Живу з мамою, їй 79 років, нічого не хоче робити вже 7 років, вдає, що нічого не розуміє, зате, коли їй треба, вона все розуміє, дістає на повну, з примхами, претензіями, прискіпуваннями

Будинок престарілих — звучить страшно, але іноді просто немає іншого виходу. Я живу з мамою, їй 79 років, нічого не хоче робити вже 7 років, вдає, що нічого не розуміє, зате, коли їй треба, вона все розуміє, дістає на повну, з примхами, претензіями, прискіпуваннями.

Горщики після неї я виношу на вулицю, побутових умов ніяких немає. Купаю її в лазні тільки після того, як пройду з нею всі кола пекла, вмовляю, погрожую, що кину її одну назавжди, якщо вона не буде митися.

Зате від мене вимагає щогодини, щоб я помила руки. Якщо кажу, що помила я вже 100 разів, каже:

— А я не бачила і не чула!

Жити стало нестерпно. Шкода, мама рідна начебто, а не хочу з нею жити. Я повільно з нею старію і чахну.

Де логіка? Якщо я помру раніше за неї, який тоді сенс у тому, що вона мене народила? Виходить, народила, щоб отруїти і вкоротити життя?

Подруга живе в Америці, каже, там самі люди похилого віку вирішують доживати в будинку для людей похилого віку, продають свій будинок або квартиру і йдуть туди.

У них там це не вважають ганьбою. Діти, онуки зайняті, а людям похилого віку в таких закладах комфортно, погодують вчасно, медична допомога є.

Але це ж в Америці, а в нас будинок для літніх людей гірший за підвал, навіть говорити не хочу. Та й багато дітей терпітимуть, щоб квартира залишилася. Злидні, одним словом.