Зараз міняю роботу на більш підходящу, але все одно постійно в стані — контроль, тривога, напруга, щоб ніхто нічого не дізнався, ми говорили про цю тему, каже, що не хотів би, щоб усі дізналися, бо каміння в мене полетить, воно начебто і зрозуміло, але почуватися вічною коханкою набридло

Мій чоловік не хоче, щоби нас бачили разом. Мені 29 років. Я живу з чоловіком, який розлучився два місяці тому. До цієї події стосунки ми мали близько року. Ну, як стосунки. Я дуже нервувала, втратила інтерес до роботи. Почалося все з того, що ми почали працювати разом.

Він улаштувався до нас в організацію. Спілкувалися суто по роботі пів року. Потім усе закрутилося. Вибратися з цього сама була не в змозі. Дружина йому постійно зраджувала. У результаті вона знайшла собі іншого чоловіка, з’їхала. У них залишилася спільна дитина, 6 років.

Живе із мамою. Дитина чудова. Відносини у мене з ним чудові. Він його часто забирає. Запитань немає і до його батьків. Він нас одразу познайомив. Але я все одно собі місця не знаходжу з багатьох причин. Оскільки разом працюємо, доводиться приховувати стосунки. Я втомилася.

Зараз міняю роботу на більш підходящу. Але все одно постійно в стані — контроль, тривога, напруга. Щоб ніхто нічого не дізнався. Ми говорили про цю тему. Каже, що не хотів би, щоб усі дізналися, бо каміння в мене полетить. Воно начебто і зрозуміло, але почуватися вічною коханкою набридло.

Я не прошу ні подарунків, ні залицянь. За рік не вийшли до ладу нікуди. Він любить видіти вдома. Я не те щоб любитель тусовок всяких, але іноді в кіно хочеться сходити, наприклад. І тут постає проблема, що нас побачить хтось. І ще я хочу дітей. Завжди хотіла.

Але зараз про це говорити не наважуюсь навіть. А іноді ловлю себе на думці, що йому достатньо дитини, яка має. Йому 38 років. Я розумію, що у нас велика різниця. Але так вийшло. Підкажіть, може, я перебільшую і драматизую все? Чи варто збирати валізи і тікати?