— Здрастуй, доню, — жінка потягнулася до неї, мабуть, обійняти хотіла чи за руку привітатися, але потім зупинилася, — я твоя мати. — Ага, здрастуйте. Немає в мене матері, і не було ніколи

— Жінко, ви до кого? — Олена незнайомців на порозі свого дому не любила, — Я професійним жебракам не подаю, і набір столових ножів і постільної білизни мені не потрібен.

— Здрастуй, доню, — жінка потягнулася до неї, мабуть, обійняти хотіла чи за руку привітатися, але потім зупинилася, — я твоя мати.

— Ага, здрастуйте. Немає в мене матері, і не було ніколи.

— Ну, як не було… Ти ж Лена Прокопенко?

— Я.

— Ось. Я ж так тебе тоді й записала…

— Коли від дитини відмовлялася? Так ти мені після цього тричі не мати! Чого прийшла? Дізналася, що мені квартиру дали? Так я тебе й на півкроку за поріг не пущу!

Олена ще в дитячому будинку дізналася, що вона — відмовна дитина. Випадково пощастило заглянути у свою особисту справу.

Це її не здивувало, там таких було багато. Тих, у кого тата з мамою не стало, можна було на пальцях перелічити. А решта — позбавлені батьківського піклування.

Тобто їхні мами й тата, якщо такі офіційно були, або були позбавлені батьківських прав.

Були й такі, від кого матері відмовилися одразу. До їх числа потрапила й Олена.

Деякі покинуті дівчатка все одно мріяли колись знайти своїх матерів. Он Надька, вже подорослішавши, почала шукати своїх батьків, писала листи в різні установи.

Але хто їй матір знайде, якщо Надька її в очі жодного разу не бачила?

Ні імені її не знає, ні навіть приблизного віку. Але Надька матір усе одно досі шукає.

Каже:

— Мені б лише зустрітися з нею хоч раз. Рідна ж кров. Може, у неї тоді була скрутна життєва ситуація. Чоловік жорстокий, проти появи дитини був. Або у неї вже дітей було стільки, що всіх не прогодуєш… Або хворіла вона невиліковно.

— Хворіла б — на дитину не зважилася б, — Лена була непохитна, — а дати життя й кинути безпорадне немовля може тільки недолуга людина… та чи й людина взагалі?

— Ні, не вірю я, що мама моя така. Може, вона мене шукає.

— Дитячий будинок залишився, він у нас у місті один. Ні, подруго, наші матері — дуже погані та дурні, особисто я свою шукати й не збираюся.

Після дитячого будинку подругам пощастило — держава виділила їм по однокімнатній квартирі в будинку, зведеному за програмою надання безкоштовного житла дітям-сиротам та тим, хто залишився без батьківського піклування.

П’ятиповерхівку в два під’їзди так і прозвали сирітською.

Щоправда, дісталися там малогабаритні квартири не тільки сиротам.

Були серед новоселів, як водиться, і родичі міських чиновників, і навіть одна родина мігрантів. Як вони у списку сиріт опинилися, навіть уявити важко.

А подруги отримали по однокімнатній, та ще й в одному під’їзді. Оленка на четвертому поверсі, а Надька на п’ятому. Квартири, до речі, здали з недоробками.

Багато що довелося доводити до ладу, навіть шпалери клеїти. Надька одразу свого хлопця, Дмитра, приловчила до роботи.

А Олені доводилося все доробляти самій після роботи. Знайомі молоді люди у неї періодично з’являлися, але довго не затримувалися.

Одних, немов, відлякувало її фактичне сирітство, інших вона сама відшивала, бо їм лише її квартира й потрібна була.

Тепер ось — мати об’явилася.

Надька буквально ошелешена цією звісткою була:

— І ти її прогнала?

— Прогнала. Навіть у коридор не пустила.

— І вона пішла?

— А що їй, у двері ломитися? Вона потім ще кілька разів на вулиці до мене підійти намагалася, але я з нею навіть не заговорювала.

— Ось ти, Ленко, і дурепа. Та якби в мене мати з’явилася, нехай хоч яка, я б на сьомому небі від щастя була. Значить, не сама я в цьому житті…

— А я?

— Ти — інше. Найближча, найвідданіша моя подруга, такої іншої на світі немає й не буде. Але не родина. Там — зовсім усе інакше. От побачиш.

Але Олену до матері, що з’явилася, поки не тягнуло. Навпаки, її раптова поява насторожувала. Ось чому вона раніше десь ховалася?

А тепер, коли Олена квартиру отримала, як з небуття постала. На квадратні метри спокусилася?

Втім, у дівчини і без матері проблем у цей час вистачало.

Таксопарк, де вона працювала диспетчером, віддали в приватні руки двом якимось спритним бізнесменам, і тепер вони все між собою ділили, включно з персоналом.

