Жахливо соромлячись материних безглуздих беретів і безглуздих в’язаних кофт, Наташа ніколи довго не дозволяла Шурі перебувати в них з дівчатами-однокурсницями в кімнаті

Матері своєї – Шури – Наталка стала соромитися років десь в тринадцять. Саме її почали цікавити всякі «дорослі» жіночі штучки. Тут вона й помітила, що її мати не як інші жінки їхнього досить великого селища.
Шуру не цікавили ні модне ганчірʼя, ні косметика. Манікюру вона зроду не робила. Та й мова у матері була проста, «колгоспна», як казала Наталя. А професія так і взагалі повна ганьба – пташниця. Освіченості їй теж явно не вистачало.

Міцно засіла з того часу в Наталкиній голові думка, бажання стати міською, вирости скоріше і до краплі висмоктати з себе селищне дитинство, звільнитися від нього. Росла вона дівчинкою розумною, добре вчилася. Тут явно вплинули невідомі батьківські гени. Якось Наташа спитала у матері про батька.

— А бог знає, де він, – просто відповіла Шура, і Наталка більше не цікавилася.

За кілька років поїхала до міста, вступила до технікуму. І жодного разу – жодного разу! – За весь час навчання до матері не приїжджала. Навіть улітку. Так і жила у гуртожитку. А Шура регулярно моталася до своєї Наталочки з повними сумками картоплі та солінь. Жахливо соромлячись материних безглуздих беретів і безглуздих в’язаних кофт, Наташа ніколи довго не дозволяла Шурі перебувати в них з дівчатами-однокурсницями кімнаті.

— Мам, ну чого там сидіти, пішли у двір на лаву.

Проста і наївна Шура про дочірні муки не підозрювала. Як любила її всім своїм добрим материнським серцем, так і любила.

Наташине небажання приїжджати навіть на канікули в рідне селище принесло, однак, свої плоди – обзавелася дівчина справжнісіньким нареченим Сергієм. Шуру на весілля не покликали. Дуже вже Наташа боялася, що та схибить і зганьбить її. Та й не робили шикарного весілля. Матері вона зателефонувала за день до розпису в РАЦСі та поставила перед фактом.

— Доню! Та як же це?
— Що це, мамо? Нічого особливого, студентське весілля. А ти до нас за тиждень приїжджай знайомитися.

Знайомства цього Наташа чекала у муках. Новонабута свекруха одразу стала її кумиром. У думках вона вже подумки компенсувала недоліки матері свекрухи «заслугами». А ними були (ні багато ні мало) постійне укладання волосся, макіяж-манікюр, модний одяг та маса біжутерії.

Мріяла Наталка, що стануть зі свекрухою подругами і не помічала ні її егоїстичності, ні недалекості. У сімейне життя сина та не лізла. Здавалося, збула з рук – і добре. Житлове питання молодих вирішили так – Сергія бабуся по батькові переїхала до сина з невісткою до колишньої Сергійкової кімнати, а наречені стали жити в її квартирі.

Шура мала приїхати електричкою. Коли Наташа разом з чоловіком вийшла на перон і побачила матір, що там стоїть, то мало не здригнулася від жаху. З величезним рюкзаком за спиною та двома баулами в руках, у яскравому береті, захисного кольору вітрівці та гумових чоботях, Шура безпорадно озирнулась, шукаючи очима дочку, що спізнюється.

— Мамо, ну ось і ми! Знайомся, це мій чоловік Сергій.
—  Доброго дня, Сергію, – несміливо сказала Шура.
—  Радий познайомитися, Олександра Борисівна, – весело відповів Сергій, забираючи у тещі і баули, і рюкзак, – ого, і чого ви туди наклали?

— Так як же … картоплі думаю вам, огірків …
— Картопелька – це добре! – знову весело сказав Сергій і бадьоро попрямував уперед.
— Не могла пристойніше одягтися, в місто все-таки приїхала, – зашипіла Наташа на матір.
— Доню, то хто ж на мене дивиться?

Наталка закотила очі. Вдома вона виставила на стіл тарілку з міні-бутербродами, нарізаний кружальцями апельсин та тонкі скибочки сиру. Шура здивовано дивилася на все це.

— Доню, а хліб чого такий маленький?
— Мама! Це називається канапе!

Шура, що вщент розгубилася від суворості дочки, промимрила:
— То може це… картоплі посмажити?
Сергій, до того з тугою дивився на Наташини кулінарні вишукування, раптом пожвавішав:
— А давайте, Олександре Борисівно! – І суворо подивився на дружину.
— А ось тут у мене ще капусточка вам, – Шура витягла з рюкзака трилітрівку з квашеною капустою.

Сергій аж застогнав від насолоди. Підбадьорена підтримкою зятя, Шура почала звільняти свої величезні сумки від дарів, супроводжуючи кожен поясненням:
— Грибочки ось, сама солила. А це мариновані. Грузді. Варення полуничне. А це брусниця мочена. Помідори. Ще моєї бабці рецепт. Ікра кабачкова. Огірочки. Завжди у мене хрусткі виходять.

