— Клітка й є клітка! — говорить жінка. — І в цій клітці — я ніхто, навіть не записали на мене квартиру. Якби не Настя, син би так зі мною ніколи не обійшовся. Жили б і жили, в Києві, там, де я звикла
Віра Іванівна сиділа на маленькому дивані в однокімнатній квартирі й тихо плакала. Сльози котилися
— Ну ти ж увечері може сісти за кермо й приїхати до моїх! — казала вона чоловікові, коли той скаржився, що дружина постійно відсутня. — Сісти й поїхати? — тихо усміхався Іван. — Після роботи. Півтори години туди заторами, півтори години назад… Приїхати за північ, а вранці о шостій вставати й на роботу. І що я там робитиму в тещі з тестем? У них свій дім, своє життя. Мені там не місце
Ольга Василівна стояла на кухні й тримала телефон біля вуха, ніби боялася, що слухавка
Ти розумієш, що коїться?! Він понівечив їй життя, зламав долю братові, отруїв моє дитинство, лишив нас нормального житла, гроші розвіяв з коханкою, а вона тепер забирає його, звільняється з роботи і міняє йому памперси
— Вона мені днями дзвонить і з такою гіркотою, ніби я найбільший гріх вчинила,
І ось почала я помічати, що гроші… тануть. Спочатку зникло кілька купюр із холодильника. Потім я не дорахувалася дрібних у власному гаманці. Подумати, що я сама десь помилилася — смішно. Коли в тебе все розраховано до гривні, ти не обрахуєшся. Я сказала своєму чоловікові, він — сестрі. І тут почався просто кінець світу
Я сиджу на кухні, дивлюся у вікно і відчуваю, як усередині все просто обривається
— Бабусю Валю, а ти налисники спекла? — А ти руки з милом помив? — суворо, але з усмішкою в очах запитала вона. — Спершу налисники, тоді руки? — хитро примружився малий. — Спершу руки, тоді цивілізація, — відрізала бабуся. Він заливисто засміявся і помчав до ванної
Валентина Василівна Ткачук мешкала на другому поверсі звичайної старої п’ятиповерхівки. Знаєте, з тих затишних
А я ось піцу спекла, домашню. Візьміть, будь ласка, не відмовтеся скуштувати, — привітно усміхнулася Оксана. Старенька підвела на неї важкий, колючий погляд. І, як завжди, не зронила ні слова. Тільки відвернулася і так само повільно, крок за кроком, почовгала сходами вгору. — Ну тоді я до вас через хвилин сорок забіжу
На кухні в Оксани вирувало життя. У духовці саме підрум’янювалася домашня піца, щедро посипана
Якось я наготувала вечерю на всіх, старалася, пів дня біля плити простояла. Аліна мовчки взяла мою каструлю і просто викинула їжу у відро для сміття. — Мій чоловік такого їсти не буде, — кинула вона через плече. У мене просто земля пішла з-під ніг. Замість звичайного людського «дякую» отримати такий плювок у душу
Я стою в темному коридорі власної квартири, боязко прислухаючись до звуків. З нашої кухні
— Ярино, ти дуже хороша жінка. І господиня гарна, і вродлива, але… Не ламай ти моєму синові життя, благаю тебе! Ти ж не зможеш мати дітей, а яка без них сім’я? Ти ж уже чотири рази намагалася — і нічого! Розійдіться, не тримай його
Знаєте, що найстрашніше в невеликих містах? Те, що твоє особисте горе рано чи пізно
Мастила часником, на ніч прив’язувала розрізаний листочок столітника. Навіть розпарювала в господарському милі, легенько зчищала пемзою і ліпила зверху товчену крейду чи сиру картоплю. А на ранок, затамувавши подих в очікуванні дива, розмотувала бинти… І хоч би що! Добре, якщо нові не з’являлися — бувала й така біда. І от іде наша Оленка після чергового марного візиту до лікаря
Оленка поверталася додому з поліклініки, і на душі в неї шкребли коти. Здавалося б,
— Знаєте, нешановна, мені взагалі шкода, що я сюди прийшла. Якщо ви не готові слухати, куди вам іти, то не треба вказувати, що мають робити інші. Старість без мудрості — це біда, але це не виправдовує вашого хамства. До побачення, Галино Петрівно, побачимося на нашій території
Знаєте, це таке дивне відчуття — у свої п’ятдесят з хвостиком по-доброму позаздрити власній

You cannot copy content of this page