Мама подзвонила саме тоді, коли Дарина гріла в мікрохвильовці вчорашній борщ. Кришка контейнера запотіла, коридор офісу пах чужою кавою з автомата — а в слухавці вже лунало те, від чого в шлунку все стискалося заздалегідь.
— У суботу ювілей у Тамари. Думайте, що даруватимемо. Щоб не гірше, ніж в інших.
Усі колеги розходилися на обід у кафе навпроти. Там було смачно й недорого. Але в Дарини на таку «розкіш» вічно не вистачало.
Вона носила з дому їжу в контейнерах і гріла обід наодинці, вдаючи, ніби не помічає усмішечок молодших колег. Зарплата була нормальна. Могла б і собі дозволити скромний обід за столиком. Якби не…
Виною була величезна сільська родина, у якої кілька разів на місяць обов’язково траплялися дні народження, хрестини чи поминки.
Ангеліна Петрівна, мама Дарини, з насолодою варилася в цьому святі життя. І затягувала туди доньку із зятем. І ніяк не хотіла зрозуміти: у доньки, крім тіток, дядьків і всього їхнього потомства, є ще кредити, двоє дітей і власне життя.
— Ми не приїдемо, — Дарина видавила ці слова так важко, що в горлі залоскотало. — У Сонечки кеди порвалися. У Данька рукави піджака вилізли до ліктя. У вихідні бігатиму з ними по магазинах.
— Що означає — не приїдете? — жахнулася мама. — А вас не хвилює, що родичі можуть образитися?
— Вони ж не хвилювалися, коли мені було зле, — Дарина готувалася до цієї розмови давно і навіть заучувала окремі фрази.
— Тобі дзвонили всі, питали про здоров’я! — Ангеліна Петрівна підвищила голос майже до вереску. — А ти ще говориш…
— Ага, дзвонили саме тоді, коли я не могла розмовляти або лежала в лікарні, — донька вирішила не здавати позицій. Фінанси тріщали по швах — як і той піджак на синові. — Я ж просила не телефонувати під час процедур. Вони все одно набирали. Довели до білого жару всіх, хто був поруч. Довелося вимкнути телефон.
— Недячна!
Ангеліна Петрівна злякалася вже не доньки — а того праведного гніву всієї рідні, який уявить собі, якщо Дарина з чоловіком не з’являться на ювілеї.
— Вони так переживали за твоє здоров’я!
— Краще б гроші на ліки скинули, — донька пішла в наступ, а не лише відбивалася. — До речі, і ти тоді могла допомогти.
— У мене пенсія мізерна, — гордо розправила плечі Ангеліна Петрівна, ніби цим хвалилася. — Ти ж прекрасно знаєш.
— Тому ми купуємо подарунки рідні — і за тебе, і за себе, — гірко сказала Дарина.
І згадала холодильник на кухні. Старий уже дихав на ладан. Поміняти все ніяк не виходило.
— Невже я не заслужила невеликого вкладу від дітей? — у маминому голосі з’явилася сльоза. — Я ж на вас життя поклала. Недоїдала. Недосипала.
— Для тебе нам нічого не шкода, — голос Дарини здригнувся.
Ще мить — і вона скотилася б у жалість. Сіла б у маршрутку й поїхала на той ювілей, аби лише мама не мучилася.
— Але більше я не бігатиму по ваших святах і поминках. У мене є свої проблеми й свої бажання!
Дарина навіть тупнула ногою, щоб закріпити рішення. Здалося, мама вперше зрозуміла: цього разу донька не зігнеться.
— А як я поясню Тамарі вашу відсутність? — засмутилася вона, уже бачачи, як образиться й розізлиться двоюрідна сестра. — Вона ж не зрозуміє…
— А я зрозуміла, чому з усієї великої рідні ніхто так і не доїхав до мене за пів року хвороби, — буркнула Дарина. — Навіть ти.
— Я була на поминках дядька Семена, — мама трохи стушувалася, але ще тримала оборону. — Його діти були в такому стані, що треба було підтримати.
— Мій стан був набагато гірший, — Дарина ледь не розплакалася.
— Твій зять один крутився: і працював, і до мене в лікарню бігав, і за дітьми дивився. Його чомусь пожаліти ти не додумалася. Зате поїхала за тридев’ять земель утирати сльози двоюрідним братам на поминках. Яким по шістдесят-сімдесят. І які, на відміну від мене, бадьоро ходили на своїх двох. Ти не забула, що саме на похороні діда Семена я застудилася — і потім пів року ставила себе на ноги?
— Не треба пов’язувати свої біди з церемонією прощання з дідом, — розсердилася мати. — Похорон і поминки — святе. У них мають брати участь усі.
— А ювілей теж святе? — перепалка розгоралася, голоси піднімалися все вище. — І ми з Олексієм зобов’язані стирчати на всіх цих застіллях із пирогами? Тратити на непотрібні подарунки останні гроші?
— Яка ти меркантильна, — нарешті знайшла потрібне слово Ангеліна Петрівна. — Тобі шкода нещасних кілька тисяч при ваших зарплатах?
— Наші зарплати йдуть на сім’ю з чотирьох осіб, й кредит за автомобіль.
Від образи в Дарини виступили сльози. Вона розплакалася вголос — і цим налякала маму.
— Усе. Набридли мені ці ваші традиції з пирогами та млинцями. Ми не приїдемо!
Мати хотіла крикнути в слухавку щось на кшталт «не донька ти мені більше». Не наважилася. Образа образою, а донька в неї одна. Сини давно роз’їхалися, з’являються рідко й у родинних збіговиськах не учать.
