— Невістка мені попалася — одне нещастя. Ні в хаті, ні на городі помочі не дочекаєшся! — невдоволено бурмотіла свекруха, гупаючи сапкою на городі.
Після того, як Тетяна навідріз відмовилася прати руками якісь незрозумілі, заношені до дір речі свекрів, Ганна Петрівна кілька днів ходила чорніша за хмару.
З невісткою вона принципово не розмовляла, лише тяжко й демонстративно зітхала, закочуючи очі. А потім почався новий етап протистояння — городній.
— Ти що, так і будеш панянкою сидіти, поки я на грядках спину гну? — насіла вона одного ранку, втираючи піт з чола.
— Не буду, — чесно відказала Таня. — У мене завтра важливий іспит, мені вчитися треба.
— Іспит у неї! — сплеснула руками Ганна Петрівна. — У мене он огірочки не политі, помідори до кілочків не підв’язані, сонце пече, а вона свої книжки гортає!
— То полийте самі, — спокійно знизала плечима Тетяна. — Ви ж казали, що вам нагинатися не можна, бо поперек хапає. А зі шланга можна й стоячи полити.
Свекруха аж засапалася від такого нахабства.
— Копай, сапай, поливай! — завела вона своєї, як по писаному. — Не можна в селі без діла сидіти! Земля ледарів не терпить, не вродить нічого, якщо рук не прикласти!
Тетяна лише важко зітхнула. Вона мовчки підвелася, забрала свій конспект і пішла до спальні, пропустивши повз вуха чергову порцію докорів. Надворі стояла така спека, що й дихати було нічим, голова пухла від тих формул.
Тільки й бракувало зараз іти горбатитися на тих грядках, які їй, чесно кажучи, і задарма не здалися.
Але якщо зі свекрухою все було ясно, то зі свекром, Степаном Васильовичем, виявилося ще складніше. Він раптом почав проявляти до невістки якийсь надто жвавий і геть нездоровий інтерес.
Уперше це сталося, коли Таня вийшла з душу, нашвидкуруч загорнувшись у рушник. У вузькому коридорчику вона лоб у лоб зіткнулася зі свекром.
Той відверто, з ніг до голови, зміряв її масляним поглядом, гмикнув і спокійнісінько пройшов повз, ніби це не він щойно застукав невістку напівголою.
— Доброго раночку, — буркнув він і зник на кухні.
Тетяна шмигнула в кімнату, почуваючись так, ніби на неї вилили відро крижаної води. За сніданком вона промовчала — якось незручно було піднімати цю тему.
А за кілька днів історія повторилася. Цього разу Таня була в легкій нічній сорочці.
Вийшла вранці поставити чайник. Була певна, що в хаті сама: свекри збиралися на ринок, чоловік, Максим, поїхав у справах.
І тут із ванної вивалюється Степан Васильович — у самих лише сімейних трусах і з рушником на шиї.
— О, Тетянко, — кивнув він, як старій коліжанці. — Рання пташка.
Дівчина мовчки задкувала до своєї кімнати. «Що це за цирк? — крутилося в голові. — Йому що, нормально при мені в такому вигляді дефілювати?»
До третього разу вона вже підготувалася. Коли свекор знову «випадково» намалювався на порозі ванної, поки вона в халатику чистила зуби, Таня не змовчала.
— Степане Васильовичу, — вона намагалася говорити рівно, хоч усередині все клекотіло. — А можна якось стукати у двері, перш ніж заходити?
— Чого б це? — він удав щире здивування. — Це ж моя хата. Відколи це я маю у власній хаті по дверях грюкати?
— Відтоді, як тут живуть інші люди, — відрізала Тетяна. — Ваш син Максим чомусь завжди стукає.
— Ма-а-аксим, — якось насмішкувато протягнув свекор. — Добре, невісточко, як скажеш.
Але наступного ранку він увалився до їхньої спальні без стуку, коли вони з чоловіком ще лежали в ліжку.
— Тату! — підскочив Максим, насупившись. — Ну май же совість! Скільки можна просити, щоб ти стукав?
— Та чого я там не бачив, — безтурботно відмахнувся той. — Це ж твоя законна жінка, чого вам ховатися?
— Знаєте що, — Таня натягнула ковдру аж до підборіддя, відчуваючи, як щоки палають від гніву. — Це вже не смішно. Мені дуже неприємно, коли ви постійно так безцеремонно заходите!
— Тату, — Максим підвищив голос. — Давай домовимося. Це наша спальня. Сюди просто так заходити не можна. Зрозумів? Бо інакше я вріжу замок!
Степан Васильович спочатку обурився — мовляв, що за дурниці, замки у власній хаті ставити. Але побачивши важкий погляд сина, трохи здав назад. Та марно. За два дні він знову вломився — і то в найневдаліший момент.
— Тату! — загорлав Максим, підскочивши як ошпарений. — Та скільки ж можна?!
— Ой, вибачайте, — свекор удав, що страшенно знітився, але в очах його танцювали веселі бісики. — Забув.
— Попереджаю востаннє, — Максим рішуче відтіснив його в коридор. — Ще раз таке буде — ми з’їжджаємо. Стоятиме ваша хата пусткою. Все ясно?
— Ясно, — раптом цілком серйозно відповів чоловік. — Вибач, сину.
І диво дивне — він справді перестав вриватися. Загроза залишитися без безкоштовних охоронців будинку подіяла безвідмовно.
Ще за тиждень сталося щось зовсім незбагненне. Ганна Петрівна раптом стала… лагідною.
— Тетяночко, — проворкувала вона за сніданком, — а давай-но я тобі своїх хрустких огірочків принесу? Ти ж любиш солоненьке?
