— Знову котлети! Вдруге за місяць! Ти що, думаєш, мене як того пса на ланцюгу можна одним і тим самим годувати? — Сашко гидливо, двома пальцями, відсунув від себе тарілку. — Ні, Катерино, зі мною такі номери не пройдуть… Чого стоїш, як укопана? Давай, готуй щось нормальне. Я цю твою бурду їсти не збираюся

— Знову котлети! Вдруге за місяць! Ти що, думаєш, мене як того пса на ланцюгу можна одним і тим самим годувати? — Сашко гидливо, двома пальцями, відсунув від себе тарілку. — Ні, Катерино, зі мною такі номери не пройдуть… Чого стоїш, як укопана? Давай, готуй щось нормальне. Я цю твою бурду їсти не збираюся!

Катя, міцно стиснувши губи, спокійно підняла тарілку зі столу і взяла рум’яну котлету.

— Ммм… А як на мене — дуже смачно. І зовсім не бурда, — жінка незворушно прожувала шматочок і поглянула на чоловіка.

— Ти що, не чула мене?! — загорлав Сашко так, що аж шибки задзвеніли. — Ану бігом до плити!

Катя знову надкусила котлету, а потім, із абсолютно спокійним, кам’яним лицем, просто перекинула тарілку з гарячою вечерею прямісінько чоловікові на голову.

— Ти… Що… ти собі дозволяєш… — задихаючись від люті, просичав він, витираючи жир з обличчя. — Слухай сюди… Я тобі цього так не подарую!

— Ні, це ти мене послухай! — Катя гнівно блиснула очима і вишкірилася, немов та дика кішка. — По-перше, негайно перепроси! По-друге, поприбирай за собою цей свинюшник. А по-третє… ну, я ще не придумала, але знай: будеш мені винен!

Жінка гордо підняла голову і вийшла з кухні, залишивши чоловіка кліпати очима в повному ступорі. Сашко просидів у розгубленості всього кілька хвилин. А потім його накрило: він схопив зі столу кухонного ножа і рушив услід за дружиною.

— Ой, налякав! — раптом щиро розреготалася Катя, побачивши чоловіка зі зброєю в руках. — І що ти мені зробиш?

— Я тебе… Я зараз тебе так провчу, щоб ти більше ніколи не сміла на мене голос підвищувати!

— Ти б краще пішов той ножик нагострив, бо тупий як валянок, — криво посміхнулася вона.

Сашко, який за десять років шлюбу жодного разу не отримував від дружини такої жорсткої відсічі, вискочив із кімнати. Спересердя жбурнув ножа на підлогу і вилетів із квартири на вулицю, грюкнувши дверима. У скронях гупала лють. Її треба було терміново кудись виплеснути, бо інакше розірве зсередини.

— Що робити? Що ж робити? — чоловік пришвидшив крок, а потім і зовсім зірвався на біг.

Перед очима миготіли вечірні перехожі, машини, яскраві вітрини…

— Обережніше, чоловіче! — раптом обурився якийсь кремезний незнайомець, якого Сашко випадково зачепив плечем.

— Пробачте, будь ласка! Я не хотів, випадково вийшло. Просто не помітив, — Сашко миттєво здувся, забув про весь свій гнів і ледь не присідав від страху, боячись, що цей здоровань зараз дасть йому стусана.

— Не помітив він! Та ти на мене пер, як сліпий бик!

— Ні-ні, що ви… Я просто задумався і… — майже запищав Сашко, намагаючись стати ще меншим.

Незнайомець лише грізно зиркнув на нього з-під лоба, махнув рукою і швидко зник у вечірній юрбі.

— Фу-у-ух… Пронесло, — Сашко тремтячою рукою витер холодний піт із чола і знову згадав про Катерину.

Та як вона взагалі посміла?! Як посміла так із ним розмовляти? Це ж він у домі господар, він — голова! Він усе вирішує, а вона має коритися. Але сьогодні ніби якась муха її вкусила.

— Я цього так не залишу, — прошипів Сашко, нервово стискаючи кулаки. — Треба її якось на місце поставити!

Чоловік ще з годину безцільно блукав вулицями. Але сутінки ставали дедалі густішими, і він зрозумів, що час вертатися додому.

— Бо ще стріну когось не того… От як того бугая, що ледь не побив мене за дурницю. Хамло, а не люди… І як тільки їх земля носить? Ненавиджу! — Сашко знову стиснув кулаки, ховаючи їх у кишені. — Всіх їх ненавиджу! Я б їм усім таке влаштував, що…

Аж тут у кишені запилякав телефон. Сашко мстиво посміхнувся, впевнений, що це Катя дзвонить перепрошувати. Але на екрані висвітився номер його начальника.

