— На старості літ обрадували! Приблуду якусь узяли! — кричала вона в слухавку або приходячи без запрошення. — Ганно Василівно, благаю вас, це ж ваша онука! — намагалася я достукатися до її серця. — Яка вона мені онука?! Ви чим думали, коли тягли в дім чужу дитину? А хто її батьки? А якщо вони пиячили, або ще гірше
— Ну що, Оленочко, порадувати вас мені нічим… Ці слова прозвучали в тиші кабінету, мов глухий вирок. Лікарка, літня, трохи втомлена жінка з добрими, але беземоційними очима, звично
— Олежко, онучок, ти не розумієш! На тобі прокляття було. Родове, страшне. Ти б усе життя сам-один прокував! Без дружини, без сім’ї, нікому не потрібний! А я зняла його. Заплатила гроші, і тепер усе буде добре. Ти знайдеш хорошу, правильну дівчину! Я ж про твоє щастя подбала! Запала мертва, крижана тиша
Той серпневий вечір і досі стоїть у мене перед очима, ніби випечений тавром. Олежці, моєму єдиному онукові, тоді щойно виповнилося п’ятнадцять. Він різко витягнувся за літо, старі джинси
«Або твоя квартира, або ми розходимось»: як мій чоловік вирішив поселити в нас свою доньку
— Звісно, я сказала як відрізала: ні! — Оксана нервово ділиться наболілою сімейною історією. — А він тепер ходить по хаті чорний як хмара. Образу мені показує! Але
Дружина Оля ще не здогадується, що я жених. Пробував їй обережно натякати — залишив у ванній візитку відомої в місті свахи-тамади пані Галини та зразок весільної підв’язки для нареченої. Оля кричала цілий вечір. Тепер скаржиться родичам, що я з глузду з’їхав. А я не з’їхав. Я просто жених
Знаєте, дівчата, чоловіча криза середнього віку — це штука вкрай непередбачувана, а часом і відверто комічна. Один чоловік, розмінявши п’ятий десяток, купує старенького вживаного човна і на вихідні
Ми з Олексієм завжди приїжджали до діда з бабою на літо. Олексію було сім років, і він страшенно мріяв навчитися кататися на велосипеді. І от якось вийшов він за двір, а там знову цей хлопчисько. — Привіт, брате! — каже він. — Добрий день, — Олексій у нас завжди вихований був. — Та чого ти! Ти ж мій брат. Тебе як звати? — Олексій. — Льоха, значить. А я — Валера. Хочеш на лісапеті покатаю? Або бери сам пробуй. Мені не шкода, ти ж брат мій
Коли я була ще зовсім малою, то добре пам’ятаю отого моторного хлопчиська. Він гасав нашому селу на старому велосипеді — то на задньому колесі стане, то без рук
— У холодильнику суп із учора. — Суп? Свекор скривив рот, ніби йому запропонували випити оцет. — Я супом не наїдаюся. Порожня вода. Добувачів треба нормально годувати. М’ясом. А це так, баловство одне
Я побачила їх одразу, щойно зайшла на кухню. Сірий зім’ятий клубок просто на столі. Поруч із хлібницею. Від вовни тягнуло застарілим потом. — Це що таке? Петро Ілліч
Аліна одразу поставила чітку умову: ніякої картоплі, парників і помідорів. Тільки зелений газон, кілька фруктових дерев та квіти-багаторічники, які ще бабуся садила
«Цього року море нам світить хіба що в телевізорі», — мовить Аліна з гіркотою. Ми сидимо з нею на моїй кухні, п’ємо каву і говоримо про наболіле —
— Яка ж красуня в нас невісточка! — лунало на весь бенкетний зал під брязкіт келихів. — І квартира своя, і машина під вікном, і гроші річкою! Як же пощастило нашому Дімочці, тепер як за кам’яною стіною буде
Інна дбайливо розгладжувала рукою тонкий шовк літньої сукні, обережно вкладаючи її до валізи. До омріяної поїздки на море лишалися лічені години. Таксі вже от-от мало під’їхати до будинку,
Маму треба буде переселити в одну з квартир. — В одну з? — Максим аж поперхнувся. — А скільки їх у тебе? Почувши правду, молодий чоловік довго мовчав. Його очі гачкоподібно бігали по кімнаті, перетравлюючи інформацію, а потім він збуджено видав: — Віро, та до біса ту роботу! І твою, і мою! Це ж можна так шикарно жити
— Знаєш, я все дитинство прожила з відчуттям, що ми якісь… зайві на цьому святі життя, — зітхає Віра, ніяково кутаючись у теплий кардиган. — І це не
— Ви надаєте занадто великого значення їжі. Простіше треба бути. Та й потім — хочеться чогось нового. Крафтового. Того, чого ніколи не пробував. Зрозуміло, що доводиться переплачувати, але воно того варте. Жодна домашня їжа не зрівняється з авторськими стравами
Повідомлення прийшло без привітання. Як завжди. «Тату, перфоратор на тиждень позичиш?» Стас прочитав і важко зітхнув. Він розумів, що в очах сина виглядає мамонтом і ретроградом, але ніяк

You cannot copy content of this page