Зараз я дивлюся на 50-річну жінку, яка втомилася від життя, яка всіляко економить на собі, але при цьому продовжує тягнути двох дорослих синів, які цілком можуть забезпечувати себе самі, я не розумію, як вона могла опуститись до такого життя

Почну з того, що моя мама вийшла заміж у 27 років за людину, яку навряд чи сильно кохала. Вийшла тому, що нібито вік стискав, і вже треба було планувати дітей.

Що ж, з’явилося троє дітей, осіла у селі. Далі все пішло за стандартним сценарієм, скандали з батьком через його гулянки та лінощі, важка робота без перспектив та інші радості нещасливого сільського побуту.

Хоча мама така людина, яка цікавиться мистецтвом, багато читає, любить подорожі – до заміжжя відвідала безліч міст. У результаті мама розлучилася. Батько не допомагав матеріально, тому мамі доводилося багато працювати, оскільки після розлучення всі троє дітей залишилися із нею.

Не думаю, що їй взагалі варто було заводити сім’ю. Через роботу їй ніколи було нас виховувати, коли пустували — рукоприкладала, часом до синців, у будинку постійно були скандали.

Я її не звинувачую і розумію, на її місці я, напевно, робила б так само. Але це все у минулому.

Зараз я дивлюся на 50-річну жінку, яка втомилася від життя, яка всіляко економить на собі, але при цьому продовжує тягнути двох дорослих синів, які цілком можуть забезпечувати себе самі. Я не розумію, як вона могла опуститись до такого життя.

Невже їй самій не прикро, що більша частина життя пішла «нікуди»? Що досі доводиться працювати вдень і вночі замість тих, хто насправді давно здатний забезпечувати себе сам?

Я відчуваю свою провину перед нею, адже я своєю появою теж поставила хрест на її кар’єрі, подорожах та інше. Не будь нас, дітей, вона цілком могла б зараз жити на своє задоволення, ні про що не дбаючи.

Але піддалася стереотипам суспільства і витратила своє життя не зрозуміло на що. Найбільше мене обурює те, що вона нічого не поспішає міняти, а продовжує важко працювати та утримувати моїх дорослих братів.

Хоча вона сама неодноразово зізнавалася, як їй важко. Але нічого міняти вона не хоче, а вони тим більше не поспішають злазити з її шиї.

Не знаю, що робити в цій ситуації, як допомогти мамі, якщо вона сама не хоче допомагати. З одного боку, мені дуже шкода її і не хочеться, щоб вона страждала, але з іншого, адже вона розуміла на що йшла, коли виходила заміж і народжувала дітей.

Це її вибір, який вона продовжує робити і про який, за її словами, не шкодує. Я з нею не погоджуюся, але не знаю, як їй допомогти і як переконати.