Зараз кухня стоїть нова, біла, з підсвічуванням. Двері до санвузла — дуб, із матовим склом. Сергій після роботи не затримується. Прибігає, цілує в щоку, запитує: «Що завтра клеїмо: шпалери чи плитку?» Барсик спить на новій кухні, на теплій підлозі, і муркоче так, що чутно в сусідній кімнаті

Двадцять сім років я прожила з Сергієм. Чоловік — хоч куди: не п’є, не зраджує, зарплату до копієчки додому несе, квіти дарує без приводу, з тещею вітається першим. Це ж важливо!

Діти — Марійка й Дмитрик — дорослі, живуть окремо, приїжджають на вихідні, обіймають, «мамулею» називають. Машина є, дача є, кредитів немає. Збоку — ідеал. Я й сама так думала. Аж поки не зрозуміла одну просту річ: Сергій рішення ухвалює геніально, а виконувати їх — ніколи.

На роботі він герой. Начальник відділу постачання в будівельній конторі. О третій годині ночі на складі тече дах — дзвонять не директору, а Сергію. Постачальник привіз браковану цеглу — знову Сергію. Директор приїжджає потім, червоний, кричить:

— За інструкцією спочатку мені!

Але охоронці вже звикли: якщо біда — одразу Сергію Миколайовичу. Він прилетить, розбереться, нікого не буде лаяти, усе по поличках розкладе. Директор накричить, але все одно скаже: «Дзвоніть Борисенку».

А вдома в нас — тиша. Живемо вже третій рік без дверей до санвузла. Вона зламалася три роки тому. Замок заклинив, потім фільонка випала. Сергій зняв полотно з петель:

— Зараз полагоджу.

Полотно досі лежить у коридорі. Я вже тричі викликала майстрів. Тричі він скасовував:

— Навіщо чужих людей? Сам зроблю. Тільки-но ремонт почнемо — разом із дверима поміняємо.

Ремонту цьому сім років. Сім! Сім років тому ми вирішили: робимо кухню по-новому. Я тоді ще раділа, як дівчинка. Викинули стару бабусину шафу-сервант (царство їй небесне), усе склали в коробки.

Каструлі, сковорідки, тертки, блендери — усе в коробки. На столі залишили: три тарілки, дві каструлі, одну сковороду й шість ложок-виделок. На два місяці, думали, вистачить.

Два місяці розтягнулися на сім років. Кухня стоїть гола. Електрики приходили один раз, дали список: «Купіть ось це й ось це». Сергій купив тільки лампочку в під’їзд. Решту не встиг. Я риюся в коробках, як археолог, шукаю ополоник, сварюся.

Свята — окреме чи то пекло, чи то цирк.

Новий рік, дні народження — накриваю стіл на табуретках. Гості вдають, що все нормально. Я усміхаюся через силу. Хочеться вити.

Двері до санвузла — це вже просто приниження. Три роки — за фіранкою, купленою в інтернеті. Три роки Сергій каже: «Наступного тижня точно». Наступного тижня в нього завжди аврал на роботі. Я терпіла, аж поки терпець не урвався.

Минулого року я сказала, що розлучаюся. Він навіть не здивувався.

— Ти мене не цінуєш, Іро. Я ж усе для сім’ї, — зітхнув.

— Для сім’ї ти на роботі герой, а вдома я живу, як у гуртожитку! — відповіла я.

Він мовчав. Потім сказав:

— Гаразд. Хочеш — розлучайся. Тільки ремонт усе одно я сам зроблю. Коли час буде.

Час у нього з’явився тільки, коли ми поїхали в РАЦС.

Ранок середи. Їдемо мовчки. Я зла, він спокійний. На світлофорі перед нами вискочило кошеня. Брудне, кульгаве, очі гнояться. Сергій різко гальмує, вискакує, хапає кошеня, суне мені на коліна:

— Тримай.

Я автоматично загортаю малюка в ганчірку, яку знайшла під сидінням, і командую:

— До ветеринара, швидко!

Розлучення відклалося само собою. Кошеня назвали Барсик. Лапа зламана, виснаження, лишай. Два тижні я виходжувала його: крапала, мазала, годувала зі шприца.

Сергій після роботи летів додому, купував дорогий корм, сидів поруч, гладив:

— Ну як наш боєць?

На третій день Барсик уперше замуркотів. На п’ятий — Сергій приніс із магазину каталог кухонь.

— Вибирай, — сказав. — Через місяць привезуть. Я вже електриків викликав. Цього разу точно.

Я дивилася на нього й не вірила.

Зараз кухня стоїть нова, біла, з підсвічуванням. Двері до санвузла — дуб, із матовим склом. Сергій після роботи не затримується. Прибігає, цілує в щоку, запитує: «Що завтра клеїмо: шпалери чи плитку?»

Барсик спить на новій кухні, на теплій підлозі, і муркоче так, що чутно в сусідній кімнаті.

Двадцять сім років спільного життя, загроза розлучення й одне обідране кошеня зробили те, що не змогли ні сльози, ні скандали, ні мої нерви.

Любов, виявляється, іноді приходить в образі брудного кульгавого клубочка з купою бліх і хворими очима. І залишається назавжди.

Своєю історіє поділилася Ірина Петрівна, симпатична щаслива жінка 53 років.

Яка ж тоненька ниточка іноді здатна налагодити те, що роками іржавіло.

Усмішок і любові, вам дорогі читачі😊