Це створювало в колективі якусь загальну нервозність, часом на зміну йти не хотілося.

Плюс до цього їй несподівано (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) став надавати знаки уваги таксист Петька Ломаченко. Хлопець був, взагалі-то, добрий, веселий, але аж надто легковажний.

Міг посадити її у свій автомобіль і півдня містом катати. Безкоштовно, звичайно.

А адже у нього денна норма є. Зі своєї кишені, чи що, гроші віддає?

З одного боку така увага навіть подобалася. Але з іншого, — самостійне життя після дитбудинку привчило Олену до грошей ставитися дуже бережно, акуратно.

Вона чула розповіді про те, як колишні вихованці дитбудинків, які не мали жодного уявлення про сімейний бюджет, витрачали стипендії та заробітки мало не за один день, а потім жебракували або в борги залазили.

Ні, в цьому відношенні вони з Надькою обидві виявилися людьми серйозними, навіть дуже. Купити, звичайно, багато всякого хочеться — і ошатного, і смачного, але стримувати себе треба.

Через кілька днів Олена повернулася з нічної зміни вранці, а Надія її вже біля дверей під’їзду чекає:

— Ти знаєш, хто у мене ввечері в гостях був?

— Дімка твій, хто ж ще до нас прийде?

— А ось і ні! Мати твоя. Її, між іншим, Зоєю Іванівною звати… Ти про це, напевно, і не знаєш.

— Та не потрібно мені знати, як її звуть! Немає її в моєму житті. І навіщо вона до тебе приходила? На мене скаржитися?

— Ні, вона про себе розповідала. Ти ж її слухати не хочеш…

Зовсім юна Зоя приїхала після школи вступати до інституту в їхнє місто з маленького села. Колись тут жила і її тітка, на підтримку якої дівчина й сподівалася.

Але виявилося, що родичка давно вже переїхала кудись закордон, чи то в Іспанію чи в Італію.

Довелося звикати до міського життя практично на самоті.

В інститут Зоя благополучно вступила, отримала місце в гуртожитку, почала вчитися. На третьому курсі познайомилася з хлопцем із заможної місцевої родини торгових працівників.

Далі все пішло за класичною схемою. Заможна (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) родина про сільську простачку й чути нічого не хотіла, хлопця, врешті-решт, одружили на вже з дитинства багатій доньці директора меблевого магазину, а покинута Зоя несподівано виявила, що чекає дитину.

Додому шлях був закритий — позашлюбна малеча була тоді ганьбою на все село. Колишній коханий від майбутньої дитини відрікся заздалегідь.

Зоя взяла в інституті академічну відпустку і, врешті-решт, у неї зʼявилася дівчинка, яку назвала Оленою і залишила в пологовому будинку.

— На що ж вона жила тоді? — здивувалася Олена.

— Єдиною людиною, — пояснила подруга, — хто знав про її положення, була її тітка та що поїхала за кордон, яку вона все-таки знайшла.

Вона їй і допомагала таємно від сільських.

А потім твоя мати повернулася в село й інститут так і не закінчила. Не могла вона тут жити, знаючи, що ти десь поруч.

— І вона мене потім ніколи не шукала?

— Шукала. Але пологовий будинок, як ти знаєш, знесли, а з дитячого будинку чомусь надіслали відповідь, що тебе усиновили.

— А зараз як вона мене знайшла?

— Завдяки тій же, тепер уже закордонній, тітці. У неї сестра чоловіка в міській адміністрації працює. Вона й примітила Олену Прокопенко в списку мешканців нашого сирітського будинку.

Там же всі квартири через адміністрацію виділялися. До речі, житлоплоща твоя твоїй матері не потрібна.

У неї розкішний будинок на Рівненщині, на березі річки, чоловік-головний агроном і ще дві дочки. Тож у тебе тепер є дві сестрички.

А мама твоя до мене о другій годині прийде. Ти поспи поки трохи після роботи. А я піду обід готувати.

— А ти думаєш, воно відбудеться? Я ще не вирішила, як до неї ставитися буду.

— Ось уві сні й вирішиш. І Петьку свого запроси з майбутньою тещею познайомитися, а Дімку я вже на базар за продуктами відправила.

— Та не хочу я тепер спати!

— Тоді ходімо до мене. Допомагати будеш.

— Може, в мене стіл накриємо? Моя мати все-таки.

— У тебе ви потім ще довго розмовляти один з одним будете. Вам про багато що ще розповідати доведеться. Вважай, тільки зараз і зустрінетеся.

Чудова все-таки у Оленки подружка. Теж рідна..

Як ви вважаєте, чи зможе Олена переступити через образу і віднайти порозуміння зі своєю матір’ю після всіх цих років?