Спершу прибрала світлину, де вона на дачі тримає кабачки. Гарні такі, м’ясисті, без жодної хімії. Нехай тітки з роботи не думають, ніби вона чимось гірша і тільки городом живе. Які ще кабачки? Ні-ні, нічого ми про них не знаємо. Натомість вибрала світлину із собою — найкращу, де вона кілограмів на двадцять менше
Марійка й досі червоніє, коли в кабінеті хтось каже слово «відпустка». Не тому, що
Вкладатися в цю розвалюху ми з дружиною будемо тільки в обмін на дарчу. Ти не сумнівайся, ми в нотаріуса пропишемо твоє право довічного проживання. Але я хочу витрачати гроші на своє, а не на чуже. Як згодні — їдемо оформляти і починаємо ремонти
«Олено, ну ти ж розумієш, що гроші в чуже я вкладати не буду. Пишете
— Я нарешті зрозуміла, чим хочу займатися! Мені потрібні права і курси візажу. Це ж просто золота жила! Водіння — п’ятнадцять тисяч, макіяж — дванадцять. Разом двадцять сім. Тату, ви ж допоможете? Віктор з надією глянув на мене. Я мовчки відклала виделку, витерла руки серветкою і спокійно сказала: — Ні. Не допоможемо
Я ніколи не думала, що одинадцять років шлюбу можуть розбитися об курси макіяжу. Знаєте,
Дівчинці, бачте, стало «некомфортно» жити з рідною матір’ю. А в мене їй, значить, буде зручно! Нормально так? А я тепер ще й мачуха-монстр, яка розлучає нещасного батька з кровиночкою
— Справа ж навіть не в тому, що мені ця дівчинка не до душі.
— Пів мільйона на весілля? Серйозно? — Мамо, для Настусі це дуже важливо. Вона так мріє. — Хай мріє. Але за свої гроші. — Мамо, у неї сім’я небагата, у маленькому місті живуть, троє молодших дітей. Вони допомогти не зможуть. — А я, виходить, повинна? — Гроші в тебе є! — Гроші є. Бажання витрачати їх на дурниці — немає
Настуся досі пам’ятає той глянцевий розворот. Біле плаття, триметровий шлейф, свічки, і вона —
— Слухай, сину, але ж онуків поки немає? — обережно запитала Тома. — Я сподіваюся. — Немає, — підтвердив син. — Тоді давай я для себе поживу пару років. Можна? А як з’являться, я одразу перестану
Тамарі п’ятдесят три. Ніби й не старість, так — дві цифри в паспорті. Але
Спочатку капали якісь копійки, та я вперто не кидала справу і за кілька місяців вийшла на стабільні 12 тисяч гривень. Не захмарна сума, але ж яка-не-яка, а копійчина в дім. Якось під час вечері я не втрималася і похвалилася Андрію. Мовляв, дивись, яка я молодець: не просто вдома сиджу та борщі варю, а ще й гроші в сім’ю приношу
«Я розумію, що сім’я — це про безумовну підтримку. Але інколи минулі образи так
— Ось, Кириле. Шашлик. Моя гордість. Зараз дійде. Кирило подивився на шампури, на нього, на Марину. Марина заплющила очі. — Миколо Івановичу, ви мене пробачте. Я м’яса не їм. — Якого м’яса? — Жодного. Я з дитинства без м’яса. — А рибу? — І рибу ні. Він стояв із шампуром у руці. Шашлик шипів. — Марино. Можна тебе на хвилину
Микола досі чує, як того дня шипів шашлик, а майбутній зять дивився на шампури
«Твій син — негідник! Як він міг так по-свинськи вчинити з моєю дочкою і дитиною?!» У мене аж руки затрусилися від такої нахабності. Кажу їй: «А в чому ж його підлість? Що чужу дитину десять років на ноги ставив, а тепер перестав
Буває ж у житті так: пустиш людину в хату, віддаси найкращі роки, а потім
— Приперлася сьогодні до мене… ось ця, — з огидою кинула вона. На екрані — фото молодої, гарненької дівчини (видно, Галя клацнула її нишком). — Чекає на дитину, каже. Від мого Тараса. Просила, уявляєш, відпустити його. Мовляв, не морочте чоловікові голову
«Головне, що я тепер спокійна, Олю. Мій чоловік точно не побіжить наліво. Він чекав

You cannot copy content of this page