— Куди преш, невігласе, повилазило чи що?! — пролунало так лунко, що аж касирки в супермаркеті озирнулися.
Висока, ставна жіночка з візком промчала повз Романа, наче швидкий поїзд, і з розгону проїхалася колесами по його новесеньких туфлях. Ще й притисла бідолаху до стелажа з крупами. І замість того, щоб перепросити, сама ж його й облаяла!
Але Роман теж був не з тих, хто мовчки ковтає образу. Таким скандалісткам він спуску ніколи не давав.
— Тетеря сліпа, зовсім з глузду з’їхала! — крикнув він услід цій фурії. І, не втримавшись, докинув у спину: — От же ж… бампер відростила!
Фігурка в жіночки, правду кажучи, була вельми принадна. Талія тонка, а там, де треба — все дуже навіть апетитно, наче свіжі домашні пампушки.
Але характер, мабуть, був як перець чилі. Почувши Романові слова, вона різко крутнулася на підборах, вихопила з візка пляшку молока і, не довго думаючи, жбурнула прямісінько в голову кривдника.
«Добре, що тепер молоко в пластику роблять, — встиг подумати Роман, осідаючи на підлогу. — Була б скляна — точно б кінець був на місці».
А далі — темрява!
Ну, як темрява… Так зазвичай у жіночих романах пишуть. Насправді ж темряви не було. Був прикушений язик, чимала ґуля на лобі й легке запаморочення. І ще холодний кахель під п’ятою точкою, куди гепнувся раптово атакований чоловік.
— Мабуть, струс, — бідкалися дівчата-продавчині, прикладаючи до Ромового лоба упаковку замороженого хека.
— Який там струс! — знову завелася носата нападниця. — Були б там мізки, він би незнайомих жінок не ображав!
А Роман мовчав. Йому було і боляче, і прикро, але водночас… якось приємно. Над ним схилилися молоденькі продавчині, він відчував їхні теплі руки, чув співчутливі зітхання і просто млів від задоволення.
Жінки його ще ніколи не оточували такою турботою. І був би він абсолютно щасливим, якби не оця снайперка, що псувала всю картину своїм вереском.
Коли Роман скривився від її крику, дівчата дружно шикнули на жінку:
— Жіночко, майте совість! У людини через вас може бути травма голови!
Тут нашій фурії, мабуть, стало соромно. Вона замовкла, густо почервоніла і сховалася за полицею. Але не пішла геть. Час від часу визирала звідти, винувато зітхаючи й переживаючи за підбитого молоком розумника.
Насолодившись увагою, Роман крекнув, піднявся і побрів до виходу. Забутий хліб і пакет вермішелі жалісливий персонал всунув йому в руки просто так, як компенсацію за моральну шкоду.
А його кривдниця з гордим профілем тихенько йшла назирці. Йшла і винувато покахикувала, хвилюючись за здоров’я незнайомця.
У голові гуло і трохи тьохкало, але додому Роман не поспішав. Після такого інциденту хотілося подихати свіжим повітрям. Жіночка позаду човгала кросівками, не відстаючи, і щось бурмотіла собі під ніс — певно, кляла його останніми словами.
Він дійшов до своєї улюбленої дерев’яної лавочки під крислатим каштаном і зупинився.
Думав, вона обжене його й піде геть. Але носата незнайомка теж стала віддалік. Переминалася з ноги на ногу, притискаючи до грудей синій пакет із продуктами.
— Вибачте… — раптом тихо мовила вона і ступила ближче. — Я ж не думала, що влучу. Я ключем у дверний замок з першого разу не потрапляю, а тут…
Вона закліпала довгими віями, шморгнула носом, і вся злість, що кипіла в Романові, кудись безслідно вивітрилася.
Тим більше він раптом розгледів, що жінка дуже навіть нівроку. І ніяка це не «тітка», а його ровесниця, років тридцяти п’яти.
— Та і ви мене вибачте, — вже приязно відповів він. — Я взагалі-то жінкам не грубіяню. Але ж ви мені по ногах візком проїхалися… От і не стримався, бовкнув негарно про ваші… кхм…
Він ніяково відвів погляд:
— Але я був не правий. Ви дуже симпатична, чесне слово!
Галина (саме так звали незнайомку) спалахнула, мов маків цвіт, і машинально поправила волосся. Їй компліментів не казали, певно, років десять.
А чоловік, з яким її звела ця безглузда випадковість, виявився приємним і зовсім не таким скандальним дядьком, як здалося на перший погляд.
Отак вони посиділи на лавочці, милуючись тихим вечором. Ще раз перепросили одне одного і розійшлися. Кожен пішов своєю дорогою, не озираючись.
А хотілося б…
Роман ішов і думав, що ця Галя — зовсім не така вже й погана. А Галя йшла і щиро сподівалася, що цей приємний чоловік, якому вона ледь лоба не провалила, зараз дожене її і запропонує посидіти ще.
Галя йому, звісно, сподобалася. Але ж була одна заковика. Якраз у будинку навпроти, на третьому поверсі, жила його таємна мрія.