Таня внутрішньо напружилася. До чого б ця раптова доброта?
Свекруха притягла цілу миску малосольних огірків, щедро посипаних кропом і часничком.
— Ти їж, їж, дитино, — примовляла вона. — А то якась ти бліденька в нас. Може, ще капусти квашеної? Воно ж зараз ой як корисно!
Максим, що сидів навпроти, лише бровою повів, мовляв: «Що це з мамою робиться?».
Капуста виявилася неймовірно смачною, з приємною кислинкою. Тетяна наїлася від душі й лише згодом помітила, як свекруха хитро посміхається, не зводячи з неї очей.
Розгадка цього ребуса знайшлася за кілька днів, коли Таня випадково почула свекрушину телефонну розмову:
— Так, кумо, не повіриш! Мете все підряд, аж за вухами лящить! А я ж думала, мені здалося. Вона ж вередлива така. А тут… — Ганна Петрівна радісно захихикала. — Нічого не запідозрила! Ну точно, кумасю! Ще трохи, і буде в нас поповнення!
Тетяна так і завмерла. От воно що! Свекруха вирішила, що вона при надії!
Трохи згодом дівчина обережно підійшла до свекрухи:
— Ганно Петрівно, ви часом не думаєте, що ми чекаємо на дитину?
— Ну звісно ж! — засяяла та. — Я вже всі очі видивилася, коли ж ти мені сама розкажеш! Я вже й імена придумала…
— Мушу вас розчарувати, — м’яко, але твердо перебила Таня. — Ми поки не плануємо.
Свекруха ніби на невидиму стіну наскочила.
— Як це — ні? — приголомшено кліпнула вона. — А чого ж ти тоді так погладшала? Он і животик видно.
Тетяна аж спалахнула від обурення.
— Отакої, невісточко, — миттєво образилася Ганна Петрівна. — Нормальні жінки думають, як чоловікову родину дітками порадувати, а ти вже стільки заміжня — і глухо! Певно, спеціально боки наїла, щоб мене позлити!
Таня лише зітхнула. Сперечатися було марно.
Минав третій тиждень гостювання свекрів. Обіцяні «два тижні» непомітно розтягувалися.
— Я не можу вигнати їх з їхньої ж дачі, — виправдовувався Максим. — Ми ж тут живемо і за оренду не платимо. Економимо.
— Тобто ти з самого початку знав, що вони тут на все літо отаборяться, і мовчав?! — Таня ледь дихала від обурення.
— Танюшо, ну не гарячкуй. Хата велика, місця всім вистачить. Ну старші люди, мають свої примхи, потерпи.
Але Тетяна вирішила: досить терпіти. Жодних чужих городів і жодного страху. Наступного ранку, коли Ганна Петрівна спробувала припахати її мити банки для консервації, Таня спокійно відповіла:
— Вибачте, але в мене свої плани. Це ваші закрутки, ви ними й займайтеся.
— Та нащо тобі те навчання здавлося?! — знову завелася свекруха.
— Навчання мені треба, щоб добре заробляти, — карбуючи кожне слово, відповіла Тетяна. — Щоб ми з Максимом могли переїхати у власний дім, де я буду повноправною господинею і де мені не доведеться ставити замки на двері. Але якщо ви й далі лізтимете в нашу сім’ю, це може статися набагато швидше.
— Тобто? — розгубилася Ганна Петрівна.
— Я просто подам на розлучення. І не через Максима, а через вас. Хочете синові щастя — дайте нам спокій. Садіть грядки, варіть варення, живіть тут хоч цілий рік, але не втручайтеся в наше життя. Це моє останнє слово.
Свекруха так і остовпіла, а Тетяна розвернулася й пішла до своїх конспектів.
До обіду Ганна Петрівна демонстративно грюкала баняками на кухні, але не зронила ні слова.
А коли Таня розігріла зварений учора борщ і покликала всіх до столу, свекруха прийшла останньою.
Сіла, подивилася на тарілку, важко зітхнула і… почала їсти. Смачний наваристий борщ примирив її з поразкою — вона навіть добавки попросила. А коли невістка подала до чаю яблучний пиріг, несподівано видала:
— Ну, хоч готуєш ти добре, тут не посперечаєшся.
А ввечері Таня вийшла на веранду й побачила Степана Васильовича, який щось майстрував.
— Не знаєш, де Максим цвяхи тримає? — запитав він.
— У коридорі, в шафі, на горішній полиці, — підказала вона.
Свекор пішов у дім, а за хвилину пролунав делікатний стукіт у двері веранди. Таня ледь не похлинулася чаєм — він що, стукає туди, звідки щойно вийшов?
— Заходьте-заходьте, — ледве стримуючи сміх, гукнула вона.
Степан Васильович поважно зайшов із коробкою цвяхів і буркнув:
— Дякую, що підказала.
Відтоді він стукав завжди, навіть коли в цьому не було жодної потреби.
Коли наприкінці серпня батьки нарешті зібрали валізи, Тетяна почувалася так, ніби виграла складну битву.
— Ну от бачиш, — обійняв її Максим, коли батьківська машина зникла за поворотом. — Усе ж добре закінчилося.
— Еге ж, — іронічно посміхнулася вона. — До наступного літа.
Таня чудово розуміла, що це ще не кінець. Але тепер вона була готова до будь-яких випробувань.
Цю життєву історію нам надіслала читачка з Київщини, а ми з радістю поділилися нею з вами, делікатно підготувавши до публікації. Часом уміння вчасно й твердо відстояти свої особисті межі рятує молоду сім’ю набагато надійніше, ніж мовчазне терпіння. А як ви вважаєте, чи варто було Тетяні ставити питання руба, чи все ж можна було знайти м’якший підхід до батьків чоловіка?