Дарина жила близько. Саме їй доводилося віддуватися за всіх: частіше за інших їздити в село, допомагати з застіллями.
У свої вихідні разом із чоловіком поратися в мами по господарству. Вітати разом із нею то ту, в кого з’явилася дитинка, то чергову ювілярку.
Пекла пироги з калиною, з рибою й м’ясом. Ліктями стикалася з двоюрідними, троюрідними й далі по родинному дереву жінками.
Усі її просто обожнювали — у такій хорошій доньці й родичці. На жаль, не в грошовому вираженні. Чомусь рідня вирішила: якщо вона з чоловіком живуть у місті й непогано заробляють, то зобов’язані обдаровувати сільських.
А ще — садити й копати картоплю мамі. Узимку чистити сніг. Навесні скидати його з даху й вивозити з двору. І так далі по колу.
— Я почуваюся манною небесною, — якось зізнався чоловік, розглядаючи стерті лопатою до крові долоні. — Випадаю перед тещею, щойно їй щось знадобиться.
Усі ці трудові подвиги були дрібницею порівняно з грішми, які змушена була нести молода сім’я.
Ангеліні Петрівні так подобалося показувати всій рідні — а рідні було з пів села — заможність доньки із зятем, що вона ходила на всі заходи. Дарувала подарунки вартістю в пів пенсії — за рахунок Дарини й Олексія.
Стояла гордо, випнувши груди, коли виголошувала витіюватий тост.
І ось цю радість у неї відібрали. Донька відмовилася приїхати й витратити гроші на ювілей Тамари — перед якою так хотілося блиснути добробутом.
Ангеліна Петрівна лягла в ліжко й вирішила вдати хвору, щоб відмовитися від застілля в двоюрідної сестри.
А сестер у неї було чимало: з батькового боку штук двадцять, із материного — не менше. Раніше сім’ї були великі. Дітей по вісім-десять росло в кожній хаті. Братів і сестер у батьків вистачало.
— Гелю, спиш, чи що? Чого розляглася серед дня?
Ангеліна Петрівна стиснулася від переляку й натягнула на обличчя маску присмертної.
— Чого лежиш, кажу?
Пихкаючи й шумно дихаючи, в двері протиснулася Тамара. Без церемоній пройшла в старих калошах по щойно вимитій підлозі.
— Занедужала, — простогнала Ангеліна Петрівна, косячи оком на плиту, де в каструлі пихкало вишневе варення. — Ось схопило раптом. Ні з того ні з сього.
А як інакше пояснити сестрі, що все ранок носилася як скажений кінь — і раптом виявилася нездатною її зустріти?
— Ой-ой, — прикрила рот рукавом кофти Тамара. — Тоді я підходити не буду. Раптом заразиш! Я забігла сказати: на ювілей подарунок не несіть. Краще грошима. Мені якраз на новий телевізор не вистачає десяти тисяч.
— Ой, не знаю, чи доберемося ми до тебе, — простогнала Ангеліна Петрівна, закочуючи очі. — Я занедужала, а зять у відрядження поїхав на цілий місяць. Дарина сама — і навряд чи приїде.
— От тобі й маєш! — сплеснула руками Тамара, забувши, що ховалася від мікробів у рукав.
— Підвели ви мене. А я на вас так розраховувала. Думала — і стіл накрити допоможете, і подарунок хороший дасте. А ви… Розчарували! Піду до Людмили. У неї й пенсія більша, і син у столиці живе. Її запрошу замість тебе, раз ти захворіла.
Тамара дременула, лишивши брудні сліди на підлозі. Ангеліна Петрівна зітхнула, підвелася з ліжка й побігла рятувати варення, яке вже тікало через вінця.
Образа була в кілька поверхів. І донька із зятем підвели. І в гостях не похизуєшся. І найголовніше: на її місці сидітиме Люда. Головна суперниця з юних літ. Колись увела в Гелі хлопця й забрала собі, зараза.
Сльози накотили хвилею. Стало так жаль себе — нещасну, всіма покинуту, навіть на ювілей не запрошену.
Але сльози принесли не лише полегшення. Принесли й розумне рішення в такому делікатному питанні. За місяць — весілля сина Шури, ще однієї двоюрідної сестри. Ось там вона й покаже Тамарі, чого та позбулася, не запросивши її на ювілей.
За місяць уговорить доньку із зятем на розкішний подарунок. Купить ошатну сукню. Сяде поруч із молодими — випросить у Шури це місце.
Уявивши нещасні очі Тамари, вона засміялася. Сльози висохли за секунду. І вже бадьоро наспівуючи, жінка почала знімати з варення втікаючі язики піни.
Тамара — не остання сестра з довжелезного списку родичів. На підході ювілей Марії. Потім Катерини. А там і Галя захоче погуляти — на них дивлячись.
Життя триває.
І не варто сумувати через тимчасові грошові труднощі доньки й зятя. Усе якось утрясеться. І вони знову почнуть витрачатися на хороший настрій мами й тещі.
***
Родинний стіл уміє зібрати людей так само легко, як і розсортирувати їх на тих, хто накриває, і тих, хто звично чекає накритого. Іноді найтяжче — не відмовити родичці в подарунку, а визнати, що любов, яка постійно просить «ще трішки», рано чи пізно починає коштувати занадто дорого. Чи вміємо ми відрізняти турботу від звички жити чужим рахунком — питання, на яке кожна сім’я відповідає по-своєму, і рідко — з першого разу.
