Забавлятися з чоловіком, якому пере, прасує і готує дружина – це одне. Це ж свято душі й тіла. А от жити з ним, коли він живий, коли він псує повітря, хропе, використовує унітаз за прямим призначенням, упускає на стіл крихти, чухає дзвіночки вранці й залишає в раковині чашку – це інше. Це проза

— Неприємно, але, думаю, що вони зійдуться, – ділиться з подругою своїми міркуваннями Олена Глібівна. – Як спілкуватися з ним, якщо що? Не знаю. Бажання немає спілкуватися ніякого.

— Після такого пробачити? Та ясно ж як Божий день, що йому просто нікуди діватися, не від великої любові він осаджує тепер Людмилу.

— Ага, вдає тепер із себе спокушеного й покинутого, дивитися огидно, а Людмила, здається, починає піддаватися. Уже пішли розмови про те, що дітям він батько все ж таки, що їй 36 і важко знайти чоловіка, який прийняв би її разом із двома дітьми, що Лев так розкаюється, так розкаюється, тьху.

Людмила, Міла по-сімейному, старша донька Олени Глібівни з чоловіком. Крім неї є ще Катя, якій 28 років і вона ще незаміжня, живе в іншому великому місті і взагалі шукати чоловіка для життя, здається, не збирається.
А ось Міла вийшла заміж у 22 роки і була націлена на сім’ю мало не з підліткового віку. Завжди говорила оточенню, що в неї буде чоловік, не менше двох дітлахів і вона сидітиме з ними вдома, готуватиме, наводитиме затишок, виховуватиме і чекатиме з роботи чоловіка.

Олена Глібівна згадує, що старша донька навіть освіту вищу не хотіла здобувати: а навіщо, якщо вона буде домогосподаркою. Переконали, дівчина вивчилася на вчителя початкових класів, на старших курсах уже закохалася в Максима, а після отримання диплома вийшла за нього заміж.

Квартира у Міли була від бабусі, молодша сестра свою квартиру від іншої бабусі продала і придбала собі житло в іншому місті, а Людмила спочатку навіть не думала шукати роботу, сподівалася на швидке поповнення в родині. Але з дітьми вийшов спочатку цілковитий стрес: бажаний стан так і не наступав. Чоловік, старший за Мілу на 5 років, заробляв достатньо, але дружину відправив на роботу, щоб не заганялася з приводу відсутності дітей.

Довгоочікувану дитинку їм вдалося зробити коли Людмилі було 28 років, зʼявився синочок. І якщо жінка не побігла звільнятися одразу після заповітного двосмужкового тесту, то це заслуга батьків, які буквально вмовляли не поспішати.

— Знаєш, мені здається, що Лев сімейним життям був розчарований, – обережно припускає Олена Глібівна. – Треба правді в очі дивитися, Міла розчинилася в дитині. І вже звісно вона звільнилася, коли онукові 3 роки виповнилося. Ну і що? Сиділа вдома, наводила затишок. Навіть молодша сказала, що Міла перетворилася на типову домашню квочку.

— Розчарований чи ні, це не привід був зраджувати, навіщо тоді він на другу дитину погоджувався, якщо та інша в нього вже була на горизонті? – вважає подруга.

Чоловік Людмилі дійсно почав зраджувати ще до її другої дитини. Дружина, як водиться, про роман чоловіка дізналася останньою, коли донька вже зʼявилася на світ. Було це півтора року тому, немовляті було лише півроку. Шок, істерика, вказівка чоловікові пальцем на двері.

— А це взяв, та радісно зібрав речі, – обурюється Олена Глібівна. – Ні вибачення не просив, нічого. Навіть аліменти заплатив тільки коли Міла на них подала. Ще й у претензіях був, що багато їй присудили. А те, що залишив жінку в декреті з двома крихітними дітьми – це як? Сволота. Якби не ми з чоловіком, не вижила б Міла.

Батьки допомагали доньці матеріально, особливо перший час, а ось із моральним станом нічого вдіяти не могли. Міла була в депресії: поява немовляти, зрада чоловіка, відсутність роботи, двоє дітей на руках. Тут хто завгодно б зламався, можна говорити про те, що Людмила сама частково і винна, Олена Глібівна і каже. Але все ж доньку їй було шкода: мрія про міцну і щасливу сім’ю з двома дітками зруйнувалася.

— У серпні відправила я доньку працювати, – зітхає Олена Глібівна. – У ту ж школу, вчителів завжди не вистачає. Онук у садок ходить, з онукою сама сиджу, зарплата в доньки нормальна, найчастіше о 3-й годині дня вона вже вдома. Якось повеселішала вона чи що, все ж не вдома сама з собою, а на людях. Живемо. І все б нічого, та тільки Лев знову на горизонті виник.

З коханкою у нього не склалося. Там була вже двічі розлучена жінка, бездітна, ефектна, з усталеним побутом, зі своїми звичками. Імовірно те, що Лев піде від дружини і звалиться на її голову зі своїми шкарпетками-трусами, у плани дами не входило.

— Звісно, – посміхається подруга Олени Глібівни. – Забавлятися з чоловіком, якому пере, прасує і готує дружина – це одне. Це ж свято душі й тіла. А от жити з ним, коли він живий, коли він псує повітря, хропе, використовує унітаз за прямим призначенням, упускає на стіл крихти, чухає дзвіночки вранці й залишає в раковині чашку – це інше. Це проза.

— Саме, а проза в її плани не входила, – розводить Олена Глібівна руками. – Він узагалі Мілі поскаржився, що вона й від самого початку його обманювала, мовляв, закликала розлучатися, співала солодко про кохання, а сама просто використовувала. Ну цирк! Спокушений і кинутий.

— Я не зрозумію, як Люда взагалі його слухати погодилася. Він же, як я розумію, не цікавився практично, чим вона живе, на що вона живе. З онуком зустрічався час від часу? Батько року. А що в нього донька ще грудна була? Це не рахується? – обурена подруга.

— Мамо, він учора зайшов до дітей весь такий занедбаний, – розповідала Олені Глібівні донька. – Очі, як у собаки побитого. Живе на квартирі. Я йому борщ налила, так він руки мені потім цілував…

— Дурепа ти, – Олена Глібівна розлютилася. – Ти хочеш мені сказати, що Лев шкодує про своє розлучення? Він про борщ і чисті шкарпетки шкодує. Щось не було його на горизонті, коли ми з батьком тебе тягли з чорної депресії, коли тобі з дітьми їсти нічого було. Ах він бідненький, ні в чому не винен! Ось як є ти дурепа. Попереджаю, Людо, якщо зійдетеся – на нашу допомогу більше не розраховуй. Якщо він знову тебе кине – колупайся сама. І так, на роботі піди в декрет, не здумай звільнитися від гріха.

— Мамо, ну сама подумай, кому мої діти потрібні, крім батька…
— А батькові вони сильно потрібні?
— Мамо, ну де я чоловіка знайду собі? А жінки знаєш які бувають, хижачки, а в чоловіків інстинкти. Чоловіки слабкий народ.

Поманили його поглядом звабливим і панчішками мереживними, він і піддався. Я й сама частково винна, заковирялася в дітях, – захищає колишнього Міла, а в Олени Глібівни все всередині кипить.

Що думаєте? Бувають жінки хижачки і не винні в зрадах чоловіка?