Знаєш, я давно зрозумів: якщо ти жінку зрадив, рано чи пізно вона піде проти тебе. Спочатку, звичайно, скаже, що пробачила, забула… Нічого подібного! Навіть якщо вона тебе любила, в чому ніколи не можна бути впевненим, вона не забуде зради ніколи! У неї ніби щось клацає всередині, перевертається… І тоді вона може абсолютно спокійно дивитися, як ти валяєшся в канаві, весь переламаний

Вона знайшла його в кишені піджака, коли збирала речі в хімчистку. Рахунок з ресторану. На двох.

Дата – день її народження. Того дня він сказав, що затримається на роботі.

У підсумку, вона весь вечір просиділа сама. З тортом, на якому красувався напис: «40 років».

Чек вона поклала назад. Не стала влаштовувати скандал. Ні про що не запитала. Просто наступного разу, коли він поцікавився:

— Що в нас на вечерю? — вона відповіла:

— Не знаю. Запитай у неї…

І вперше за 15 років побачила, як він зблід.

А потім почалося…

В одну мить він перетворився на зовсім іншу людину. Зняв маску. Кричав, звинувачував її в усьому на світі, казав, що вона його дістала, і він більше не може і не хоче її бачити. І взагалі: вона просто змусила його шукати віддушину на стороні! Адже вона ревнує його до кожного стовпа! А все чому?

Та тому, що в неї не все нормально з головою! Що вона істеричка і ще невідомо, чим вона сама займається на роботі, де повно чоловіків. Хоча… Зрозуміло, чим, раз здатна подумати про нього таке!

Ясна річ — у самої рильце в пушку…

Вона дивилася на нього і не впізнавала. Хто це? Як він може нести таку нісенітницю? Викрутитися намагається? Але навіщо ж так опускатися?

І раптом виразно зрозуміла: він же їй абсолютно чужа людина!

Коли, в який момент вона перестала вважати його таким? Коли вони стали зустрічатися? Чи, коли вперше стали близькі? А може…

Після РАЦСу?

Так! Точно!

Адже саме тоді він став її чоловіком! Офіційним. На папірці…

А до цього він був просто чоловіком. Стороннім.

Так, він їй сподобався, їй навіть здалося, що вона закохана… Він зумів справити на неї враження. Піклувався, говорив про любов. Дарував квіти. Розповідав про свою сім’ю, про дитинство. Здавався таким щирим. Ну, а коли сказав, що не зможе без неї жити, вона розтанула остаточно.

Ось і вийшла заміж. Довірилася.

І автоматично об’єднала їхні долі у своїй голові.

А насправді, їй просто хотілося заміж. Хотілося сім’ю, дітей. Як будь-якій жінці…

Потім, звичайно, стала помічати, що він не зовсім такий, яким хотів здаватися. Піклування випарувалося. Тема квітів, навіть на свята, відпала сама собою. Про щирість і говорити нічого: разів сто ловила його на брехні. Що стосується його «чудової, доброї мами», то та виявилася ще тією пані…

Але, як то кажуть, що зроблено, те зроблено.

У них зʼявився син. Потім донька….

Довелося заплющити очі на його недоліки: дратівливість, жадібність, надмірну любов до випивки. Пристосовуватися, наступати на своє самолюбство, а часом — і на своє горло. Ну, а як інакше? Сім’я… Це ж не просто так. Це щоденна робота…

І вона змирилася. Звикла.

Навіть вважала себе щасливою.

І ось, будь ласка. Зрада…

Чого-чого, але цього вона ніяк не очікувала.

Ну, припустимо. Попався. Так хоч би спробував якось розв’язати ситуацію. Пробачення попросити. Пояснити. Збрехати врешті-решт. Пообіцяти золоті гори. Показати, що цінує їхній шлюб, не хоче втратити її, сім’ю, дітей…

Так ні!

Він звинуватив її у своїй зраді! Та ще в такій потворній формі!

А чого, власне, вона чекала?

Сторонні люди приблизно так і поводяться.

Сторонні…

Він таким і був. Завжди.

Від самого початку! Від першої зустрічі.

Просто вона чомусь про це забула.

Вирішила, що чоловік — це її… власність. Даність. Як родич.

І що це — назавжди.

Жила з ним роками, любила, догоджала, обслуговувала, піклувалася.

Звикла…

Вважала природним.

Жодного разу не намагалася піти. Не було серйозного приводу. Недомовки, непорозуміння були, звичайно, але в кого їх немає? Не розлучатися ж через всяку дрібницю? Діти знову ж таки. Вони-то в чому винні? Вони люблять батька. Вона сама їх цьому навчила…

Одним словом, про те, що її сім’я може зруйнуватися в одну мить, вона ніколи не думала. Припустити такого не могла.

І на тобі! Якийсь загублений у кишені чек, зірвав маску з улюбленого чоловіка, перетворивши його на чужу людину.

