Згодом ми купили квартиру, машину, дачу, яку нам віддали батьки, у нас тепер є все, окрім дітей

Мені 40 років, моєму чоловікові 43 роки. Ми разом уже понад двадцять років, але дітей у нас немає.

Чоловік не хотів дітей. Я завжди мріяла хоча б про одну дитину, але він говорив, що треба спочатку стати на ноги, адже дитина – це дуже дорого в наш час.

Згодом ми купили квартиру, машину, дачу, яку нам віддали батьки. У нас тепер є все, окрім дітей. Звичайно, жити без дітей набагато дешевше та простіше, але я не можу змиритися з цим.

Раніше ми часто подорожували, могли раптово зателефонувати батькам з іншої країни та розповісти про нові враження. Але тепер все це не тішить. Мої батьки майже ненавидять зятя за те, що вони не мають онуків.

— Наталко, як він міг так вчинити? — не раз казала мені мама, коли я приїжджала до неї у гості. — Ти ж завжди хотіла дітей.

Свекри спочатку питали нас про дітей, але потім зрозуміли, що їхній син так вирішив, і перестали. У них є старша дочка з трьома дітьми, тому для них наша бездітність не суттєва.

— Ну, як ви там, чи не плануєте ще онуків? — питала свекруха щоразу під час зустрічі, але потім махнула рукою і перестала запитувати.

Я не писала б сюди свою історію життя, адже таких історій, як моя, багато. Але нещодавно чоловік сказав, що настав час заводити дитину.

— Олено, давай подумаємо про дитину, — сказав він одного вечора за вечерею. — Я відчуваю, що ми готові.

Я розплакалася, тому що в мене вже цілий “букет” хвороб і планувати дитину у такому віці я просто боюся. Та й упокорилася з бездітністю вже, закрила для себе це питання.

— Ти ж знаєш, що зараз буде складно, — сказала я, витираючи сльози. — Я вже звикла до думки, що не буде дітей.

— Олено, я розумію, що тобі важко, але може, таки спробуємо? — Він дивився на мене з надією.

Вирішила проконсультуватись у свого лікаря. Лікар сказав, що можна планувати дитину, але краще не ризикувати.

— Олено, у твоєму віці це буде непросто, — сказав лікар. — Ризики надто великі.

Але чоловік не заспокоювався, щодня заводив розмову про дітей.

— Олена, я думаю, ми зможемо впоратися, — наполягав він.

Мені вже подруга каже, що, швидше за все, у нього є коханка, може і чекає дитину від неї вже, ось він і шукає привід для розлучення зі мною.

— Олено, ти подумала, що в нього може бути хтось на боці? — Обережно запитала мене подруга Ганна. — Можливо, він просто хоче піти до іншої жінки.

— Ні, Ганно, я не можу в це повірити, — відповіла я, але сумніви почали гострити мою душу.

Я не знала, що робити. Щодня я думала про це. Мені потрібна була порада, я була готова почути будь-які думки.

Минуло кілька тижнів. Мій чоловік продовжував говорити про дитину, і я вирішила, що нам треба поговорити серйозно.

— Андрію, давай обговоримо все відверто, — сказала я йому ввечері. — Чому ти раптом вирішив, що нам потрібна дитина?

Він замовк на мить, потім глибоко зітхнув і подивився мені у вічі.

— Олено, я розумію, що для тебе це несподівано, — почав він. — Але я справді відчуваю, що нам потрібна дитина. Мені здається, що наше життя буде повним лише тоді, коли у нас буде дитина.

— Андрію, ти ж знаєш, що в мене багато проблем зі здоров’ям. Лікар сказав, що це надто ризиковано.

— Я розумію, але може ми спробуємо? — Наполягав він.

— І що якщо я не зможу виносити дитину? Що якщо це загрожуватиме моєму здоров’ю? — я намагалася стримати сльози.

Андрій глянув на мене з болем у очах.

— Олено, я не хочу тебе втрачати. Але я також не хочу жити без дитини.

У цей момент я зрозуміла, що справа не лише у дитині. Може, справді була якась інша причина, яку він не хотів озвучувати. Вирішила перевірити його телефон, але не знайшла нічого підозрілого.

— Андрію, у тебе є хтось ще? — Нарешті запитала я прямо.

Він подивився на мене з подивом та обуренням.

— Як ти так могла подумати? — спитав він. — Я кохаю тільки тебе.

Але сумніви все одно залишалися. Я вирішила порадитись із подругою знову.

— Олено, може, тобі варто ще поговорити з ним? — Запропонувала Ганна. — Може, він просто боїться старості і думає, що дитина зможе якось змінити її життя.

— Ганно, я вже не знаю, що думати, — відповіла я. — Але ж я не хочу ризикувати своїм здоров’ям.

Минув ще тиждень, і ми з Андрієм знову сіли за стіл переговорів.

— Андрію, я зрозуміла, що нам потрібно вирішити це питання раз і назавжди, — сказала я. — Ми не можемо продовжувати жити в такому напруженні.

Він кивнув, погоджуючись зі мною.

— Олено, я справді хочу дитину. Але я розумію, що для тебе це дуже складно. Давайте спробуємо знайти інший спосіб.

— Який саме? — Запитала я, відчуваючи полегшення.

— Може, всиновимо? — Запропонував він. — Є багато дітей, які потребують сім’ї.

Ця ідея виявилася несподіваною, але я почала обмірковувати її всерйоз.

— Це може бути добрим варіантом, — погодилася я. — Давай дізнаємось більше про процес усиновлення.

Ми почали збирати інформацію, консультуватися з адвокатами та соціальними службами. Це було нелегко, але я відчула, що ми рухаємось у правильному напрямку.

Минув майже рік, і нарешті ми отримали схвалення на усиновлення. У нашому житті з’явився маленький хлопчик, який привніс до нашої оселі радість і світло.

— Олено, я такий щасливий, — сказав Андрій, коли ми вперше зустріли нашого сина. — Я ніколи не думав, що це дасть стільки радості.

— Я теж щаслива, Андрію, — відповіла я, тримаючи нашого сина на руках. — Ми зробили правильний вибір.

Наші батьки теж ухвалили це рішення з радістю. Моя мама нарешті знайшла онука, а свекри із задоволенням проводили час із новим членом сім’ї.

— Олено, ви зробили велику справу, — сказала мама, обіймаючи мене. — Я пишаюсь вами.

Я зрозуміла, що наше життя стало повним і щасливим, незважаючи на всі труднощі. Ми подолали багато перешкод, але тепер ми маємо сім’ю, про яку ми завжди мріяли.