Кожен, як то кажуть, живе на те, що сам чесно заробив. Саме такої думки завжди трималася пані Тамара.
— Допомогти просто так, від щирого серця — це святе діло, надто ж коли йдеться про рідну кров, — зітхає жінка.
— І я допомагала. Дала стільки, скільки могла відірвати від свого бюджету, щоб і власну сім’ю не обділити. Потім ще й позичила, скільки просили, і терміни дала зручні. Але… знаєте, як у народі кажуть: не роби добра — не матимеш зла.
Тамарі незабаром п’ятдесят. Вона щаслива в шлюбі, має двох дітей: син ще здобуває вищу освіту, а двадцятип’ятирічну доньку вони з чоловіком не так давно віддали під вінець.
Власне, через це весілля і спалахнула в родині іскра розбрату.
Навіть не так конфлікт, як гіркий докір: мовляв, ми тут ледве кінці з кінцями зводимо, а ви з жиру біситеся — мало того, що гуляння влаштували, ще й на квартиру молодятам скидаєтеся!
А прилетіла ця претензія від Ольги — рідної сестри Тамари по батькові. Мами в них різні. Тамарина ненька пішла у засвіти, коли дівчинці було всього сім рочків.
Батько погорював, а за два роки привів у дім нову дружину. Невдовзі Бог дав їм спільну донечку Олю. Тож різниця між сестрами кругленька — цілих десять років.
Тамара відверто зізнається: з мачухою жилося непогано. Її ніхто не кривдив, годували й одягали так само, як і меншу, влітку возили до моря.
Звісно, чужа жінка не надто вкладала душу в пасербицю, особливого тепла не було, але побут був налагоджений. Головне, що тато любив свою Тому понад усе.
Нині старшого покоління вже немає серед живих — ні батька, ні мачухи. Тамара ж випурхнула з батьківського гнізда ще у двадцять один.
Тоді відійшла у вічність її рідна бабуся по мамі, залишивши онуці свою квартиру. Невдовзі дівчина вийшла заміж, але ниточку зв’язку з батьком, мачухою та молодшою сестрою ніколи не обривала.
Перша чорна кішка пробігла між ними, коли не стало тата. Спадщина — та сама батьківська двокімнатна квартира — ділилася на трьох.
І тут від Томи почали наполегливо вимагати, щоб вона відмовилася від своєї частки: мовляв, у тебе свій дах над головою є, залиш житло «матері» й сестрі.
Тамара, з огляду на свою молодість і м’яку вдачу, може, так би й зробила, але мудра свекруха вчасно відкрила їй очі:
— Доню, — сказала вона, — в Олі теж є своя бабуся. І твоя сестра — її єдина онука. Тож житло в Олі з часом буде, а зараз їй ті метри взагалі ні до чого, дитині ж п’ятнадцять років. Приймай спадщину за законом, хай буде. Життя довге, ще знадобиться.
Тамара так і зробила. Мачуха тоді надула губи на довгі роки. Згодом стосунки ніби потеплішали, та й Тамара ж не гнала їх із хати, не вимагала ні виплати своєї частки, ні продажу квартири. Хай живуть.
Сестри повиростали. П’ять років тому не стало й Ольжиної мами.
Сестра розлучилася з чоловіком і залишилася жити в тій самій батьківській квартирі. Тамара, як і раніше, про свою частку делікатно мовчала. Вони з чоловіком на життя не скаржилися, заробляли добре.
Коли не стало свекрухи, перебралися в її простору трикімнатну, а Тамарину квартиру пустили під оренду.
Нещодавно жінка вирішила ту нерухомість продати, а виручені гроші поділити між сином і донькою — щоб діти мали свій старт.
— Звісно, — зітхає Тамара, — по-розумному треба було б пустити доньку із зятем жити в ту мою квартиру, хай би молоді копійку збирали. А на їхнє власне житло можна було б продати оту батьківську двокімнатну, де Оля живе, забрати свою частку… Але ж рука не піднімається сестру на вулицю гнати.
Тамара її щиро жаліла. В Олі доля склалася нелегко: чоловік пішов, а чотири роки тому з її сином, Тамариним племінником, сталася велика біда.
