— Здрастуйте, Ганно Петрівно. Я Андрій, водій автобуса. Ваш чоловік у мене щодня їздив… до вас. Зараз він у лікарні лежить, але поправляється. Просив передати, що любить вас і скоро прийде сам

— Василю Івановичу, знову проспали! — голос водія автобуса звучить добродушно, але з легким докором. — Уже втретє за тиждень біжите за автобусом як угорілий.

Пенсіонер у зім’ятій куртці важко дихає, притулившись до поручня. Сиве волосся розпатлане, окуляри з’їхали на кінчик носа.

— Вибачте, Андрію… — віддихавшись, старий дістає з кишені пом’яті купюри. — Годинник, мабуть, відстає. Або я сам уже зовсім…

Андрій Вікторович — водій зі стажем, років сорок п’ять йому, засмаглий від постійної їзди по маршруту. Возить людей уже двадцять років, знає багатьох пасажирів в обличчя. А цього дідуся запам’ятав особливо — завжди ввічливий, тихий, щодня їздить в один і той же час.

— Та годі вам, сідайте. Куди сьогодні?

— На цвинтар, як зазвичай.

Автобус рушає з місця. Василь Іванович влаштовується на своєму звичному місці — третій ряд від водія, біля вікна. У руках — потертий пластиковий пакет з якимось приладдям.

Пасажирів небагато — будень, ранок. Кілька студенток базікають про щось своє, чоловік у костюмі занурився в телефон. Звичайна картина.

— А скажіть, Василю Івановичу, — через дзеркало заднього виду Андрій поглядає на старого, — ви щодня туди їздите? Не важко?

— Куди мені діватися, — тихо відповідає пенсіонер, дивлячись у вікно. — Дружина там… вже півтора року лежить. Обіцяв же — щодня приходити.

Серце в Андрія щось стискається. Сам одружений, дружину обожнює. Уявити не може…

— А далеко їхати від дому?

— Та ні, автобусом пів години. Пішки б годину добирався — ноги вже не ті. А на автобус пенсії якраз вистачає.

Минають тижні. Василь Іванович — завсідник ранкового рейсу. Андрій звикає, навіть чекає його. Трапляється, старий спізнюється — Андрій спеціально затримується на пару хвилин.

— Не треба мене чекати, — якось каже Василь Іванович, розуміючи, що водій його піджидав. — Розклад є розклад.

— Та дурниці, — відмахується Андрій. — Пара хвилин погоди не роблять.

Одного ранку Василя Івановича немає. Андрій чекає — може, затримується. Але старий не приходить. Наступного дня — теж немає. І ще день.

— Слухай, а дідусь той, який на цвинтар їздив, щось не з’являється, — каже Андрій кондукторці Тамарі Петрівні. — Чи не захворів?

— А хто його знає, — знизує плечима жінка. — Може, родичі приїхали, може, ще що…

Але Андрія щось муляє. Звик уже до тихого пасажира, до його ввічливого «дякую» при виході, до сумної посмішки.

Тиждень минає. Василя Івановича все немає. Андрій наважується — в обідню перерву їде на кінцеву зупинку маршруту там де місце спочину.

— Вибачте, — звертається до жінки-сторожа біля входу, — тут чоловік літній ходив щодня, Василь Іванович… Сивий такий, в окулярах, завжди з пакетиком якимось. Не бачили його випадково?

— А, цього! — жінка пожвавлюється. — Знаю, звичайно. Кожного Божого дня приходив, до дружини своєї.

— А що, не з’являється?

— Уже тиждень немає.

— Чи не захворів?

— Та хто ж його знає… Він мені якось адресу говорив — живе недалеко звідси. Вулиця Садова, будинок такий-то. А ви хто йому будете?

— Водій автобуса. Возив його щодня.

Садова, 15. П’ятиповерхівка старої забудови, облуплена фарба на під’їзді. Андрій піднімається на другий поверх, дзвонить у перші-ліпші двері.

Відчиняє двері чоловік років п’ятдесяти, похмурий.

— Вам кого?

— Василя Івановича шукаю. Я водій автобуса, він у мене постійно їздив…

— А, дідусь із дванадцятої квартири, — обличчя сусіда м’якшає. — Так він же в лікарні лежить. Тиждень тому відвезли — інсульт стався.

Серце в Андрія провалюється.

— В якій лікарні?

— У міській, на Лесі Українки. Кажуть, важко було спочатку, але начебто поправляється потихеньку.

Увечері, після зміни, Андрій їде до лікарні. Знаходить потрібне відділення, запитує чергову медсестру.

— Василь Іванович? Так, у нас лежить. А ви йому хто?

