— Женю, ну навіщо ти стільки наготувала? Ти хочеш, щоб ми всі об’їлися і почувалися гладкими молодицями? Що це за старосвітські уявлення про гостинність? Краще подивися, які квіти тобі Дмитро приніс. Твій Микола хоч раз дарував тобі щось подібне? Ну так, я так і думала

З самого ранку в Євгенії був просто дивовижний настрій. Вони з Миколою нещодавно побралися, і тепер вона почувалася справжньою господинею в їхній першій спільній квартирі — нехай це лише скромна однокімнатна, зате своя, затишна й наповнена світлом.

Сьогодні до них мали завітати гості: подруга з роботи, Ліля, зі своїм Дмитром.

Про Дмитра Женя знала лише з Лілиних розповідей, але її завжди захоплювало те, з якою легкістю ця пара долає будь-які життєві негаразди.

Ліля з Дмитром у шлюбі вже три роки, і з дітьми зовсім не поспішають — кажуть, хочуть пожити для себе.

На роботі Ліля — людина серйозна, навіть сувора. Вона за посадою вища за Женю і багато чому її навчила. Але в житті вона до всього ставиться простіше, не звикла «страждати через дурниці», як вона сама каже.

— Жити треба так, щоб потім не було гірко, що тебе обвели довкола пальця і ти все проґавила! — часто сміється Ліля.

Вони з Дмитром двічі на рік мандрують: навіть якщо грошей обмаль — беруть кредит і їдуть. Кажуть, що вдома сидіти — то для старих, а вони молоді й легкі на підйом.

Женя слухала ці розповіді, затамувавши подих. Ліля здавалася їй неймовірно мудрою та сучасною. Вона й у справах була швидка: Женя бувало подовгу сидить над розрахунками, а Ліля підійде, гляне насмішкувато й каже:

— Ну що, професорко, ти ж і так знаєш, яка цифра має бути у звіті? От і став її, не мордуйся, інакше нічого не встигнемо. Ходімо краще в кафе перекусимо, обід скоро!

З чоловіком у Лілі теж були особливі стосунки — він і досі дивився на неї закоханими очима.

Ліля вважала, що чоловіків треба тримати «в тонусі», щоб вони ніколи не були впевнені у твоїй любові на всі сто відсотків. Мовляв, тоді шлюб буде довгим і щасливим, інакше чоловік уявить себе господарем і почне вказувати, як тобі жити.

Женя тільки всміхалася на таке, хоча деякі поради подруги здавалися їй і цікавими, і дивними водночас.

Таких подруг у неї ще не було.

І от, коли гості нарешті прийшли, Ліля з порога оглянула стіл, який Женя готувала пів дня, і вигукнула:

— Женю, ну навіщо ти стільки наготувала? Ти хочеш, щоб ми всі об’їлися і почувалися гладкими молодицями? Що це за старосвітські уявлення про гостинність? Краще подивися, які квіти тобі Дмитро приніс. Твій Микола хоч раз дарував тобі щось подібне? Ну так, я так і думала…

Ти ж зовсім розчинилася у своєму Миколі, він уже почувається твоїм господарем. Ти пів дня на кухні простояла, і він до цього звикне.

Буде сприймати твої сніданки й обіди як належне, перестане це цінувати й дивувати тебе подарунками. А навіщо йому старатися, якщо ти й так бігаєш перед ним, аби принести каву чи втішити?

— Ну ви ж у гості прийшли… Я думала, ми пообідаємо разом, поговоримо про все. Микола хотів на гітарі зіграти, він мені іноді романси співає, мамі моїй це дуже подобається… — тихо промовила Женя.

У ту мить вона знову відчула себе якоюсь надто простою й примітивною. Ліля вміла так сказати — ніби й не образила прямо, а на душі осад.

Висловивши все це, Ліля раптом повеселішала й почала з апетитом наминати Женині салати та випічку, прицмокуючи:

— Ой, моя бабуся теж такі крутить на свята, це так мило… Але ж можна просто замовити з ресторану й не паритися біля плити!

Дмитро теж нахвалював усе підряд і постійно робив Жені компліменти.

Вночі Жені не спалося. У душі був справжній розбрат. Їй здавалося, що Микола її не любить, бо він із таким інтересом слухав Лілині розповіді.

Женя почувалася не коханою дружиною, а звичайною обслугою.

Але в понеділок на роботі Ліля при всіх почала розповідати, як вони чудово провели вихідні у Ковальчуків. Мовляв, Женя — просто неймовірна господиня і в них така щира сім’я.

Вона скинула Жені адресу й запросила до себе на дачу за місто — мовляв, приїжджайте в суботу, посмажимо шашлики, погуляємо.

«Мабуть, мені просто здалося, що вона з мене глузує, — подумала Женя. — Незручно буде відмовити, подумають ще, що я якась буркотлива баба».

Тож у суботу Женя з Миколою вирушили за місто. Довго шукали потрібний будинок, а коли нарешті під’їхали й подзвонили у двері, їм відкрила Дмитрова мама. Жінка дуже здивувалася:

— Ой, а вони що, вас кликали? Ні, шашликів сьогодні не планували. Знаєте, Ліля часто так — скаже щось ввічливості заради, та й забуде. Вони люди сучасні, «без зобов’язань» живуть.

Сьогодні вони на велосипедах поїхали на дальній пляж. Якщо там зустрінуть друзів, то можуть і до ночі засидітися. Я в їхнє життя не втручаюся, їм такий ритм подобається. Та ви й самі, мабуть, такі, раз із ними дружите…

Можете спробувати їх на березі пошукати, Ліля, певно, зрадіє!

Женя уявила, як вони з’являться на тому пляжі — без купальників, посеред чужої компанії, і як насмішкувато Ліля буде на них дивитися, хоча на словах і «зрадіє».

— Поїхали додому, — коротко кинув Микола. Женя без зайвих слів сіла в машину.

Спершу вони їхали мовчки.

Жені було до сліз прикро: вона знову виставила себе дурненькою в очах чоловіка. Їй ніколи не стати такою яскравою та впевненою, як Ліля.

— А знаєш що, Женю… не ображайся, але мені зовсім не подобається ця твоя Ліля, — раптом порушив тишу Микола. — Вона ніби й сміється, а нас із тобою сварить. Як тільки з’явиться — так настрій і псується.

Ніяка вона не «легка». Таким людям завжди муляє, коли комусь іншому добре живеться. Вони вічно кудись біжать, бо самі з собою побути не можуть. А мені з тобою і вдома добре. Ти чуєш, Женю?

У Жені наче камінь із душі впав.

Їй здавалося, що вона примітивна, а виявилося — саме ця простота й домашній затишок є для Миколи найдорожчими.

Тепер їх уже не збити з пантелику розповідями про «сучасні стосунки». Вони радіють своїй маленькій квартирці, разом мріють про нову машину і про те, що невдовзі в їхній оселі почується дитячий сміх — бо Женя вже носила під серцем їхню спільну таємницю. Їм не треба самостверджуватися за чужий рахунок.

Вони просто щасливі бути разом…

Ця життєва історія нагадує нам стару істину: «Не все те золото, що блищить». Знаєте, у народі кажуть: «У гостях добре, а вдома найкраще», але дім — це не тільки стіни, а й люди, які цінують твою турботу і не намагаються переробити тебе на свій лад.

Справжнє щастя не потребує глядачів та гучних гасел, воно тихе й надійне.

А як ви вважаєте, чи варто триматися за друзів, які змушують вас почуватися «недостатньо хорошими», чи краще вчасно розгледіти чужу гру і обрати власний спокій?