Останньою краплею в усвідомленні такого простого факту, став спогад, який вона весь час намагалася загнати в лабіринти своєї пам’яті.

Коли у їх родині зʼявилас донька, він жодного разу не прийшов до неї у лікарню!

А додому вона добиралася на таксі…

— Святкував, — пояснив він потім, не розуміючи, що зробив не так. Подумаєш…

Ні. Дізнавшись про зраду, вона не подала на розлучення. Не пішла.

Вона навіть нічого йому не сказала. Зробила вигляд, що нічого такого не сталося.

І він розслабився.

Вирішив, що вона його пробачила. Що нікуди не дінеться. Тому що любить… І готова на все, аби він був поруч.

Дивак…

Вона просто розклала ситуацію по поличках. Зважила всі «за» і «проти». І ухвалила рішення, яке її влаштовувало.

Вона буде з ним жити. Буде поводитися як раніше. Готувати йому борщі, прати, прибирати. Не для нього. Для себе. Для дітей.

Це буде її офіційна робота. Причому, з дуже гідною зарплатою. Адже він давно віддав їй свою зарплатну картку…

Що стосується всього іншого…

Вона буде ставитися до нього, як до стороннього.

Адже на роботі зустрічаються найрізноманітніші люди. Не звільнятися ж через них?

Він не відразу зрозумів, що сталося.

Поводився як переможець. Поглядав із презирством…

Вона не реагувала. Мило посміхалася.

Він намагався поговорити, вона сиділа з розсіяним виглядом, і спілкуватися стало нецікаво.

Він телефонував, що затримується і чув у відповідь байдуже:

— Дякую, що попередив.

Вона перестала цікавитися його справами. Ніяк не реагувала на його причіпки, а це завжди його так розважало.

Поводилася абсолютно байдуже, коли він забував про дні народження її та дітей, зникав на свята.

Словом, дружину ніби підмінили. Вона стала спокійною і холодною як статуя. При цьому посміхалася, ввічливо відповідала і нічого не вимагала. Не дорікала. Не просила допомогти. Справлялася з усім сама.

«Ну, і добре. Так навіть краще», — вирішив він і перестав перейматися…

Знову завів собі подружку. І навіть особливо цього не приховував.

А потім він захворів…

Серйозно.

Думав, що дружина буде переживати, ходити з ним по лікарях. Піклуватися. Бульйончики там, травки й усе таке…

Нічого подібного!

Вона казала, що співчуває. Виконувала призначення лікарів.

Але жодного разу не пожаліла. Не запитала, як він себе почуває. Не розплакалася, врешті-решт.

Коли він опинився в лікарні, нічого не змінилося.

Вона приносила передачі, але в палату не приходила.

Посилалася на зайнятість…

А йому тим часом краще не ставало.

Лікарі сказали, що провели все необхідне лікування і можна забрати його додому.

При ньому сказали…

Почувши відповідь дружини, він не повірив своїм вухам.

— Чому додому? Я не зможу забезпечити гідний догляд. Ви казали, що є можливість перевести його в хоспіс…

До хоспісу вона приїжджала. Дуже рідко. На десять хвилин. Віддавала передачу, кидала кілька нічого не значущих фраз і, мило посміхнувшись, йшла.

— Цікаві у вас стосунки, — зауважив йому якось сусід по палаті, — таке відчуття, що ви не чоловік із дружиною, а абсолютно сторонні люди. Моя он — днює і ночує тут… Нізащо додому йти не хоче. Напевно ти сильно її образив…

— Образив… Але вона пробачила… Начебто…

— Загуляв?

Він опустив очі…

— Було… Але так, несерйозно.

— І ти думаєш вона пробачила?

Він знизав плечима:

— Тепер не впевнений…

— Пізно схаменувся. Знаєш, я давно зрозумів: якщо ти жінку зрадив, рано чи пізно вона піде проти тебе. Спочатку, звичайно, скаже, що пробачила, забула… Нічого подібного! Навіть якщо вона тебе любила, в чому ніколи не можна бути впевненим, вона не забуде зради ніколи! У неї ніби щось клацає всередині, перевертається… І тоді вона може абсолютно спокійно дивитися, як ти валяєшся в канаві, весь переламаний машиною, що тебе збила, і їй плювати на тебе. Абсолютно! Ну, приблизно як зараз твоїй дружині…

— Заслужив…

— А діти чому не приходять? Скільки їм?

— Студенти вже…

— Так зателефонуй їм, скажи, щоб прийшли.

— Дзвонив. Вона їм сказала, що мене не можна відвідувати…

— Треба ж …, — здивувався сусід, — тобі, друже, треба з цим щось робити…

— З чим?

— З дружиною, з дітьми… Стосунки налагоджувати, пробачити один одного. У нас із тобою кожен день на рахунку. Не можна так із близькими.

— Які вони мені близькі? — він важко зітхнув, — ми давно сторонні люди.

Така правда життя…