Хлопчина перебігав дорогу в недозволеному місці — і потрапив під колеса. Травми були страшні. Кілька складних операцій, виснажлива реабілітація…
На жаль, до повноцінного життя юнак так і не повернувся. Фізично наче відновився, а от ментально — біда…
— Одне слово, справи там невеселі, — хитає головою жінка. — Сестра не працює, постійно біля сина. Щось там намагається підробляти з дому, ніби виходить. Колишній чоловік теж гривнею допомагає, плюс вона здає однокімнатну квартиру своєї бабусі. Хай які, а все ж гроші до бюджету капають.
Коли те лихо тільки сталося, Тамара з чоловіком, не роздумуючи, передали Ользі дуже пристойну суму. Просто так, від серця, без жодних умов і повернень.
А рік тому сестра знову звернулася з проханням про великі гроші — мовляв, з’явилася надія на ще одну реабілітацію.
— Ми вже не мали змоги просто подарувати такі кошти. Та й, якщо чесно покласти руку на серце, всім лікарям і рідним давно зрозуміло, що дива не станеться. Лише материнське серце Ольги відмовляється в це вірити, — з болем каже Тамара.
Тут уже терпець увірвався в Тамариного чоловіка. Він сказав прямо:
— У твоєї сестри є власна нерухомість. Хай продає ту бабусину квартиру і вірить у дива за свій кошт. Ти й так роками не чіпаєш свою батьківську спадщину, а вона це сприймає як належне!
У неї є колишній чоловік, який є рідним батьком хлопцеві. Є ще бабуся по батьковій лінії. Зрештою, є житло і стабільний дохід з оренди. Вона не жебракує! — міркував чоловік цілком логічно. — У нас свої діти на ногах ще не стоять, ти хочеш їх без копійки залишити?
Тамара визнала рацію чоловіка.
Вона запропонувала Ользі позичити потрібну суму.
Тим паче сестра сама божилася, що саме так і планує зробити: мовляв, продам ту однокімнатну, виплачу тобі твою частку за батьківську хату і закрию всі борги.
— Але поки та квартира продасться, поки знайдеться покупець, гроші потрібні вже зараз. Позич, благаю! Хочеш, у нотаріуса договір складемо, — слізно просила Оля.
Так і зробили. Оформили папери, Тамара передала триста тисяч гривень.
На жаль, та реабілітація виявилася марнотратством — стан племінника не покращився ні на йоту.
От тільки… бабусину квартиру Ольга так і не продала. Заявила, що інакше їм із сином просто не буде за що хліба купити.
— Борг я тобі віддаватиму з тих грошей, що платять квартиранти. Років за два розрахуємося, — сказала вона, делікатно промовчавши про інший борг — той самий, за батьківську частку.
Повертала родичка кошти вкрай неохоче: то перекаже якусь суму, то місяцями тиша. За рік ледве п’яту частину по тому договору нашкребла.
А нещодавно, коли Тамара обмовилася, що таки продаватиме свою спадкову двокімнатну, аби допомогти дітям (до речі, її чоловік благородно переписує на неї половину їхньої нинішньої спільної квартири), Ольгу ніби прорвало.
— Звісно, добре тобі! — з гіркотою кинула вона. — Діти в тебе здорові, донька заробляє. Ти їй і весілля відгуляла, і сина вчиш, тепер он із житлом помагаєш. Зате мене трусиш, як ту грушу, вимагаючи борг! Нормальним людям рідня помагає безкорисливо, а мені власна сестра — під розписку!
— Я просто стояла і кліпала очима, — обурюється Тамара. — От вам і маєш! Виходить, я мушу забути про батьківську спадщину, яку роками не чіпала. Забути про ті чималі гроші, що колись віддала просто так, від серця.
Тепер ще стільки ж маю подарувати! І головне — я ж іще й винна лишилася, що мої діти, слава Богу, здорові! Звісно, мені болить Олине горе, але ж… я не винна в її біді.
Та й якщо розібратися, вона теж не останній шматок хліба доїдає.
А найприкріше те, що тепер вона всій рідні та знайомим розказує, ніби я з жиру бішуся, а з неї, бідної, останню сорочку знімаю!
Від редакції:
Ось такий непростий життєвий клубок надіслала нам пані Тамара, а ми лиш трохи розплутали його для вас, шановні читачі. Кажуть, що гроші — це найкращий лакмусовий папірець для родинних стосунків: де починається сувора лічба, там частенько закінчується спорідненість.
А як би ви вчинили на місці нашої героїні, і чи є межа у родинній самопожертві?
