— Ти чого це розкомандувався, лякаєш дитину? Діана побіліла як крейда, і сховалася за бабусею, одним оком визираючи з-за її плеча. — Розповідай! І не намагайся викручуватися, зараза малолітня! — Олексію, ти чого це? — Нічого, мамо, ти краще сідай і слухай! Діана схлипувала і розтирала сльози і соплі по обличчю, поки насилу видавила із себе правдиву розповідь. Любов Андріївна хмурилася і мовчала, постукуючи стиснутим кістлявим кулачком по коліну, а потім піднялася і пішла у свою кімнату
— А ось і ваш автобус, давайте прощатися! Олексій обійняв брата Сашу, потім його дружину, а потім племінників Павла і Петю. Великий автобус під’їхав до зупинки погойдуючись і
— Ось саме, в місті працює, і в село не збирається. І Андрюху нашого, як теличка, поведе за собою, не приведи Господь. А Надія Іванівна прижилася тут, подобається їй сільське життя, калоші днями купувала в магазині, сам бачив. Вона господині, в якої орендує будинок, Галині, грядок накопала і квітів насадила в палісаднику, та натішитися не може
— Настю, чула я, Андрійко твій одружитися зібрався, – конопата Інна, колекціонерка пліток села Федорівка, приголомшила новиною свою сусідку, – з рудою учителькою Надією Іванівною, заяву до РАЦСу
— Сергійку, рідненький, я навіть не знаю, як тобі віддячити… – Валентина Сергіївна змахнула сльози й обійняла онука. — Бабусю, не потрібно нічого. Мені головне, щоб ти була щаслива, – відповів він, стискаючи її руки. Минуло кілька тижнів після закінчення ремонту. Сергій приходив до бабусі щодня після роботи, перевіряв, як вона почувається, допомагав по господарству. Валентина Сергіївна знову наповнила дім теплом і затишком, які начебто поверталися разом із її присутністю
Сергій стояв на порозі бабусиного будинку, стискаючи в руках ключі від своєї машини. Він знав, що вже завтра цих ключів у нього не буде, як і самої машини.
— А ти не розумієш, чого вона домагається? Вона вже другий рік нас буквально мучить тим, що їй одній жити страшно: «Віддам Богу душу, протухну, а ви й не почухаєтесь». Ну куди ж їй віддавати ту душу? Тим більше, «протухне»? Ми щодня телефонуємо, дізнаємося, як справи. Раз на тиждень обов’язково хтось у неї буває, або чоловік, або син, донька заїжджає. Щоправда, не може зараз часто, дитинку складно носить
— Чоловік учора навіть вилаявся, – розповідає Лідія подрузі. – Ну як ти думаєш? Приїхали ми мало не вночі вже, відчиняємо двері своїм ключем, а вона жива і
— Ти робиш помилку. Не можна тобі за нього виходити. ─ Чому це? Ольга одразу стала в оборону, ─ тому що тракторист? Справа не в цьому, хоча теж має значення. Розумієш, він, можливо, хороша людина, але ви абсолютно різні люди. Ось про що ти будеш із ним говорити? Виросла в офіцерській родині, освіта вища. А він? Сільський хлопець, так ─ працьовитий, але дуже примітивний. Відразу видно. Якщо залишишся з ним, між вами завжди стоятиме одне слово: «інтелект»
Тридцять вісім років тому Ольга привезла майбутнього чоловіка Володимира до батьків. Познайомити. Повідомити, що вони збираються подавати заяву. Тато з мамою одразу все зрозуміли, щойно побачили на порозі
– Так, ми з тобою зовсім забули… – раптом застигла Оксана, і перестала збирати свої речі у валізу. – Що ми робитимемо з нашою Ларисою?!
Про розлучення молоді домовилося швидко – за одну годину. І ця складна розмова у Толіка з Оксаною пройшла, як не дивно, без сварок і докорів. Тому що прожили
– О, а от і твоя приїхала! Справді, таксі. Хоча на таксі це не дуже схоже. Он, водила вийшов, відчинив двері, допоміг вибратися з машини твоїй Насті. До під’їзду веде…
– Забрати тебе з роботи? А що сталося? Чи автобуси ходити перестали? – Невдоволено сказав Олег, відповідаючи на дзвінок своєї нареченої. – Ніжку підвернула? І що, не зламала
– Добре, донечко, але не довго, бо мені ж ще треба гостину готувати, – каже Валентина Петрівна
– Зоряно, забув тобі сказати, нас мама в гості запросила. В суботу у неї день народження, так що придумай щось, як її привітати. Ну все, я побіг, поспішаю,
– А маму свою ти на кого залишаєш? Я вже достатньо провозилася з бабусею, тепер твоя черга. Хочеш жити у квартирі, то забирай туди та свою маму
– Мама твоя, отже і тобі жити з нею, – заявила мені донька. – Поки ти в Італії собі жила, я доглядала бабусю, а тепер, коли ти повернулася,
Допомагаю бабусі, чим можу. Пенсія в неї хороша, майже шість тисяч, але все одно допомагаю: мені не важко, а їй приємно
Пакет зі сміттям стояв біля вхідних дверей п’ятнадцятої квартири другий день. Віктор запам’ятав цю деталь, бо мало не зачепився об нього вчора. Сьогодні ж вранці до пакета для

You cannot copy content of this page