— Знайомий… — не знає, як пояснити.

— У палаті шостій. Тільки він ще слабенький дуже, не перевтомлюйте.

Василь Іванович лежить біля вікна, блідий, але при свідомості. Побачивши Андрія, спочатку не впізнає, потім очі розширюються від здивування.

— Андрію? Це ви? Звідки… як знайшли?

— Та так, шукав, — ніяково посміхається водій, ставлячи на тумбочку пакет з фруктами. — Не з’являлися, занепокоївся.

— Ви… через мене турбувалися? — в очах старого щось вологе блищить. — Та хто ж я такий…

— Як це хто? Мій постійний пасажир. Звик уже, чекаю щоранку.

Василь Іванович мовчить, дивиться в стелю.

— А на цвинтар… не був уже десять днів, — тихо каже він. — Вперше за півтора року. Обіцянку порушив…

— Та що ви, Василю Івановичу. Дружина ваша зрозуміє. Хвороба — справа серйозна.

— Не знаю… — хитає головою старий. — Щодня приходив, розповідав їй, як справи, про погоду… Тепер ось лежу тут, і вона сама там…

Андрій бачить, як мучиться людина, і рішення приходить саме собою.

— А хочете, я схожу? До вашої дружини. Передам, що ви в лікарні, що скоро поправитеся…

Василь Іванович повертається до нього, в очах — недовіра і надія одночасно.

— Ви б це зробили? За чужу людину?

— Який ви чужий, — махає рукою Андрій. — Півтора року щоранку бачимося. Рідніший за багатьох родичів.

Наступного дня, у вихідний, Андрій їде на цвинтар. Знаходить могилу — на пам’ятнику фотографія моложавої жінки з добрими очима. «Мороз Ганна Петрівна. 1952-2024».

Ніяково спочатку, але потім слова знаходяться самі:

— Здрастуйте, Ганно Петрівно. Я Андрій, водій автобуса. Ваш чоловік у мене щодня їздив… до вас. Зараз він у лікарні лежить, але поправляється. Просив передати, що любить вас і скоро прийде сам…

Говорить ще щось — про те, яка хороша людина Василь Іванович, як він за нею сумує, який вірний чоловік. Почувається безглуздо, але щось всередині підказує — правильно робить.

У лікарні застає Василя Івановича за чаєм. Старий зміцнів помітно, колір обличчя кращий.

— Був, — коротко каже Андрій. — Передав усе, що просили.

— І як… як там? — голос тремтить.

— Порядок. Квіти свіжі хтось приніс, мабуть, сусіди по ділянці. Чисто, доглянуто. Вона чекає, коли ви повернетеся.

Василь Іванович заплющує очі, по щоках котяться сльози.

— Спасибі тобі, синку. Спасибі…

Через два тижні Василя Івановича виписують. Андрій зустрічає його біля лікарні, довозить до будинку.

— Завтра побачимося? — запитує, коли старий виходить з автобуса.

— Обов’язково, — киває Василь Іванович. — О восьмій ранку, як завжди.

І справді — наступного ранку він знову на своєму місці. Але тепер між ним і Андрієм щось змінилося. Не просто водій і пасажир — щось більше.

— Знаєте що, Василю Івановичу, — якось каже Андрій, — а давайте я вас у вихідні підвозитиму. Не по роботі — просто так. У мене машина є, і мені не важко.

— Та що ви, навіщо вам…

— А тому, що звик уже. І потім — дружина моя каже: «Раз така хороша людина, треба допомагати».

Так і повелося. У будні — службовий автобус, у вихідні — Андрій на своїй машині підвозить старого на цвинтар. Іноді і дружину з собою бере — познайомилися, подружилися.

— Розумієш, — якось каже Андрій дружині ввечері, — я думав спочатку — робота і робота. Розклад, маршрут, пасажири… А виявляється, кожна людина в автобусі — це чиєсь життя, чиясь історія.

— Правильно думаєш, — киває дружина. — Добре, що не пройшов повз.

А Василь Іванович говорить їм одного разу:

— Ви знаєте, після того як Ганнуся померла, думав — усе, скінчилося життя. Навіщо я тепер потрібен? А виявляється… виявляється, людям не все одно. І це багато що значить.

***

Історія, яку нам розповів один із читачів, нагадує про те, як важливо в сучасному світі не втрачати людяність.

Іноді найбільші вчинки доброти — це не грандіозні подвиги, а просто увага, співчуття і бажання не пройти повз чужу біду.

Адже кожен із нас колись може опинитися тим, хто спізнюється на останній автобус.

А як ви вважаєте, чи доводилося вам бачити, як прості люди творять великі справи?