Зрештою, нехай Ліля вже йде від чоловіка, переселяється у свою квартиру і нюхає, чим та нерухомість пахне. — І ховає її нехай твоя дочка, — лютувала Марина в серцях. — Ну, нехай собі! Нам горщики, а квартиру онучці! — Ну, ти ж знаєш, що я не зможу так вчинити, — зітхає чоловік. — Вона ж моя мама

— І що я тепер маю? Кинути її, чи що? Ліля (дочка від першого шлюбу чоловіка) до неї не піде, у неї ж дитинка маленька, сама зрозумій, — каже чоловік Марині у відповідь на її обурення. — А ти зможеш просто взяти й не поїхати до моєї мами?

Марина зараз не просто обурена, вона у цілковитому шоці.

Нещодавно з’ясувалося, що свекруха, яка називала її «донечкою» й загалом ставилася до неї просто чудово усі п’ятнадцять років їхнього сімейного життя, написала дарчу на свою двокімнатну квартиру на користь доньки сина від першого шлюбу. Тобто, на падчерку Марини.

І це при тому, що саме Марина із чоловіком доглядають маму: оплачують усе, відривають гроші від своєї сім’ї та двох синів, примудряються і позику за власну квартиру гасити, і доглядальницю наймати на ті дні, коли самі не можуть бути поруч.

Возили по лікарнях, платили за обстеження, а спадок — не єдиному сину, не всім трьом онукам порівну, а лише Лілі, з якою літня жінка майже не бачилася всі ці роки.

Чоловік Марини був одружений дуже рано, вперше одружився у дев’ятнадцять, бо так вийшло — дівчина була при надії. Свекруха ту першу невістку не злюбила одразу, вважала її легковажною, гулящою, поганою господинею.

Вийшло так, що свекруха зрештою мала рацію: дружина сина постійно забувала про дитину, їй дорожчими були посиденьки з подругами.

— Вони тоді винаймали житло, — розповідала свекруха вже Марині. — Такий був безлад! Прийду, приберу, а син тоді ж позмінно працював, добу пропадав на роботі, щоб родину годувати, та ще й навчався на заочному. Він на нову зміну, а в них знову таке… Як та Ліля росла, жах.

Прожили вони п’ять років і розлучилися.

Зараз мати Лілі у третьому чи четвертому шлюбі, має ще й сина від одного з чоловіків. Батькові з донькою бачитися не давали, з бабусею спілкуванню також усіляко перешкоджали: бабуся жила в обласному центрі, приїдеш, поцілуєш двері й усе.

І чутно, що за дверима хтось є, але не відчиняють.

Згодом і сама Ліля вже не дуже хотіла з бабусею зустрічатися, від батька теж носа відвертала. Близьких стосунків не вийшло.

За дівчинку, в принципі, були спокійні. Коли її мама чудила, за дитиною доглядала її рідна бабуся, по материнській лінії. Та жінка своєрідна, звісно, була, але онучку любила.

Тепер вже колишньої тещі чоловіка немає, колишня дружина успадкувала її квартиру, там зі своїм черговим чоловіком і живе. Лілі зараз двадцять шість, вона заміжня, має синочка, йому три рочки.

Марина теж ростить двох хлопців, у них із чоловіком двокімнатна квартира, щойно місяць тому виплатили за неї банківську позику. Синам дванадцять і дев’ять років, бешкетують, як і всякі хлопчаки з невеликою різницею у віці.

Треба б розвести їх по різних кімнатах, але… можливості поки що немає.

— А все тому, що стільки грошей пішло на свекруху, — вважає Марина. — Тільки відклали, економили страшенно, аж тут з’ясувалося, що чоловікова мама захворіла.

Хворобу виявили далеко не на початковій стадії, але вони доклали всіх зусиль, щоб літня жінка почувалася краще. На жаль, навіть подовжити її віку вдалося ненадовго.

Тепер маму чоловіка виписали додому, вона на паліативі, лікарі кажуть, що рахунок іде на дні або тижні, тут ніхто точно сказати не може.

Звісно, Марина з чоловіком говорили про те, що буде після мами. Це життя. Є зовсім невелика сума, щоб гідну провести маму в останню путь.

Було, точніше, було рішення, що двокімнатну квартиру свекрухи поки що треба здавати, трохи накопичити грошей, компенсувати свої витрати на її догляд, а потім продати обидві квартири (свою й материну) і купити більше житло, де у їхніх синів будуть свої окремі кімнати.

Марина з чоловіком по черзі їздять до свекрухи, перевертають її, стежать, щоб медична сестра, яка приходить, зробила укол, годують. Останні дні вони практично поселилися там, чоловік навіть взяв відпустку: маму вже не залишиш.

Чоловік і приніс новину: розбирав у шухляді з документами й знайшов ксерокопію дарчої на квартиру. У мами спробував запитати, але вона вже не дуже розуміє, що діється.

А документ був оформлений пів року тому. Так, вони знали, що Ліля «згадала» про бабусю по батькові. Її мама працює адміністраторкою в одній із приватних клінік, де свекруха здавала аналізи. Мабуть, там і знайшла всі папери.

Чоловік, за його словами (і Марина не має підстав йому не вірити), не знав, що спілкування його доньки від першого шлюбу було щільнішим, ніж казала мама.

Вона говорила, що онука лише пару разів її відвідала, мовляв, у неї дитинка маленька, нема коли їй особливо.

А тут — ось він, документ, складений за всіма правилами. І лежить зараз свекруха у квартирі своєї першої онучки, і туди ж ходять їй підгузки міняти син і невістка.

Та, яку літня жінка «донечкою» називала, коли документ про дарування квартири вже був готовий.

— Зателефонував чоловік своїй доньці, а та зайняла позицію нахабної жінки: «Так, а що? Бабуся сама вирішила, я не просила. Доглядати її не маю можливості, у мене ж дитина. Ні, ні від чого відмовлятися і ні з ким ділитися я не буду. Це моє, за те, що в моєму житті не було ні батька, ні бабусі. А мені житло дуже потрібне. З чоловіком я живу не дуже, а матері я ніколи й не була потрібна», — обурюється Марина.

Дарчу вже не зможе скасувати навіть сама свекруха, не в тому вона стані.

Марина просто кипить від обурення, сказала, що чоловік може сам їздити, а вона до свекрухи — більше ані ногою.

Зрештою, нехай Ліля вже йде від чоловіка, переселяється у свою квартиру і нюхає, чим та нерухомість пахне.

— І ховає її нехай твоя дочка, — лютувала Марина в серцях. — Ну, нехай собі! Нам горщики, а квартиру онучці!

— Ну, ти ж знаєш, що я не зможу так вчинити, — зітхає чоловік. — Вона ж моя мама. Ну, нічого, Маринко. Ми ж удвох, ми ж дамо раду. Позику знову візьмемо. Ну що, кинути її тепер зовсім саму? В останні дні ж…

Ні, з Лілею я теж спілкуватися не горю бажанням. Так, дочка, я аліменти платив, колись хотів бути батьком, спершу не давали, потім і донька не хотіла. А тепер… Поховати маму ж треба по-людськи…

Ох і непроста доля випала цій родині! Як бачимо, найбільші сюрпризи нам підносять найрідніші люди, особливо коли мова заходить про спадщину.

Звісно, на старості літ батьки часто прагнуть «спокутувати провину» перед тими дітьми, яким, на їхню думку, недодали уваги. Але платить за це завжди той, хто був поруч…

А вам, любі наші читачі, чи доводилося стикатися з такою от несправедливістю у родині, коли вкладали душу, а подяку отримав хтось інший?