Вже пів року Роман приходив на цю лавочку вечорами і як заворожений дивився на милий жіночий силует у вікні.
Спочатку він звернув увагу на штори — точнісінько такі, як у нього вдома! Ніжно-бузкові, із жовтими краєчками.
Йому ці штори батьки на новосілля подарували, примовляючи: «Давай, сину, час уже розсудливим ставати. Дружину знайти, діточок завести. Купити машину, дачу, огірки з помідорами на зиму крутити — щоб усе як у людей».
Машину Рома купив, кар’єру збудував, а от із дружиною не складалося. Були на роботі дівчата — та ж Оленка чи Валя — і гарні, і хазяйновиті. Але ж серце не тьохкало! Жодних тобі метеликів у животі.
А от від того силуету за бузковими шторами метелики не просто запурхали — вони там ледь крила не пооббивали! Кохання з першого погляду, хоч смійся, хоч плач.
(От і кажу: ми, жінки, часто мріємо про ідеальних принців, а чоловіки — про якихось казкових принцес у вікнах, замість того, щоб під ноги дивитися).
Коротше кажучи, закохався Роман. Йде з роботи — обов’язково гак зробить, щоб на те вікно подивитися. Навигадував собі, що живе там ніжна, тонка натура, королівна його фантазій. Із розкішною фігурою, солодким голосом і золотим характером.
От він колись підійде, вона з третього поверху просто йому в обійми стрибне і скаже: «Я твоя, забирай мене у своє царство!».
Але принцеса жодного разу не визирнула. А Роман так і не наважився підійти до того під’їзду і хоча б дізнатися, хто там живе. Знаходив сотні відмовок: а раптом вона заміжня? А раптом надто горда для нього?
Так і буде сидіти з носатою Галею, яка йому межи очі зацідила, а мріяти про іншу. От і залишиться бобилем, так йому й треба!
Того вечора він знову дивився на її вікна, але там було темно. Радість його душі десь гуляла. Сидить, значить, поруч нормальна, жива жінка, з характером і вогником в очах, а він витріщається кудись убік. Ну не дивак?
Наступного дня Роман знову приперся на те саме місце. Гріє спиною дошки і ловить ґав, сподіваючись, що принцеса його помітить.
І не дивно, що він до тридцяти п’яти неодруженим лишився! Ті принцеси ж не екстрасенси, щоб думки на відстані читати. А потім ще з приданим за тобою бігти, щоб заміж узяв. Та поки доженеш такого — дихалку зіб’єш і підбори поламаєш!
Саме так думала й Галина, визираючи з-за кущів бузку. Чоловік їй запав у душу, але такий уже несміливий і лякливий, що шанси дійти до весілля були мізерними.
«А, була не була!» — вирішила жінка. Вийшла зі своєї схованки, підійшла до самотнього страждальця і аж здивувалася, побачивши непідробну радість у його очах.
«А й справді, була не була, — промайнуло в голові Романа. — До тієї, на третьому поверсі, мені ніколи не дотягнутися. А ця — ось вона, поруч, усміхається так тепло, мов рідна».
— Як я радий вас бачити! — вирвалося в нього. Він швидко посунувся, звільняючи місце. — Тільки-но про вас згадував.
— Мабуть, подумки сварили за вчорашнє? — зніяковіла Галина. — Чесне слово, сама не знаю, що на мене найшло.
Вони ще раз перепросили одне одного. І самі незчулися, як торкнулися плечима. Ну, ніби випадково. Не можна ж отак відразу на шию одне одному кидатися, хоч як би сильно хотілося!
А потім вони вирішили прогулятися вулицею. І для цього довелося взятися за руки. Теж так, ніби ненароком.
Йдучи, Роман кинув оком на знайомі вікна і тихо зітхнув. Принцеса знову десь вешталася, світло не горіло.
«Ну й хай їй грець, — подумав він. — Хай Галя і не королівна, зате яка бойова! З нею поруч навіть у темному парку гуляти не страшно. Будь-якого хулігана однією лівою покладе».
До речі, метелики в животі теж з’явилися. Хай не били ногами, як каратисти, але лоскотали дуже навіть приємно.
«Треба його в гості запросити, — думала тим часом Галина. — Куй залізо, поки гаряче!».
Вона вже твердо вирішила: завтра відпроситься з роботи й наведе в хаті ідеальний лад. І головне — випере ті свої бузкові штори із жовтими краєчками. Бо хоч і живеш на третьому поверсі, а пилюка з вулиці все одно долітає. Особливо, якщо твої вікна виходять прямісінько на ту саму щасливу лавочку…
***
Життя — це завжди найкращий режисер: поки ми виглядаємо ілюзорних принців та принцес у недосяжних замках, наша справжня доля може випадково переїхати нам ногу візком у найближчому супермаркеті. А ви як вважаєте: справжнє кохання дійсно приходить тоді, коли перестаєш літати в хмарах і починаєш дивитися під ноги?
