Життя подружжя перетворилося на пекло півтора року тому, коли свекруха овдовіла

— Здається, між нами немає миру, мабуть, розлучимося, — ділиться Христина з подругою. — Ну, бо як жити, якщо я в усьому винна? Напевно, сама й подам на розлучення.

У Христини є чоловік, синочок, разом вони сім років. Хлопчик тільки-но пішов до садочка. А от думки про розлучення з’явилися через свекруху, яку, на думку чоловіка, він ледь не втратив через свою дружину.

Христині 32, її чоловіку 35. Для своєї мами він єдиний і досить пізній син: вона дала йому життя в 34 роки. За нинішніх часів це зовсім не вік, але раніше, здебільшого, дітей заводили значно раніше.

Коли Христина та її чоловік тільки зустрічалися, вона й не помічала жодних ознак, що він типовий мамин синочок, а його мама — задушлива в своїй турботі.

Не бачила й спроб «тягнути ковдру на себе» чи ставлення до неї як до загарбниці. Все було спокійно та гладко. Чоловік жив окремо, у своїй власній однокімнатній квартирі, що була в іпотеці.

— А тому що свекруха була заміжня, — вважає Христина. — Ось і не лізла до сина. Ні, свекор пішов з життя рано, чоловікові було десь десять. Але через чотири роки свекруха вдруге вийшла заміж. І, як не дивно, чоловік навіть визнає, що цього чоловіка вона любила більше, ніж першого.

Вони й були зайняті винятково одне одним. Коли зʼявився онук, привітали, звісно, але особливого бажання спілкуватися свекруха не виявляла.

Христина з чоловіком жили в її двокімнатній квартирі, яка дісталася їй у спадок від бабусі.

Чоловікова здавалася, іпотека сплачувалася, тож фінансових проблем у них не було. Назбирали на машину, обоє за кермом, потім дізналися, що чекають малятко, і так само без проблем зʼявився на світ синочок.

Христина вже думала, що за кілька років можна буде й про другого подумати. Аж тут…

Життя подружжя перетворилося на пекло півтора року тому, коли свекруха овдовіла.

Вона тяжко переживала втрату, сумувала, що, зрештою, й зрозуміло. Але потім, відлежавшись обличчям до стіни, свекруха роззирнулася навкруги й вирішила, що треба шукати інший сенс життя.

— Тут вона про нас і згадала, — усміхається Христина. — Почалися дзвінки: «Ой, я так засумувала, хоч би приїхали. Ой, я онука давно не бачила, не привезете на вихідні?»

Спочатку Христина з чоловіком намагалися увійти в її становище, у вихідний сідали в машину і їхали. Свекруха живе досить далеко, у вихідні в заторах — це ще те «задоволення».

— І не будеш же щовихідних мчати? — злиться Христина. — І свої справи є, і до моєї мами на дачу хотілося поїхати. Тим більше, що з мамою сина можна залишити, а зі свекрухою — ні.

Та й удвох хотілося побути, і з друзями зустрітися. А у свекрухи вічне: «До свахи їздили, а до мене?»

Мама Христини розлучена, у неї є ще й старша донька, але вона молодша, не сумує, займається дачею у відпустці, працює ще, не скиглить і не вимагає уваги.

А у мами чоловіка ще й дивніша поведінка почалася: могла зателефонувати й посеред тижня і почати бідкатися, що їй зле.

— Ми пропонували свекрусі переїхати до синової квартири, а її житло здавати. Просто його однокімнатна ближче до нас. Але вона відмовилася, мовляв, орендарі її квартиру «занапастять», і взагалі, вона звикла, не хоче, все добре, аби ми її не забували, — веде далі Христина. — Ага, забудеш тут.

Спочатку чоловік мчав увечері до мами на кожен дзвінок «мені щось зовсім зле», потім почав дратуватися, бо свекруха дзвонила разів зо три на тиждень.

Тоді чоловік вольовим рішенням запропонував мамі пройти обстеження. За гроші, в гарному медичному центрі: треба ж було з’ясувати, від чого ж жінці буває зле.

— По лікарях її буквально силоміць заганяли, — пригадує Христина. — Їй зле, але обстежуватися вона не хоче. Ну, що ж… здали аналізи, пройшли обстеження. Потім ще для контролю сходили в інший центр — здорова як бик!

