— Здається, Мариночка і не була такою гучною… Ой, а в Мариночки теж така сукня… О, а Мариночці так підійшла б така сумка… Мариночка, Мариночка, Мариночка… — Мамо… ти хоч спитала, як я живу, чим займаюся… — Мариночка з третього разу вступила, там такі хабарники сидять, тільки й знай, грошики відстьогуй, тричі доводилося Мариночці платити

— Катерино Петрівно, що ви там?

— Та нічого, нічого, Оксанко. Ось, у віконце дивлюся.

Оксана розуміла, куди дивиться свекруха, вірніше, кого вона виглядає. Мариночку, свою улюблену донечку. Пізню, вимолену, як вона любила казати. Мариночка, так звала свекруха свою доньку.

— Вона, Оксанко, від великої любові зʼявилася на цей світ, — любила говорити свекруха, а Оксані ставало прикро за чоловіка. Виходить, що Андрій – не по любові?

Оксана познайомилася з Андрієм на практиці. Їй сподобався спокійний і розважливий хлопець, а Андрію сподобалася сміхотушка Оксана.

Але дівчина не була якоюсь там недолугою, справу свою знала, працювала на відмінно. Через місяць Андрій знайомився з батьками Оксани, а через пів року вони зіграли весілля.

Матері Андрія на весіллі не було, Мариночку повезла до Києва, вступати до театрального. Так і сказала, мовляв, прости, сину, допомогти нічим не можу, треба дочці життя влаштовувати, артисткою буде, відомою.

«Світового масштабу буде зіркою, ось так от, — казали, — з самого дитинства, що Мариночка артистка майбутня».

Зі свекрухою Оксана познайомилася, коли Юркові, їхньому з Андрієм старшому синові, три роки було. Поїхали в гості до мами Андрія. Усі розмови матері були про Мариночку.

На Юрка глянула крадькома, тільки й підтискала губи, коли хлопчик починав бігати або голосно сміятися.

— Здається, Мариночка і не була такою гучною… Ой, а в Мариночки теж така сукня… О, а Мариночці так підійшла б така сумка… Мариночка, Мариночка, Мариночка…

— Мамо… ти хоч спитала, як я живу, чим займаюся…

— Мариночка з третього разу вступила, там такі хабарники сидять, тільки й знай, грошики відстьогуй, тричі доводилося Мариночці платити.

— Куди платити, Катерино Петрівно? — не витримала Оксана, — Кому?

— Мамо, та дурить тебе твоя Мариночка, розтринькала гроші в столиці, ну що ти…

— Не смій… не смій… вона сестра тобі, ось не буде мене… тобі за Мариночкою доглядати…

— Ага, зараз.

Міцно тоді посварилися син з матір’ю, ще на кілька років припинилося спілкування. Пробувала Оксана налагодити стосунки, та ні, не виходило.

Доходили слухи, що приїхала Мариночка зі столиці з животом, усі бачили, а потім раз і худенька бігає…

— Невже щось із дитиною зробили? — журилася Оксана.

— Мати на все заради Мариночки піде, може і зробили, — скрипів зубами Андрій.

Переборов усе ж таки образу, поїхали. Світланка вже була в них, донька. Юрко в перший клас пішов. Натиснув Андрій на матір, зізналася вона: гроші великі заплатили, щоб звільнилася Мариночка…

— Не потрібне їй було те дитя, ти не розумієш, скривдив один негідник міський Мариночку.

— Угу, сорок разів скривдив, тьху мамо, ну що ти, га? Гріх на душу взяла… Що ж ви за люди…

Вдома Оксана обережно поцікавилася, звідки в самотньої пенсіонерки стільки грошей? У Києві утримувала Мариночку свою, знову ж таки, гроші такі заплатили лікарю…

— Батько Мариночки, заможний був він, мабуть, щось матері перепало, від діда з бабусею квартира, дача і гараж, від мого батька теж, усе на Мариночку спустила.

Артисткою в Мариночки не вийшло стати, вийшла заміж нарешті. Мати їй весілля відгрохала, останні заощадження, мабуть, на весілля віддала, усе для улюбленої донечки.

— А що це ви? Ніяк третього? На старості літ? — говорить мати, побачивши в Оксани животик округлий.

— Мамо, яка старість, нам по тридцять шість, ти ж Мариночку мало не в пів сотні років народила, ти чого?

— Грошей нікуди дівати? Матері б ні, допомогти…

— Тобі що? Грошей не вистачає?

