Завжди мамі допомагала: то холодильник новий купити, то на відпочинок до моря грошей підкинути. А Соня? У Соні вічні борги, двоє діток і вічне «дай». І тепер Соня розписує мамі райдужне майбутнє: мовляв, і комуналку їй платитимуть, і одяг купуватимуть, і на витрати даватимуть

Я просто знаю, чим усе це закінчиться: мамі до пенсії ще сім років, зараз вона потрібна сестрі, а потім почнеться: «Марино, допоможи! У тебе ж є можливість, ти ж у нас успішна».

Марина ніяк не може заспокоїтися через рішення молодшої сестри Соні та їхньої матері. Мама вирішила звільнитися з роботи, щоб сидіти з малими — шестирічним Матвійком та трирічною Лізою.

Точніше, це Соня так «протиснула» маму, бо їй, бачте, треба кар’єру будувати та кредит за однокімнатну квартиру виплачувати.

Мала Ліза в садочок ходити так і не змогла: три дні в групі, а потім три тижні вдома з температурою та уколами. «Несадочкова дитина» — так тепер кажуть.

— Мамо, ну яка там кар’єра? — намагалася напоумити матір Марина. — Зарплата у Соні на новій посаді зросте лише на кілька тисяч. Ти сама казала, що та овчинка вичинки не варта, а тепер готова все кинути? Ліза через рік-два піде до школи, а тобі куди? Кому ти в шістдесят будеш потрібна на ринку праці?

— Лізу до школи ще теж треба буде водити й забирати, — спокійно відказувала мати. — Тож я Соні ще довго буду потрібна, вона без мене не впорається. А через сім років уже й пенсія прийде, якось воно буде. На шиї в молодшої точно не сидітиму.

— Ага, — гірко всміхалася Марина, — ти сидітимеш на моїй шиї! Під тим самим соусом: «Марино, у тебе ж дітей немає, ти не розумієш, як Соні важко».

Донедавна мама планувала працювати й після виходу на пенсію. Місце в неї спокійне, колектив звичний, хоч і гроші невеликі, але ж копійка до копійки. А тут сестра поманила — і мама побігла, забувши про все на світі.

Марині тридцять три, вона всього досягла сама: у неї двокімнатна квартира, машину купила, на гарну посаду вибилася.

Завжди мамі допомагала: то холодильник новий купити, то на відпочинок до моря грошей підкинути. А Соня? У Соні вічні борги, двоє діток і вічне «дай». І тепер Соня розписує мамі райдужне майбутнє: мовляв, і комуналку їй платитимуть, і одяг купуватимуть, і на витрати даватимуть.

— Просто смішно! — обурюється Марина в розмові з подругою. — Комуналку вони платитимуть… Що ж раніше не платили, коли мама з копійки на копійку перебивалася? А я знаю чому. Бо в них грошей ніколи немає. Соня просто все красиво розпланувала за чужий рахунок.

— Воно й справді якось безвідповідально, — погоджується подруга. — До пенсії не допрацювати, стаж втратити… А як потім на ту мізерну пенсію жити?

Марина теж питала про це маму. Та лише сумно всміхнулася:

— Я сподівалася, що в мене дві доньки, тож якось не дасте матері з голоду померти. А як ні — то піду підлогу мити.

— Мамо, твоя друга донька щось не дуже поспішає допомагати! — вигукнула Марина. — Зять зірок із неба не хапає, а плани в них Наполеонівські. Я ж знаю, що буде потім: «У Соні діти, де їй гроші взяти?». А підлоги мити у шістдесят років з твоєю хворою спиною — це взагалі за межею фантастики!

Днями зателефонувала Соня, і розмова вийшла на підвищених тонах.

— Марино, чого ти лізеш, га? — кричала у слухавку сестра. — У мене що, інший вихід є? Свекруха за пʼятсот кілометрів, дитина в садок ходити не може. Мама сама так вирішила, бо онуків любить!

Ти ж завжди так пишалася, що мамі помагаєш, от і помагай далі, тобі ж не звикати. А я на ноги стану — теж підсоблю. Невже ти думаєш, що я її покину після того, як вона нас виручить?

Хоча… ти ж не можеш зрозуміти, у тебе ж ні сім’ї, ні дітей!

Марина просто поклала слухавку. Про що тут говорити? Які ще аргументи шукати проти цього залізобетонного «ти не розумієш»?

Дівчина впевнена: якби сестра справді хотіла виходу, вони б переїхали до мами, здали б свою квартиру і гасили борги, а Соня сама б сиділа з дитиною.

Але ж навіщо напружуватися, коли можна просто скористатися маминою жертовністю? Тільки от Марина вирішила для себе твердо: підтримувати це добровільне безробіття мами вона більше не буде.

Цю історію надіслала нам читачка Марина, і вона справді зачіпає непросту тему родинних обов’язків. Кажуть у народі: «Хто везе, того й поганяють», але іноді ми самі дозволяємо рідним сідати нам на голову, прикриваючись любов’ю до онуків чи сімейними обставинами.

Важливо вчасно зрозуміти, де закінчується щира допомога і починається звичайна експлуатація, яка в майбутньому може обернутися гірким розчаруванням для всіх.

А як ви вважаєте, дорогі читачі, чи повинна мати кидати роботу за кілька років до пенсії заради комфорту дорослих дітей, чи діти мають самі вирішувати свої проблеми, не ставлячи під загрозу майбутнє батьків?