— Алло, — одразу улесливо знизив голос чоловік. — Доброго вечора, Іване Івановичу… Завтра на роботу? Так у мене ж вихідний… Так-так, я все розумію. Звісно. Я буду. На восьму ранку? Але… Перепрошую… Так, звичайно. Приїду вчасно, не хвилюйтеся.

Сашко поклав слухавку, і на його очі навернулися ганебні сльози пекучої образи та безсилля. Звісно ж, шеф подзвонив саме йому! Бо інші співробітники давно б послали керівництво подалі у свій законний вихідний, не даючи на собі їздити. Тільки Сашко завжди готовий на все.

І добре, якби за якусь премію чи підвищення. А тут — навіть сухого «дякую» не дочекаєшся. Просто Сашко — дуже зручний гвинтик, який ніколи не вміє сказати «ні».

— Ну як же так! Я ж так чекав цих вихідних… А тепер і вечір зіпсовано, і завтрашній день коту під хвіст… Ні! Це не можна так залишати. Я зараз йому передзвоню і все висловлю! — Сашко рішуче дістав телефон, довго дивився на екран, а потім… тихенько сховав його назад у кишеню, витер сльози і понуро поплентався додому.

У квартирі все залишалося точнісінько так, як і до його втечі. Ніж сиротливо валявся в коридорі. На кухні — розкидана їжа і брудна тарілка. А Катя… Катя спокійно читала книжку в спальні.

— Ти чому порядок не навела?! — спробував гаркнути Сашко.

— Га? Що? Вже нагулявся? — не відриваючись від сторінок, байдуже кинула дружина. — Як будеш лягати спати, то за собою прибери.

Сашко відчув, як серце гучно закалатало десь у горлі. Кров так стрімко вдарила в голову, що аж в очах потемніло. Не в змозі зробити глибокий вдих, чоловік судомно ковтнув повітря.

Він повільно, ніби в якомусь маренні, не до кінця усвідомлюючи, що робить, підняв із підлоги ножа і зайшов до спальні.

— Ой, ми це кіно вже бачили. Зараз знову кинеш його на підлогу і підеш, — криво посміхнулася Катя, нарешті глянувши на чоловіка. — Знаєш, мені остогидло те, як ти зі мною поводишся. Грубіяниш. Принижуєш. Постійно намагаєшся вколоти чим болючіше. Не цінуєш і не поважаєш. Все, крапка! Мені це набридло. Більше так не буде.

Тепер я цього так не залишу. Ми, Сашку, розлучаємося. Квартира моя, дісталася від батьків, тож пакуй свої манатки. Дітей у нас, слава Богу, немає, тому все пройде швидко… Завтра якраз вихідний, сядемо спокійно, оформимо все через інтернет, мито сплатимо… Що там ще треба, я поки не знаю…

— Я завтра працюю, — процідив крізь зуби Сашко і зробив крок до ліжка.

Голова розколювалася від злості. Як це так?! Вона від нього йде! Не подобається їй, бачте, як він до неї ставиться! Десять років терпіла, мовчала, а тут раптом голос прорізався. Ще й глузує…

Вихідний у неї, каже. Який до біса вихідний, якщо його на роботу викликали! Ну вже ні. Він цього так просто не залишить!

— Я завтра не можу. Доведеться їхати в офіс. Шеф викликав, — він зробив ще один крок і до побіління кісточок стиснув руків’я ножа.

— Пх… Класика. Навіть власне право на відпочинок відстояти не здатен, — зневажливо цмокнула язиком Катерина.

І тієї ж миті Сашко різко кинувся на дружину. Його права рука ніби зрослася з холодним металом. Гостре лезо увійшло м’яко, без жодних перешкод. Але чоловік не зміг зупинитися. Він вдарив ще раз. І ще. І ще… Зупинився лише тоді, коли геть вибився із сил.

— Зрозуміла? Га?! — істерично всміхнувся Сашко, важко осідаючи на підлогу.

Хвилин десять він сидів у мертвій тиші, дослухаючись до власних думок. Але їх не було. В голові гуляв вітер. Тільки серце гупало, як скажене.

А потім прийшов страх. Липкий, як та бура кров, що застигала на його руках. Огидний, як недавні слова дружини. Скрипучий, як старий паркет, на якому він сидів.

— Ні-ні-ні, — гарячково зашепотів чоловік. — Що ж тепер буде? Мене ж посадять… Я не зможу у в’язниці… Я там просто не виживу.