За хвилину стіл був обставлений банками різних калібрів, що переможно потіснили Наталки тарілочки до самого краю так, що вони ризикували впасти.
Сергій бурхливо висловлював захоплення.

— Найкращий подарунок на весілля! Мої ніколи цим не займалися. Оце теща у мене світова! Наташка, ну ти чого нахмурилась?

Наталці залишалося два тижні до появи на світ дитини, коли зненацька на порозі їхньої квартири виникла Шура. Як завжди, навантажена гостинцями.

— Мамо, ти чого це? Без попередження.
— У відпустці я, доню. Приїхала ось провідати, допомогти тобі. А чого попереджати?

Наступного дня Сергій повернувся з роботи та заявив:

— Наталко, мене несподівано у відрядження відправили, так що добре, що з тобою мама.
— Як у відрядження? Надовго?
— Відразу після вихідних повернуся.
— Ну то що зі мною може статися? Термін через два тижні.
— Ну хіба мало. На всякий випадок. Олександре Борисівно, ви ж залишитеся?

І, поцілувавши дружину в кінчик носа, Сергій почав збиратися. Насправді ні в яке відрядження йому не треба було. Просто за довгі місяці поки Наталка була в положенні, він втомився від її примх, частого невдоволення і зміни настрою і тому з легким серцем їхав на вихідні до друга, який жив за містом біля озера, відпочити від товариства дружини і порибалити.

Вранці у Наташі почало тягнути живіт. Вона не звертала уваги, але надвечір біль став дуже сильним.
«А рано ще, – думала Наталка, – свекрусі подзвонити?»

Сказати б матері, що її дурна мати зробить. Тільки закудахтає, як курка, яких вона доглядає на роботі. Шура в цей момент пішла помитися у ванну. Наталя набрала номер Сергійових батьків.

— Люба, то це тобі не мені потрібно дзвонити, а в швидку, – заявила своїм високим голосом свекруха, почувши від Наташі, що вона «здається почалося», – а що, Сергія поруч немає?
— Ні, він у відрядженні.
— Дивно, міг би відмовитись у такому разі. Я тобі чим можу допомогти.

Від несподіваної зневаги свекрухи Наташі стало ще болючіше.
Шура вимкнула воду і почула слабкі зойки дочки. Вискочила, обмотана рушником, і виявила дочку, що сидить на підлозі і спинилася до дивану. Вона корчилася від болю.

— Доню! Невже почалося? Зараз я в швидку зателефоную!
Шура вмить стала якоюсь зібрано-діловитою. Зателефонувала до швидкої, чітко вказавши всі дані.
— Доню, сумка в тебе зібрана?

Наташа похитала головою, розтягуючи від болю рота, не в змозі вимовити жодного слова. Шура зібрала все необхідне.

— Тримайся, доню, тримайся, нічого воно, нічого, – примовляла Шура, погладжуючи Наташу по спині та плечах до самого приїзду швидкої.
У лікарні Наташу швидко оглянули та відвезли.

— Жінко, не можна тут сидіти. Їдьте додому.
— Як я поїду. Адже дочка моя.
— Не можна, не можна, жінка. Не дозволяється.

Але вперта Шура залишилася на лаві в «передбаннику». Жаліслива медсестра тільки похитала головою і накрила Шуру старенькою вовняною ковдрою.Зранку її розштовхали в плече.

— У вас внук. Чуєте?.Хлопчик. Три п’ятсот. Все в порядку. Відпочиває вона. Ідіть до дому. Передачі вечорами можна приносити.

По обличчю заспаної Шури розтеклася щаслива посмішка. Вона з’їздила на квартиру до Наталки, вмилася, поснідала, потім пробіглася магазинами і вже до обіду на місці, у Наталочки. Нарешті почула рідний голос:

— Мама!
— Доню!

Кинулася на голос, до вікна, за яким стояла її Наталочка, бліда й усміхнена. Лікарня була старенька, вікна на першому поверсі низькі, тож можна було спокійно заглянути до палати.

— Ну як, доню? Все добре? Я ось тут тобі принесла … Шура перекинула через підвіконня пакет.
— Мамо, куди так багато? Ну ти чого?
— Їж, доню, їж. Тобі зараз треба. Ну, як, бачила?
— Бачила! Ма-а-аленький, – Наталка від розчулення впустила сльозинку, а Шура у відповідь – цілий водоспад.
— Мамо, ну ти чого?
— Нічого, доню, це я від щастя. Доню, – сказала Шура після паузи, – ти вже мені вибач, що я про батька твого … Тут він живе. В місті. Лише родина в нього. Фото твоє я йому показувала. Навчалася ти тоді. П’ятнадцять тобі було. Тільки він сказав – а що від мене вам треба.

— Та навіщо він нам, мамо? Нам і вдвох добре, правда ж? Ой, мамо, – Наталка раптом засміялася, – а ти ж тепер бабуся, уявляєш? У сорок років. Бабуся, – сміялася Наталка.
— А й справді, – посміхаючись, Шура видала нову порцію сліз.
—  Мамо, адже ти залишишся у нас, поки у відпустці?
— Залишуся, доню, залишуся…