— Заради Бога, вибачте мене! — почала вона вибачатися, розуміючи, що її вибачення звучать досить безглуздо. — Я не думала, що калюжа виявиться такою глибокою

Олена це зрозуміла тільки тоді, коли, не зменшуючи швидкості, промчала нею на своєму автомобілі, і з ніг до голови окропила якогось чоловіка, який стояв на самоті на автобусній зупинці з шикарним букетом у руках.

Вона побачила в дзеркало заднього виду, як він розгублено завмер і безпорадно почав розглядати свої мокрі штани.

— Господи, — простогнала Олена і натиснула на гальмо.

Якби не було у цього нещасного чоловіка квітів у руках, вона б нізащо не зупинилася, а тут… Немов хтось сторонній замість неї натиснув на педаль гальма.

Ззаду одразу ж нестямно просигналив якийсь автомобіль, але вона, увімкнувши аварійні сигнали, вискочила з машини і побігла назад, до цього чоловіка.

— Заради Бога, вибачте мене! — почала вона вибачатися, розуміючи, що її вибачення звучать досить безглуздо. — Я не думала, що калюжа виявиться такою глибокою. Як же я вас так… Ви ж увесь такий мокрий, — бурмотіла вона, зблизька розглядаючи весь цей жах. — І брудний… А ваші квіти… Ви поспішаєте на якийсь ювілей, так? Хочете, я вас підвезу… Хочете?

— Підвезете? — Чоловік мало не плакав. — Куди ви мене підвезете в такому вигляді? — Він зі злістю засунув свій букет у смітник, що стояв поруч. — Ідіть уже… Їдьте далі… Усе, що могли, ви для мене вже зробили…

— Але я ж не винна! — почала нерозумно виправдовуватися вона. — Сьогодні скрізь калюжі! І ви теж… Ну, не можна ж стояти в таку погоду близько до дороги! Хочете, я куплю вам новий букет?

— Який ще букет? — майже закричав він. — Я, що, з’явлюся з букетом у такому вигляді? Ідіть уже від мене!

— А що ви на мене кричите? — відповіла вона.

— Справді, що я кричу? У… — Він застогнав від безвиході… Звісно, я маю дякувати вам за те, що ви зламали мені життя.

Я ж ішов миритися зі своєю дівчиною… Ми довго сварилися, але в нас щось все налагоджувалося… І сьогодні… Можливо, навіть я зробив би їй пропозицію…. Та що я вам пояснюю?! — Він схаменувся. — Навіщо?! Раз усе так сталося — значить, не судилося…

— Стійте! — вигукнула раптом вона. — Я знаю, що потрібно робити!
— Відчепіться від мене, жінко!

Він розвернувся, і покрокував від неї геть, але вона чіпко схопила його за брудний піджак.

— Ні, я від вас не відстану! Я винна, і повинна загладити свою провину! Я живу тут поруч. Негайно побігли до мене додому.

— До вас додому? З якого дива?
— У мене тато приблизно вашої комплекції! Він зараз на роботі, але в нього є шикарний костюм! Ви одягнетеся в нього, і я вас відвезу на місце вашого побачення. І навіть куплю вам квіти.

— Ще чого… — Чоловік на кілька секунд задумався, і на обличчі в нього раптом почала з’являтися надія. — Квіти я куплю сам… А ваш тато через костюм не буде сваритися?

— Це не ваша справа! Вам головне — встигнути до своєї дівчини! А я потім виперу ваш костюм у хімчистці, ми зателефонуємо, і поміняємося цими костюмами знову. Побігли!

— А ваша машина?
— А що з нею трапиться?

— Ви залишили її під знаком «Стоянка заборонена»!
— Але ми ж повернемося швидко!

І справді, за п’ять хвилин Олександр — так звали чоловіка — уже переодягався в костюм батька Олени. Піджак виявився трохи завеликий, але майбутній наречений був радий і такому.

Потім побігли назад, до того місця, де Олена залишала свою машину.

— Здається, ваш автомобіль відвозять! — сказав Олександр, ще здалеку помітивши евакуатор.

Вони побігли ще швидше, але запізнилися, машину Олени відвезли прямо з-під їхнього носа.

— Ну, що сьогодні за день такий?! — сплеснула руками жінка, і з тугою подивилася на Олександра. — Доведеться вам вирушати до своєї коханої на таксі.

— А ви що будете робити? — розгублено запитав Олександр.

— Звідки я знаю, що я буду робити? У мене машину ось так от ніколи ще не вивозили. Буду дзвонити куди-небудь, дізнаватися, куди відвозять такі машини.

— Я зараз сам ателефоную! — впевнено сказав чоловік, і дістав свій телефон. — У мене друг працює в цій системі.

— Їдьте вже до своєї жінки! — закричала вона на нього нервово. — Не втрачайте час! А я сама як-небудь розберуся!

— Не кричіть на мене, — упевнено сказав він. — Я вас одну не залишу. Це я винен, що все так вийшло.

— Ні, я сама винна! Ви мене попереджали, що не можна тут залишати машину.
— А я винен, що погодився до вас додому йти.

— А я вас брудом заляпала!
— Та помовчіть ви трохи… — він уже розмовляв телефоном із другом. Поговорив, потім одразу ж став викликати таксі. — Зараз ми з вами поїдемо за однією адресою.

— Я сама поїду, без тебе, — перейшла вона раптом на «ти». — От прив’язався…

— Ні, ти поїдеш зі мною, точніше я — з тобою. Без мене тобі машину швидко не повернуть. У мене вже так вивозили, я знаю, як це все…

Під’їхало таксі, і вони, так само пересварюючись, помчали на штрафну стоянку… Цього дня повернулася Олена додому дуже пізно. Батьки зустріли її стривоженими очима, і одразу поставили головне запитання:

— Олено, що це за брудний костюм лежить у ванній кімнаті? Чий він? Що тут сталося? Ти кого приводила сьогодні додому?

— Ох, краще не питайте… — загадково усміхнулася у відповідь донька. — І взагалі, як ви, гадаєте, чи можна дівчині погодитися на пропозицію чоловіка вийти за нього заміж, якщо вона познайомилася з ним усього лише вранці.

— Вранці? — із серйозним обличчям уточнила мама.
— Вранці. О десятій ранку я облила його з ніг до голови брудом. Уявляєте? А ввечері він мені робить пропозицію.

— Він хоч хороший? — знову серйозно запитала мама.

— Угу. Дуже хороший.
— А чому тоді тобі не погодитися? — Мама знизала плечима. — Мені твій тато так само освідчився, через кілька годин після знайомства.

— Через годину, — уточнив тато. — Я, так розумію, донечко, він освідчувався тобі в моєму костюмі?

— Так, татку, саме в ньому.
— Ну, тоді погоджуйся, — кивнув і тато. — Чого тут роздумувати?

— Погоджуйся, — закивала й мама. — Якщо татів костюм йому за розміром підійшов, тут навіть сумніватися нічого.
— Тоді, гаразд, — щасливо усміхнулася Олена.

— Батьки — я виходжу заміж!