Життєві історії

Двадцять років тому, коли над селом Спасівка стояла густа серпнева спека, а повітря густо пахло розігрітим воском і чебрецем, старий пасічник відходив у засвіти. Він лежав у світлиці,

— Ганнусю… а чого це в тебе чоловік такий похмурий? — ледь чутно спитала я, поки ми возилися на кухні. — Хто? — щиро здивувалася подруга. — Мій

Якось зібралися ми з коліжанками дитинства — давнім дівочим товариством, четверо нас. Усі вже на заслуженому відпочинку, розміняли сьомий десяток. Звісно, ніхто вже не працює (хіба що на

Ганнуся замолоду була такою, що хоч з лиця воду пий. Висока, ставна, коса русява аж до пояса, а очі — як ті глибокі озерця. Йде, бувало, кутком —

— Мамо, ну ти що, справді не розумієш? Не можу я в такому вигляді на співбесіду йти! Це ж серйозна компанія, там люди в діловому ходять, а не

Мені 60 років. І я вперше за багато літ зважилася кудись поїхати не у справах, не до дітей, не допомагати з онуками, не «по дорозі», а просто відпочивати.

Мені 57 років. І до цієї зими я б, напевно, з упертістю доводила, що я не бідна. Не багата, ні. Але й не злидарюю. Працюю. Звичайна офісна робота,

Днями єдиний син Віри Юріївни привів до батьківської хати дівчину — знайомитися. Сказав, що наміри в нього серйозні, планує створювати сім’ю. З того вечора жінка геть втратила спокій,

Ранкове сонце тільки-но почало заглядати у великі вікна невеличкого продуктового магазинчика на першому поверсі старенької п’ятиповерхівки. У повітрі затишно пахло свіжою випічкою та кавою. — Даринко, дитино, сир

— Ніно, ти зовсім сором втратила?! — невістка Галина влетіла на кухню, так хряпнувши дверима, що в серванті жалібно брязнув посуд. — Сусіди розказують, ти по базару ходиш,