Завантажилися харчами ледь не під самісінький дах. Усе везли, як годиться на гостину: картоплю, моркву, буряк. Гарбузи прихопили. Цибулі, часнику. Концервації — і не злічити! Ну, а як же інакше? Своя ж дача, ділянка в передмісті. Усе літо працювали, як бджоли. Для доньки, для онука

— Чого це ти, Вітю, останнім часом ходиш такий, мов у воду опущений? Щось трапилося? — поцікавився сусід по дачі. — І дружини твоєї давно не видно. Невже розійшлися?

— Роз’їхалися… — Віктор гучно зітхнув.

— Ну, ви й даєте! На старість літ! — аж охнув сусід.

— Та ні, ти не так зрозумів, — Віктор сумно всміхнувся. — Тетяна ще в серпні до доньки поїхала, у Львів…

— Але вже скільки місяців минуло! Загостювалася жінка… І як це вона тебе самого залишила на так довго? Не схоже на неї.

— Так ми не мали іншого виходу, — Віктор знову зітхнув. — Доньку треба було рятувати…

Настя, донька Віктора й Тетяни, поїхала до Львова — за своєю мрією. Кажуть, то ж місто можливостей та романтики.

Знаєте, ще змалечку вона вважала себе неабиякою: найгарнішою, найрозумнішою, найулюбленішою. Батько з матір’ю, здається, усе життя поклали до ніг своєї кровиночки. Працювали вдень і вночі, аби тільки у Настуні було все найкраще.

Навіть дихати на неї боялися.

Допомагати по господарству? Що ви! Ще, мовляв, напрацюється. Хай-но насолоджується дитинством, а потім юністю… Настуня грубіянить татові з мамою? Ні-ні, це, певно, її хтось образив… Вчитися не хоче?

Вона просто втомилася. Не ночує вдома? Це, мабуть, у подруги засиділася… Чому не подзвонила, не попередила? Телефон забула зарядити, що тут такого…

Одне слово, виросла Настя такою собі запеклою егоїсткою. Батьки, хоч самі того й не бажали, навчили її думати лише про себе та вимагати, щоб і всі інші думали про неї.

І не просто думали. Здавалося, Насті всі завжди були щось винні…

Ті часті «ночівлі в подруги» дали свій, хоч і очікуваний, результат. У Насті з’явилася дитинка — синочок. Заміж її не взяли, а з дитиною ані його татусь, ані його батьки допомагати не збиралися. Настю це анітрохи не злякало.

У неї ж були власні батьки! У них молода мама не сумнівалася й на мить.

Віктор і Тетяна не сказали їй ані слова докору. Настя подарувала їм онука, і вони немовби вдруге на світ народилися, віднайшли другу молодість. Василько став для бабці й дідуся справжнім світом у віконці.

Вони його виховували, а Настя — тим часом намагалася налагодити своє особисте життя. У рідному містечку, як кажуть, нічого не виходило. Чоловіки в її житті з’являлися і зникали із завидною постійністю.

Коли Василько трохи підріс, стало зрозуміло, що він — не зовсім звичайна дитина. У нього почали проявлятися ознаки аутизму, а люди навколо сприймали це як, даруйте, розумову відсталість.

Настя була просто ошаліла від люті! Як?! У неї?! Найкращої-найкращої?! «Ненормальний» син!

Вона остаточно скинула хлопчика на батьків і зібралася подалі… аж у Львів. Батькам сказала так:

— Тут я нормального чоловіка не знайду. Мені що, все життя самій тепер бути? Поїду. Там місто велике, можливостей більше. Василько з вами залишиться. Він… Ну, коротше кажучи, не треба його нікому показувати. Тут сорому вистачає…

— Настуню, який сором? — Тетяна ледь не плакала. — Вася ж хороший, розумний хлопчик. Він усе розуміє. От побачиш: підросте і всі його дивацтва минуться.

— Ото й чудово, — відрубала Настя. — А до тієї пори він житиме з вами.

Вона поїхала.

Винайняла у Львові кімнату, влаштувалася на роботу. Працювала, звісно, руками: дипломів зі собою Настя не привезла. Зате гарненьке личко завжди було при ній.