Сашко перевів погляд з ножа на своє ліве зап’ястя. Зробив глибокий вдих і… гостре лезо знову скупалося в крові, тепер уже його власній.

Життя витікало з нього повільно. Катя пішла значно швидше і легше. А Сашко мучився. І не стільки від фізичного болю, скільки від тваринного страху, гіркої образи та злості. Всі почуття сплелися у тугий вузол.

Він хотів лише одного — якнайшвидше опинитися у вічній темряві та спокої, де його вже ніхто ніколи не дістане. Поступово втомлені очі заплющилися, і чоловік зробив свій останній подих.

— Я знову виграла, — раптом Катя розплющила очі й лунко засміялася. — Я просто молодець.

— Знаю, — буркнув Сашко, рвучко піднімаючись на ноги. — Ти завжди виграєш!

РАНОК ТОГО Ж ДНЯ

Сашко бадьоро крокував вулицею до офісу, перебираючи в голові різні відмазки, які б виправдали його чергове запізнення. «Зламався автобус» — це він уже використовував минулого тижня. «Застряг у ліфті» — звучить не дуже правдоподобно. «Допомагав перехожому викликати швидку» — благородно, звісно, але шеф точно не повірить.

— Значить, скажу все як є… Довго кричав на жінку за те, що вона мені холодний чай на сніданок подала, — хихикнув собі під ніс Сашко. — Хоча, Іван Іванович не повірить. Він же думає, що я тихий як миша… Знав би він, на що я насправді здатен!

Сашко самовдоволено посміхнувся, згадуючи перелякані очі Каті. Хоч удома він може розправити плечі, дати волю емоціям і вилити весь свій негатив.

Раптом дорогу йому перегородив якийсь чоловік із цигаркою в руках.

— Перепрошую, дозвольте пройти, — Сашко спробував його обійти, але марно. — Будьте ласкаві… Мені треба… Пробачте…

— Замри! — раптом владно скомандував незнайомець.

І Сашко, сам того не очікуючи, закляк на місці, мов укопаний. Він думав, що чоловік зараз просто пройде повз нього. Але незнайомець набрав повні груди диму і випустив той їдкий туман прямісінько Сашкові в обличчя. І знаєте що?

Хмарка не розвіялася в повітрі, як це зазвичай буває. Вона повільно, ніби жива істота, зібралася в тонку цівку і… заповзла прямо йому в ніс!

Сашко здивовано закашлявся, кліпаючи очима і не розуміючи, що це за чортівня. А коли прийшов до тями, дивного незнайомця з цигаркою вже й слід прохолов.

— Що за дурня, — чоловік розгублено потер носа і поквапився на роботу.

А там на нього вже чекав розлючений начальник. Спершу він довго і нудно вичитував Сашка за запізнення. Потім — за помилки в квартальному звіті. А під кінець і зовсім перейшов на особистості.

— …Та ти просто тюхтій, Сашку, — зрештою видав шеф. — Іди працюй, поки я тебе взагалі не звільнив!

Сашко, понуривши голову, поплентався до свого столу. Всередині все кипіло від гніву. Як же йому хотілося відповісти, захистити себе, поставити кривдника на місце! Але страх втратити роботу був сильнішим.

Весь день чоловік прокручував у голові різні сценарії тієї ранкової розмови. І у своїх фантазіях він завжди виходив переможцем. Але то були лише мрії. У реальному житті він би ніколи на таке не наважився.

Повертаючись додому, чоловік змінив платівку. Він заздалегідь придумав, до чого присікатися до Каті, і від цього йому навіть трохи полегшало.

Дружина зустріла його в напрочуд гарному настрої. Зазвичай мовчазна, сьогодні вона безупинно торохтіла про якісь свої справи. Але Сашка це абсолютно не обходило. Що там у неї могло статися цікавого?

Побачила, як голуб із горобцем за окраєць хліба побилися? Чи касирка в супермаркеті смішно чхнула?

— …Ну от, а вона така… Замри! Я стою, ворухнутися не можу. А вона мені… пффф… прямо димом в обличчя! Секунда пройшла — а її вже немає. Дивно це все, еге ж? Але знаєш, у мене після цього випадку наче крила виросли.

Якось… жити по-справжньому захотілося! Я з магазину поверталася і чітко зрозуміла: треба щось кардинально змінювати. І прямо зараз! — захоплено розповідала Катя.

— Стривай-но, — перебив її чоловік, нахмуривши брови. — Що значить «димом в обличчя»?

— Ну от так! Ніби хотіла мене принизити, — Катя знизала плечима. — Та менше з тим. Давай, сідай до столу. Вечеря готова. Котлет насмажила, все як ти любиш!

