти на тих лижах, що ледь живий лишився. Зоя тепер навіть соромиться власних думок, бо не знає, як було б краще.

— Нога то зростеться, — каже жінка. — А от зі спиною прогнози сумні. Якщо і одужає, то дуже не скоро. Для нього зараз великим успіхом буде бодай у візок сісти через кілька місяців.

З роботи його поки не вигнали, але лікарняні платять мізерні — голий оклад, який за законом не можуть не дати. А скоро Стасові світить інвалідність, і тоді точно попросять на вихід.

Найгірше те, що свекруха доньки не хоче брати на себе жодної відповідальності, аби Марія могла вийти на роботу.

— Ой ні, я вся хвора наскрізь, дитинка ще така мала, куди мені? Ні, не можу, не просіть!

Про те, щоб із малою залишався батько, і мови немає — він і в туалет самостійно сходити не може.

Зоя тепер лютує на все: на безглузду ситуацію, на зятя, якого невідомо куди понесло, на його маму, яка тільки спостерігає, як свати останнє витягують.

— За оренду квартири плати, за ліки плати, засоби догляду за зятем — купа грошей! А ще ж онучка, харчування… Ви ціни зараз бачили? — перераховує Зоя. — А у свахи одне на умі: «Я пенсіонерка, сама ледь дихаю, що з мене візьмеш? Рада б помогти, та нема чим». А у нас ніби гроші на деревах ростуть!

При цьому свекруха вже кілька місяців живе з якимось чоловіком. Зоя не знає, як там у них усе влаштовано, але той кавалер у її квартирі оселився міцно.

— Знаєш, Марійко, може, тобі й гірко буде це чути, — сказала днями Зоя доньці. — Але зараз ти маєш думати про дитину. Вам треба просто вижити. Вибач, але твій чоловік зараз — це камінь на шиї. І він сам це влаштував.

Куди він поперся? Дружина з немовлям у лікарні, а він розважатися поїхав? Ми всіх вас не потягнемо. Тебе з онучкою ми заберемо до себе, а у Стаса є рідна мати. Ми будемо вас годувати, а вона нехай сина виходжує.

Ми теж гроші не малюємо, вони нам важкою працею даються.

Молода жінка, звісно, в сльози, зять губу закусив від образи. Але Зоя непохитна: вони не двожильні, щоб і оренду платити, і двох дорослих людей з немовлям утримувати.

У Зої з чоловіком двокімнатна квартира. Може, і знайшлося б там місце для зятя, але…

— Чому я маю це на себе брати? Доглядати, годувати, по лікарях возити? Чому я маю з роботи відпрошуватися заради… чужого сина? У нього є мати, яка вдома сидить і пальцем не ворухне.

У неї там «любов», а син — на нашій шиї? Зайде раз на тиждень, поохає — і вся поміч, — обурюється Зоя.

— Ви сім’ю розлучаєте! — плаче тепер мати зятя. — Дружина має бути поруч і в бідності, і в хворобі! Так, я сина заберу, але ж у мене грошей — кіт наплакав, як ми виживемо?

— А ми як? — відрізала Зоя. — Нам доньку й онуку на ноги ставити треба. Марія буде приходити до нього у вихідні. Вибачайте, але так не буває, щоб ми все на себе звалили, а ви збоку стояли.

Це ваш син, ми й так допомоги на його дитину не вимагаємо.

— Марійка як? Що вона каже?

— А нічого вона не каже, їй Стаса шкода. Але виходу в неї немає. Нехай тепер мати його виходжує. Стане на ноги, зможе сім’ю годувати — тоді й зійдуться, якщо захочуть. А може, у Марійки нарешті очі відкриються, і вона почне про себе та про дитину думати.

Цю непросту історію надіслала нам наша читачка Зоя Борисівна. Кажуть у народі: «У кожної хати свої клопати», але часом за легковажність одного доводиться платити всій родині. Буває так, що випробування хворобою стає іспитом не лише для подружжя, а й для батьківської мудрості та твердості.

А як ви вважаєте, чи правильно вчинила мати, розділивши молоду сім’ю у таку скрутну хвилину, чи все ж таки обов’язок дружини — нести свій хрест разом із чоловіком, попри будь-які обставини?