Менше ніж за рік Настя вийшла заміж. Батькам про це не сказала. Додому ані нареченого, ані потім чоловіка не привезла. А навіщо, питається?

Батьки не сперечалися, але душа за доньку дуже боліла.

— За що вона так із нами? — переживав Віктор.

— Я так думаю, що вона не сказала чоловікові про Василька… — задумливо припустила Тетяна.

Як у воду дивилася…

Настя вдома не з’являлася, і Віктор таки не витримав.

— Поїду до неї. Не можу вже більше. Мушу побачити її чоловіка. Збирай, мамо, гостинці.

— Зберу, — зраділа Тетяна. — Тільки одного я тебе не пущу. Разом поїдемо.

— А Василько?

— Василька моя сестра догляне. Я домовлюся.

— Добре. Два дні на збори. І не кажи їй нічого. Хай буде несподіванка. Адреса в тебе є?

— Є, звичайно. Гостинці щомісяця ж відправляю…

До Львова поїхали машиною. Завантажилися харчами ледь не під самісінький дах. Усе везли, як годиться на гостину: картоплю, моркву, буряк. Гарбузи прихопили. Цибулі, часнику. Концервації — і не злічити! Ну, а як же інакше? Своя ж дача, ділянка в передмісті. Усе літо працювали, як бджоли. Для доньки, для онука…

Їхали всю ніч, дуже втомилися. Здається, сімсот кілометрів — не аж так і багато, але хвилювання робило своє. Справді, жарти це чи що: їхали, навіть не попередивши! А що, як донька з зятем вже перебралися на інше місце?

Тетяна подзвонила у двері. Коли почула сонне «Хто там?», аж видихнула: вдома, Настя вдома. Уже добре. Ну, а далі все пішло, як у кіно.

Спочатку Настя кинулася батькам на шию, потім обурилася, що вони приїхали без запрошення, і лише тоді познайомила з чоловіком. Той неохоче підвівся, щоб привітатися.

Треба було розвантажувати машину. Настя одразу наказала чоловікові:

— Любий, давай, напружся. Ти ж не хочеш, щоб я тягала ці важкі сумки?

Чоловік скривився, але за тестем пішов.

А потім сталося те, чого батьки ніяк не очікували. Через якихось дві-три години Настя з невинним виглядом запитала:

— Сподіваюся, ви сьогодні їдете? У нас просто ніде вас покласти.

Розгублений Віктор лише знизав плечима. А Тетяна, аж здригнувшись, підхопила:

— Звісно, сьогодні. Тато ще трохи перепочине, та й поїдемо. А ти про сина зовсім нічого не запитаєш?

Тетяна, знаєте, не збиралася такого говорити, але отака «гостинність» Насті її просто вивела із себе.

— Якого сина? — здивувався Ігор.

— У тебе є син? — він аж із подивом дивився на Настю. — А чому я про це нічого не знаю?

Довелося Насті таки зізнатися. Розповісти про Василька, про те, що за рік він уже піде до школи.

— Я хочу з ним познайомитися, — заявив Ігор. — І взагалі: дитина повинна жити з матір’ю. Хіба не так?

З одного боку, Тетяна й Віктор навіть почали поважати зятя, але водночас і злякалися: що, як вони й справді заберуть хлопчика? Адже про його особливості вони не прохопилися ані словом.

Дорогою додому таки посварилися.

— Ну, хто тебе за язик тягнув? — обурювався Віктор. — Оце що тепер буде?

— Не знаю, — кинула у відповідь Тетяна. — Але сказати треба було. Зате тепер усе зрозуміло, і жодних таємниць. Нічого, дадуть собі раду.

Додому їхали значно довше.

Зупинялися кілька разів. Віктор спав на задньому сидінні, а Тетяна ходила навколо машини, щоб хоч якось розім’яти ноги, що затекли… Про вчинок доньки вже не говорили. Сил на це не було, щоб обговорювати…

За місяць Настя та Ігор приїхали вже самі. Зять буквально вимагав, щоб його познайомили з хлопчиком. Дивно, але він швидко знайшов із Васильком спільну мову. Вони навіть встигли подружитися.