Сашко, побачивши їжу, миттєво забув про всі дивацтва. З голови вмить вилетіла ранкова пригода з курцем. Він навіть не звернув уваги на разючий збіг у розповіді дружини. Його погляд був мертво прикутий до тарілки. Бо ж ті кляті котлети він бачив уже вдруге за цей місяць!

Про ці два містичні випадки з димом Сашко не згадав ні потім, коли розлючений блукав вулицями, ні пізніше, коли з ножем кинувся на власну дружину. І, звісно ж, він навіть уявити не міг, що саме та ранкова зустріч призведе до такого безглуздого і страшного фіналу.

— Я виграла! Я просто молодчинка! — Катя весело теліпала ногами, звісивши їх із закривавленого ліжка.

— Мені остогидли ці твої ігри. Я вічно програю, — Сашко важко підвівся і сів на брудне простирадло.

— Ти просто обираєш не тих героїв для гри. Треба було брати жінку.

— Та вони обоє нікчемні! — пирхнув Сашко. — Одна все життя не могла за себе постояти, сиділа тихо, як та комаха. Не людина, а якийсь раб обставин. А другий — типовий домашній тиран, який удома герой, а перед сильнішим одразу на коліна падає… Все, досить, вилазь із цієї шкури!

Катя підвелася, стрепенулася і важко впала назад на ліжко. Її тіло так і залишилося лежати нерухомо, натомість від нього відокремилася темна жіноча постать, зіткана з густого сизого диму, всередині якого пульсувало чорне серце. Сашко зробив те саме. Тепер у кімнаті знаходилися дві живі димні сутності та два мертвих людських тіла.

— Неочікувано, правда? Я й не думала, що твій вирішить усе закінчити саме так, — задумливо промовила димна жінка. — Минулого разу мій підопічний дав відсіч, а твій так і лишився сидіти у своїх страхах. Але ж вони обоє тоді вижили. А ці — ні. Ну що ж… Вбили двох зайців одним пострілом: і чергову партію зіграли, і дві людські душі занапастили.

— Так, цього разу було справді цікаво. Мені взагалі подобається спостерігати, як реагує людина, коли в ній оселяється неприборканий гнів і чисте зло. Одні перетворюються на справжніх звірів, як оцей мій. Інші просто вирішують кардинально змінити життя, як твоя.

— Моя — молодець. Тому я й перемогла. Саме вона змогла дати відсіч тому, кому давно мала. А твій — жалюгідний боягуз. І перехожого злякався, і начальника…

— Та в нього просто кривдників багато було, а у твоєї — лише один!

— Зате який! — димна жінка радісно закружляла по кімнаті. — Чого завмер? Ходімо, знайдемо чергову нещасну парочку, в якої все летить шкереберть. І знову за діло!

— Ні! Набридло.

— В сенсі? А що нам ще робити? Нас заслали на цю землю відбувати покарання ще на багато століть. Чим накажеш займатися? Як розважати наші чортові чорні душі?

— Є одна ідея… А що, як ми з тобою об’єднаємо зусилля? Станемо однією потужною силою, яка керуватиме людиною? — чоловіча сутність плавно підпливла ближче до жіночої.

— Взагалі нецікаво!

— Стривай. Ми керуватимемо не простою людиною. А кимось, хто наділений реальною владою. Тим, від чиїх рішень залежать життя мільйонів, розумієш?

— Ти про кого це? — жіноча постать вмить зацікавилася.

— Я подумав про дуже впливових персон… Люди розділили свій світ на безліч країн. На чолі кожної стоїть якась людина. І от саме ці фігури нам і потрібні!

— О-о-о, який підступний задум! Мені подобається! Я згодна! Це буде просто феєрично! — сутність аж затанцювала від захвату. — Вже маєш когось на прикметі?

— Ну, так. Є парочка кандидатів. Треба буде все гарненько обдумати і добре підготуватися.

— Обдумаємо, звісно обдумаємо! Ми цю ідею так просто не залишимо. Ми зробимо все, щоб зруйнувати їхній світ. І, повір мені, це цілком у наших силах.

Ось такий незвичний, трохи моторошний, але глибокий містично-психологічний трилер надіслав нам наш постійний читач, а ми дбайливо адаптували його для рубрики.

Це художня історія, але її сенс — про реальне: про те, як у сильних емоціях людина або підсилює в собі темряву, або знаходить у собі світло й опору.

Бо справжня темрява рідко приходить ззовні — частіше вона народжується з образ, страхів і невимовленого гніву, який роками живе всередині.

А як думаєте ви: що насправді керує людьми в моменти сильних емоцій — випадок, характер чи щось глибше?