Знову до матусі зібралася? – кепкував Іван, – Чоловік з роботи прийшов, а ти замість того, щоб вечерю подати, тікаєш? — Та що там подавати, – кажу, – усе на столі. З ложки тебе годувати? Ти ж їдеш до своїх, ми разом їдемо, я ні слова не кажу. — Ще б пак, – посміхається чоловік, – ми звідти з повним багажником їдемо. А від матусі твоєї ти з порожніми руками прибігаєш, або з цукерками, які моя щедра теща онукові вирішила купити

— Мамо, – майже шепочу по телефону, – я до тебе завтра забіжу, сьогодні просто не встигла, замоталася зовсім.

— Та не рвися, не загострюй, у мене все нормально, – каже мама підбадьорливо.

Але я ж знаю, що мама сумує, їй хочеться частіше бачити мене, свого онука, мого сина. І живемо ми одне від одного недалеко, а забігти до мами, та ще з хлопчиком – не так і просто.

— Наша теща, як завжди, – єхидно каже мій чоловік Іван, – вчасно до машини вийти не може.

Ми тоді зібралися їхати до батьків Івана на річницю їхнього весілля, заїхали за мамою на машині, я подзвонила і мама сказала, що виходить. І чекали ми її хвилин 5 не більше, але цього часу чоловікові вистачило, щоб прийти в стан сильного роздратування.

Теща дратувала Івана завжди, з самого першого дня: не те сказала, не так подивилася, не те подарувала, невчасно прийшла, неправильно допомогла.

— Могла б і сісти в декреті, замість тебе, – бурчав Іван, коли нашому синові виповнилося півтора року, і виплати стали крихітні, – ти б на роботу вийшла, іпотека ж сама себе не закриє.

Так, у нас іпотека. А як інакше, маму мою Іван на дух не переносив, а його батьки живуть за півтори години їзди від міста. На перший внесок нам батьки з обох сторін гроші давали, але Іван вважає, що його батьки нам допомагають більше.

— Молоко, – загинає пальці чоловік, – м’ясо, яйця, соління, овочі. Усе від моїх батьків веземо. Навіть машину мою батьки мені купили. Теща ні копієчки не вклала.

— Ну так машина на батька твого записана – це раз, – кажу, – і мама моя одна живе, їй нічим нам допомогти – це два.
— Ось я й кажу, – наполягав Ванько, – нехай у декреті сідає, а ти на роботу йди.
— Доню, – говорила мама, – та я й не проти, але мені до пенсії ще 8 років. Хто мене годуватиме і в декреті, і потім? Іван твій тільки й знає, що дорікає, тож на нього надії немає.

Я розуміла, що мама права, та й не потребували ми особливо. Собі я майже нічого не купувала, продукти від свекрів, я вважала, що це з боку чоловіка було зайвим приводом, щоб підкреслити той факт, що теща не допомагає.

— Та чому вона має допомагати! – обурювалася розповідь спеціально для сайту – рідне слово мамина рідна сестра, – Дорослий же чоловік, сім’я його, а він усе на чиюсь допомогу сподівається. Спасибі його батькам, але й без них твій Іванко міг би сім’ю утримувати. Подумаєш, на машину не дали, то й не тещина машина, і не твоя. Відмовся, не бери від свекрів продукти, раз він у тебе без докорів не може.

Але як я відмовлюся? Свекри давали від чистого серця, від них я слова лихого на адресу моєї мами не чула. Мене вони приймали добре, сваху теж. Хлібосольні, прості. Вони й мамі в її приїзди гостинці передавали.

— Бери, сватонько, – приговорювали, – у нас усе своє, екологічно чисте, здорове, ось яєчок три десятки упакували, курочку.

Іван тільки кривився при цьому і всю дорогу мовчав.
Так і жили. Поки я в декреті із розповідь спеціально для сайту – рідне слово сином сиділа, я до мами забігала, поки чоловік на роботі, мама медсестра в лікарні, по змінах працює. Так я і бігала крадькома, щоб чоловіка не дратувати. А коли вийшла на роботу, стало важче.

— Знову до матусі зібралася? – кепкував Іван, – Чоловік з роботи прийшов, а ти замість того, щоб вечерю подати, тікаєш?
— Та що там подавати, – кажу, – усе на столі. З ложки тебе годувати? Ти ж їдеш до своїх, ми разом їдемо, я ні слова не кажу.
— Ще б пак, – посміхається чоловік, – ми звідти з повним багажником їдемо. А від матусі твоєї ти з порожніми руками прибігаєш, або з цукерками, які моя щедра теща онукові вирішила купити!

— А ти що, – запитую, – до батьків тільки через те розповідь спеціально для сайту – рідне слово їздиш, що вони тобі щось дати можуть? А стануть старенькі, не зможуть господарство тримати, перестанеш?

Чоловік зі мною після цих слів тиждень не розмовляв, навіть дорогою, коли ми до свекрів їхали в суботу. Я знайшла хвилинку, поділилася зі свекрухою своїми прикрощами, розповіла, як чоловік до моєї мами ставиться.

— Та він завжди такий був, – каже мама Івана, – заздрісний. Важкий. Терпи – це чоловік, якщо я з ним поговорю – ще гірше стане. А так він непитущий, працьовитий, хазяйновитий, усе в дім. Терпи.

А я не знаю, заради чого терпіти. Думаю, що до мами піду. Тільки сина шкода – без батька ростити. Та за свекрами сумувати буду, хороші ж люди. Та квартиру ділити доведеться.

Що робити? Мене Іван не ображає. Якщо мова не заходить про мою маму.