— Бабусю, а коли я так навчуся? Чи навчуся? – Хвилювалася Валя. — А цього навчитися не можна. Це особливий дар. Але вже скоро тобі дістанеться. Мені уже дев’яносто шостий рік. Зажилася. Тільки пам’ятай, Валентино, сила в тобі буде велика, але використовувати її можна тільки на благо. Будуть приходити, просити приворожити, покарати кривдників і ще щось – не смій. І сама нікого не ображай, не роби помсту за образи. Там такі суди вершаться, не тут. – Повчала баба Оля, зводячи очі до неба
— Бабо, Олю. Бабо, Олю. – Трохи голосніше кличе Валя, бачачи, що бабуся не реагує. — Що, маківка моя? – Запитує баба Оля, не відриваючись від роботи. За
Іноді він почував себе негідником. Але не часто, не часто. Так всі так живуть! Більшість точно. 20 років шлюбу, навіть найкращого, кому хочеш набриднуть
Коханка в нього була щочетверга. Вихідні для сім’ї це зрозуміло. Дача, свята, гості. У п’ятницю сауна — 10 років звичці, не жарт. І хороша чоловіча компанія зібралася зі
– Продай ти вже цю корову, вона й молока мало дає, навіщо утримувати її, а кішку сусідка візьме, баба Нюра добра, не відмовить, за тиждень чекаємо на тебе
Тетяна Іванівна сиділа у своєму холодному будиночку, в якому пахло вогкістю, давно лад ніхто не наводив, але все рідне, добре знайоме, тут вона господиня, тільки сили витрачені на
– А час скінчився, все, стара, пожила. Допоможи мені помитися, одягну нову сукню. Ну, це ми потім з тобою обговоримо, хто ховати буде, хто могилку копати стане, час поки є
Баба Марія, яку зазвичай кликали просто Маня надумала йти з життя. Була п’ятниця, обідній час, посьорбавши каші, запивши молоком, вона, втерши фартухом рота, дивлячись через скло кухонного вікна
Зіна почула, як у дитячій кімнаті миттєво відчинилися двері, і дитячі ніжки побігли у бік кухні, одразу дві пари ніг. – Розбудив дітей, таки, – майже застогнала Зіна. – От нехай тепер сам їх назад у ліжко заганяє
Зіна вже засинала, коли стукнули вхідні двері і потім почулися обережні кроки чоловіка. Кроки пройшли на кухню, і через якийсь час звідти пролунало тихе, але тривожне: – Зіна, Зіна, йди
Тітка Наташа не забувала, зрідка давала то 500 грн то тисячу, то дві, але Надя намагалася брати в неї якнайменше і взагалі мовчати про матеріальні труднощі. Тітка і так для неї багато зробила, а їй треба було й про рідних дітей думати
Батьки не заперечували — Надя підозрювала, що вони думають завести ще восьму, дев’яту і так далі дитину. Але щось не складалося, хоч тут пощастило. На Надін випускний мати
Жити вони із Софією змушені були дуже скромно. Бідненько навіть. Отримували від держави небагато, та й на тому добре, старі, утриманці. Але ось квартирка їх останнім часом сильно занедбалася – то кран потече, то труба лусне. Витрати
Семен Іванович погано почувався з самого ранку. Дивно паморочилося в голові й в очах було каламутно. Він, звичайно, сподівався взагалі не прокинутися, але вмирати не збирався. А Софії
Алла потягла чоловіка до картопляної грядки. Серед соковитих, нещодавно викопаних бульб лежав згорток. Боря з подивом роздивлявся іржаві шпильки, голки, сплутане волосся, іржаві дріт і ключ, погнуті леза бритви. Усе це було перемотано товстою чорною ниткою. — Пару годин тому знайшла іржавий підклад. Так злякалася, що одразу в будинок забігла. Не знаю, що робити
— Алло, борщ! – крикнув Борис, заходячи в будинок. — Та постривай ти…, – Алла буркнула собі під ніс, – Борю, біда! Подивися, що в городі знайшла! Алла
— Нічого Зойку не проймало, ні позбавлення кишенькових грошей, ні розмови, ні те, що ґаджети відібрали, ми по-всякому пробували вже, але куди там!  І на облік поставили її в дитячій кімнаті, і могла на кілька днів зникнути з дому, – хитає Інна головою. Тривав цей період років три. Діана примудрилася в 10-му класі залишитися на другий рік, потім пішла, забравши документи зі школи. А у 18 років несподівано поведінка змінилася. Але ж вітчим уже її попередив, що після повноліття вона – на «вільних хлібах»
— Боюся тільки, що молодшенька моя може проговоритися. Вона з Зоєю не особливо дружна. Немов засвоїла ставлення до неї з боку свого батька, – ділиться з подругою Інна.
— Та чим ти мені допоможеш? – сумно усміхнулася Женя, – Ні, Діано, це мій хрест, і мені нести його. Але розумієш… Мені страшно. Я віднедавна почала зриватися на неї, кричати, обзивати… Не зі зла, просто нерви не витримують. А потім так паршиво на душі від того… Ну що я за дочка така, га? Лікарі кажуть, звісно, що вона все одно нічого не розуміє, але мені здається… Я бачу, іноді, рідко, що в неї осмислений погляд. І вона дивиться на мене з німим докором… У такі моменти я почуваюся останньою сволотою, Діанко, розумієш
Діана мовчки дивилася на ще молоду, сповнену сил жінку, що сидить зараз перед нею із застиглим на гарному доглянутому обличчі виразом безвиході й безпросвітної туги, і не впізнавала

You cannot copy content of this page