І лікарка обережно запропонувала призначити антидепресанти, може, улюбленця завести, може, з психологом попрацювати.

— Я не божевільна, шерсть у хаті мені не потрібна, пігулки пити не буду. Якщо судилося померти — то помру. Мені лише треба, щоб мене не забували, — відмовилася від допомоги мама чоловіка.

На якийсь час усе затихло, а потім почалося з новою силою: «Сину, хоч би приїхав, в очах темніє, не можу».

Чоловік їхав, викликав швидку, нічого не знаходили, укол зробити собі свекруха не давала. Наступного дня затівала генеральне прибирання. Чоловік Христини почав дратуватися через мамині дзвінки.

— Мамо, знову? Зле? Викликай швидку, зрозумій, у мене сім’я, дитина. Я сьогодні після важливої наради, втомився як пес, я не поїду до тебе, щоб вислухати, як усі тебе забули.

Звісно, Христина теж не мовчала, коли на вихідних мама чоловіка починала скиглити:

«Зовсім щось не можу, може, приїхали б». Закочувала очі догори, могла й язиком «прицмокнути».

Одного чудового літнього дня подружжя домовилося провести час із друзями — поїхати на природу. Планували ночівлю, шашлики.

Сина домовилися відвезти на дачу до мами Христини. Свекруху, про всяк випадок, попередили, що їх два дні не буде в місті.

— І, звичайно, щойно ми розташувалися на галявині, розпалили багаття, намети поставили — дзвінок від мами чоловіка. Звичайний дзвінок: «Мені зле, голова болить, щось якось я не можу», — злиться Христина.

— Чоловік уже встиг пінного ковтнути, я теж. У нас у компанії був чоловік, який узагалі не п’є. Але просити відвезти в місто? Дві години їхати, навіщо? Щоб вкотре подивитися на свекруху і вислухати, що ніякої швидкої не треба, її просто важливо не забувати?

Чоловікові, Христина це бачила, зовсім не хотілося повертатися.

Він знову порадив матері викликати бригаду, нехай подивляться, послухають, зроблять укольчик, якщо заберуть у лікарню — вони повернуться в місто.

Мама продовжувала дзвонити через кожні 10 хвилин, зрештою, чоловік їй нагрубив, бо швидку без сина вона викликати відмовилася.

— Коли приїдеш, тоді й викличеш, — стояла мама на своєму.

— Мамо, значить, не так тобі й зле! Усе зрозуміло, відчепись, дай нам відпочити вже нормально, — відбив дзвінок і вимкнув телефон.

А наступного вечора подружжя все-таки поїхало до свекрухи, бо вона на дзвінки не відповідала. І двері ніхто не відчинив.

Вийшла сусідка і сказала, що зовсім пізно ввечері літня пані ледь виповзла на поріг, де й упала, швидку викликали сусіди, свекруху відвезли, у неї інфаркт.

Христина з чоловіком помчали до лікарні. На щастя, стан свекрухи стабільний, інфаркт був не надто тяжким, прогнози хороші. Сама свекруха з виглядом мучениці слабким голосом поцікавилася в сина: як він відпочив?

Син почав каятися. А вдома висловив Христині все, що наболіло:

— Це ти мене проти матері налаштувала. Через тебе я її ледь не втратив! Чим налаштувала? А хто очі закочував на її дзвінки? Хто язиком цокав і казав, що вона маніпуляторка? Ти розумієш, ми відпочивали, а вона повзла до дверей?

І все, більше не розмовляє.

Пропадає в лікарні у свекрухи, на Христину — нуль уваги. Попросив тільки, щоб дитину вона взяла спати до себе, а він ляже в дитячій.

— Я розумію, що йому тяжко, що почуття провини тисне, яке ще й свекруха вміло вирощує. Але навіщо перекладати провину на мене? — злиться Христина. — І як жити? Він тепер від мами не відійде, навіть якщо ми зараз і помиримося.

***

Таку історію яка наболіла, прислала нам одна читачка. Здається, як би дитина не любила своїх батьків, вона має розуміти: настане час, коли вже потрібно буде відрізати пуповину.

Бо інакше ні свого життя не побудуєш, ні батькам повноцінно не допоможеш. Цікаво, а як ви, любі читачі, вирішуєте подібні сімейні суперечки, чи доводилось вам самим потрапляти в такі ситуації?