Від’їжджаючи, Ігор заявив:

— Наступного разу ми Василька заберемо. А поки що треба квартиру поміняти, із садочком визначитися. І це, знаєте, не обговорюється. Я завжди мріяв про сина.

Настя тільки мовчки знизувала плечима…

Василька, і справді, невдовзі забрали.

Віктор і Тетяна дуже сумували за онуком, переживали: як він там? Як Настя з ним дає собі раду? Адже вона майже не приділяла уваги дитині. Але, як би тяжко не було, обоє розуміли: зять має рацію. Василько повинен жити з матір’ю…

Протягом наступних двох років батьки їздили до Насті кілька разів. І завжди так: туди й одразу назад. Настя лише раз занепокоїлася з цього приводу:

— Винайняли б собі номер у готелі, відпочили б, ми б вам місто показали…

Тетяна тільки зітхнула. Схоже, донька навіть не уявляла, скільки коштували такі поїздки.

Скільки грошей вкладалося у харчі, які їй привозили, плюс ті суми, які дідусь із бабцею лишали для Василька. У гривнях, звісно. Про який готель тут узагалі можна було говорити?

Напередодні школи Тетяна запропонувала залишити Василька в них. Мовляв, невідомо, як там у нього підуть справи, а в них недалеко є спеціалізована школа…

— У Львові тих шкіл штук сто, — відмахнулася Настя. — З нами житиме. Інакше Ігор мене зі світу зживе…

Та не зжив. Одного чудового ранку він… подав на розлучення й пішов. Сказав, що наївся Настиних капризів та її… дивакуватого сина.

Це був удар, справжнісінький удар.

Настя залишилася сама. А тут ще й школа… Вона була зовсім поруч, десять хвилин пішки, але Настя не встигала вчасно забрати Василька з групи подовженого дня. Вихователька вже не раз висловлювала претензії.

І тоді Настя таки подзвонила матері. Батьки довго не міркували. Приїхали машиною за два дні. Тетяна залишилася у Львові, а Віктор повернувся додому. Він, на відміну від дружини, ще не вийшов на пенсію.

І от із серпня місяця чоловік живе сам. Як живе, навіть і розповідати не треба, самі знаєте.

І річ навіть не в готуванні чи пранні: з цим Віктор легко дає собі раду. А от самотність… вона таки замучила. Ні, Тетяна, звісно, телефонує мало не щодня, але це, кажуть, зовсім не те…

Усе частіше в голову батька сімейства приходять думки про те, що вони з Тетяною таки зробили щось не так. І Настя… Ну, запізнювалася вона на п’ятнадцять хвилин до школи, і що? Хіба не могла знайти вихід?

Найняла б когось Василька зі школи забирати! А так ні: розлучила батька з матір’ю і хоч би що їй.

А те, що вони тридцять років разом і одне без одного жити не можуть, — для неї, бачте, дурниця.

Дізнавшись, що Ігор пішов від Насті, Віктор навіть зрадів: може, тепер вона додому повернеться? Чи хоча б Василька віддасть? Одне слово, голова йде обертом…

— Весело тобі живеться, — посміхнувся сусід, вислухавши Віктора.

— Та вже ж, — погодився той із сумом. — Не знаю, що робити.

— Як на мене, все ж просто! — усміхнувся той. — Навчальний рік закінчується, тож нема сенсу смикати дитину. А потім став ультиматум. Скажи, що Василько житиме з вами. Якщо Настя не схоче, попередь, мовляв, раз така самостійна, нехай на вашу допомогу більше не розраховує! Зовсім! Ото й усе. Головне потім — слово стримати. Виховання грошима дуже швидко лікує.

— Я б іще й її додому повернув. От чого їй, питається, вдома не живеться? Принца шукає? Знайде на свою голову…

Віктор слухав сусіда й думав:

— Може, він і має рацію. Тільки що це змінить? Таня ніколи не погодиться на такі заходи. Доведеться терпіти…

Ось такою особистою історією життя з нами поділилися, де дорослі помилки, як бачимо, часто перекладаються на плечі добрих людей.

Як вважаєте, любі читачі ,чи можна, знаючи все це, сказати, що батьки, які так любили свою дитину, десь схибили у вихованні?