— А то ти не знаєш, які пенсії, не вистачає, звісно, часом хлібчик у молоці розмочу, а то й у самій водичці, та й пообідаю.

Звісно, діти стали давати матері гроші, а як? Вона ж мати Андрія, що ж тепер зробиш, хто їй допоможе. Навіть стосунки почали налагоджуватися.

Коли зʼявився на світ Сашко, мати приїхала, брязкальце привезла… Та ніхто й не чекав подарунків від неї, на появу у родині старших дітей і не приїжджала зовсім.

Дивиться Оксана, бабуся стоїть біля ліжечка Сашка, шепоче щось, мабуть, на удачу онукові…

— Нащо ти народився? У них і так двоє, комусь он, пачками діти, а Мариночці моїй ніяк не даються…

Почула Оксана, мало не задихнулася… А може, привиділося? Ні, стоїть, усміхається бабуся, навіть перехрестила малюка… Привиділося, вирішила Оксана.

— Що це ти, свахо, таке говориш — почула Оксана голос мами своєї, вона, виявляється, поруч була і все чула, — як язик повертається, це ж кров твоя, онук рідний… Твоє продовження.

— А я що? Просто кажу, ось пощастило Андрію з Оксаною, а Мариночці ніяк моїй не щастить.

— А що ж це? Мариночка твоя, а Андрій не твій, чи що?

— Ой, та, що ви до мене пристали, — заплакала Катерина Петрівна, — що вам моя Мариночка всім поперек горла.

— Та Боже борони, що ти…

Пішла свекруха, не спілкуються знову.

Рік минув, зателефонувала сусідка Андрію, так, мовляв, і так, немає більше можливості утримувати вашу маму, саму діти на забезпеченні тримають, до того ж син квартирантів пускає, а її до себе забирає.

Катерину Петрівну куди? На вулицю? Маринка не відповідає…

Нічого не зрозумів Андрій, як це утримувати? Чому на вулицю?

Виявляється, пів року тому продала квартиру мати, гроші Мариночці віддала, на добру справу, дитятко Мариночка хочуть із чоловіком…

Сказала донька, що домовилася з новими власниками, буде мама жити в квартирі, за комуналку платитиме Мариночка… наобіцяла мамі, що скоро вона рідну кровиночку, синочка чи донечку Мариночки, а то й двох, на руках носити буде.

— Мамо, купимо потім дім великий, як діти будуть, і тебе заберемо, а як же? А хто ж мені допоможе…

Зникла Мариночка, Катерину Петрівну виселили нові мешканці, жодного договору не було, щоб вона там жила, ось і прихистила сусідка тимчасово.

Синові дзвонити категорично заборонила, все чекала Мариночку, яка приїде і все вирішить…

Поїхали Оксана з Андрієм, мати сидить у передпокої в сусідки, почала верзти нісенітниці, що злі люди її обманом із квартири виселили.

— Поїхали, вдома розберемося, — сказала Оксана.

— Мамо… може, скажеш правду?

— Яку правду? — сидить, губи підтиснула.

— А, як ти житла позбулася, по-доброму, на доньку твою улюблену, до суду треба подавати, шахрайка вона в тебе…

Ой, кричить мати, раненою чайкою, не чіпати Мариночку наказує, вона про все домовилася, а це шахраї ці, які її з квартири виселили.

А те, що Мариночка не відповідає, так вона в лікарні лежить, на збереженні… Діток зберігає… а цих шахраїв ще покарають…

Досі виглядає Мариночку свою Катерина Петрівна… Андрій зв’язався з сестрою молодшою, та заявила, що мати їй винна до гробу, з її вини Мариночка дитини не може мати…

— Ти ж сама приїхала до матері, наплела їй купу, в ногах валялася, щоб вона домовилася з лікарем.

— І що? Могла б мене відмовити, дитину б залишили, я зараз не мучилася б без дітей, чоловік сказав, піде, якщо дитини йому не подарую…

— А ту дитину куди б ти діла? У дитячий будинок?

— Мати б допомогла…

— Ясно з тобою все, маму забери, вона ж тобою тільки й живе.

— Куди? Мені є коли зі старою панькатися…

На похорон Мариночка не приїхала, прислала найбільший вінок, з написом від улюбленої донечки…

***

Ця історія — гірке нагадування, що сліпа любов може завдати болю і тому, кого люблять, і тим, хто опиняється в тіні. Адже справжня родинна підтримка має бути безкорисливою, а не інвестицією в чиєсь майбутнє. Та, як кажуть, у народі, що посієш, те й пожнеш.

Ось така сліпа та болюча буває материнська любов…