Оленка злякано втискається спиною в холодну стіну. Навколо неї — темні, високі постаті чужих дорослих. Вони насуваються, змикають коло, ховаючи світло.
— А де моя мама? — ледь чутно, ковтаючи гіркі сльози, шепоче дівчинка.
— Її більше немає, — гупає немов обухом чийсь глухий, важкий голос.
— Це я винна, що мама пішла назавжди? — Оленка різко обертається і…
На цьому страшному моменті дитина різко розплющила очі. Серце калатало, як спіймана пташка. Дівчинка ковтнула повітря, витерла долонькою мокрі від сліз щоки й тихо зітхнула.
У сусідній кімнаті за стіною важко сопла баба Ганна. Як же хотілося зараз зіскочити з ліжка, побігти туди, пірнути під теплу ковдру, пригорнутися до рідного плеча й виплакати свій страшний сон!
Але бабуся не пожаліє. Навпаки — ще й нагримає. І, як завжди, гірко нагадає, через кого Віри не стало.
Оленка жила з бабою Ганною вже рік і майже звикла до її колючої, мов терновий кущ, вдачі.
Дитина своїм маленьким серцем відчувала: тут її ніхто не любитиме, треба просто терпіти, мовчати й пристосовуватися. А баба Ганна побурчить, повипускає пару та й заспокоїться.
Зранку на кухні пахло не теплими млинцями, а важкою старістю і сирістю.
— Ну хто так їсть? Га? — гримала баба Ганна, сердито змахуючи ганчіркою зі старої клейонки. — Крихти на столі, на підлозі, весь светр уляпаний! Господи, краще б ти мене забрав, а не донечку мою! Вірочка моя, квіточка… Така біда сталася, пішла завчасно, а ця… лишилася.
Оце так кара Божа! І навіщо вона тільки погодилася ростити цю дитину?
Баба Ганна ніколи не любила онуку. Ще з того самого дня, як Віра опустила очі й тихо зізналася, що чекає на дитину.
Батька Оленки ніхто в очі не бачив.
Жінки на кутку за парканами шепотілися, що Віра сплуталася з якимось одруженим приїжджим, а той і не думав кидати сім’ю. Баба Ганна ж свято вірила: донька те немовля просто «наворожила», щоб чоловіка приворожити.
— Та все в неї ніяк не клеїлося, — бідкалася стара сусідці через тин.
— А ви ж знаєте мою Віру… Вона ті трави збирала, віск лила, шептала щось постійно. Скільки разів просила її: кинь те гріховне діло! А вона сміялася, казала, що тільки людям від поганого ока помагає. Знаю я!
Це вона Оленку собі в темних сил випросила! Я тоді слаба лежала, думала, вже мій час прийшов… А сама чула. За те й поплатилася моя дівчинка! І мене на старість покарала.
ВІСІМ РОКІВ ТОМУ
Баба Ганна тоді горіла, як суха гілка в печі. Тіло ломило, свідомість плуталася, ніякі аптечні краплі вже не помагали.
— Доню, побудь біля мене. Дай води напитися з кухлика… Не дай заснути, бо вже не прокинуся, — ледь ворушила попеченими губами жінка.
Але Віра чимось грюкала на кухні й не чула. Звідти тягнуло паленим воском і гірким полином, і до баби Ганни долинали лише обривки моторошних слів:
— Прийде… врятує… нове зародиться…
— Віро! — зібравши останні крихти сил, крикнула мати. — Відходжу я… А ти свої ритуали справляєш… На той світ мене випроваджуєш…
Але вона ту ніч пережила. І на поправку пішла таким дивом, що лікарі в райцентрі тільки руками розводили.
Проте баба Ганна добре запам’ятала: Вірі тоді треба було, щоб «нове зародилося». Звісно ж, дитину хотіла! А навіщо? Щоб чужого чоловіка з сім’ї потягнути.
А незабаром Віра й справді зізналася, що носить під серцем маля. Усі сумніви відпали. Баба Ганна тоді змовчала, не сказала доньці, що все знає.
Але ночами гризла подушку: від розплати не втечеш! У кого дитину випросила? І як із таким тягарем жити буде?
А жити Вірі лишалося мало. Після появи Оленки на світ, жінці поставили страшний діагноз. Кілька років боротьби, лікарні, крапельниці…
Останнє, що встигла Віра, — міцно стиснути руку матері:
— Не кидай мою дівчинку. Вирости її, мамо. Обіцяй… — її бліді, потріскані губи ледь ворушилися.
— Обіцяю, — баба Ганна заплющила очі й важко кивнула.
Оленка перекинулася на інший бік. Сльози текли самі собою. Туга за мамою, найріднішою людиною у світі, накривала з головою, душила.
— Мамочко, невже це справді я винна? Скажи мені… — прошепотіла дитина в темряву кімнати.
Вранці баба Ганна мовчки гепнула на стіл тарілку зі злиплою вівсянкою. Була темна, як хмара. Значить, треба їсти тихо, не підіймаючи очей.
— До школи сьогодні не йдеш, — раптом сухо кинула стара, свердлячи онуку поглядом. — Їдемо у справах. І це… збери речі. Якийсь одяг на перші дні, іграшку візьми…
— Чому? — все всередині в Оленки обірвалося і похололо. — А ти куди? Ти мене десь залишиш? За що ти мене караєш?
— Та не караю, на час віддаю, — буркнула баба Ганна, відводячи очі. — Думаєш, мені легко на одну пенсію нас обох тягнути? Їду на заробітки до Польщі. На пів року, на теплиці. А ти поки поживеш у дитячому центрі… Я вже в районі домовилася. Повернуся — заберу.
Шматок хліба став Оленці поперек горла. Вона своїм дитячим розумом осягала: бабусі вона не потрібна. Але ж це її єдина рідна кров! З нею все одно краще, ніж там, у казенних стінах, із чужими людьми.
Потім дівчинка покірно й незграбно складала в пакет свої штанці й колготки. А баба Ганна на кухні вмовляла саму себе: все правильно. Так треба.
Вона й справді їхала на заробітки, але в глибині душі сподівалася там лишитися довше. Ніби й не кинула дитину, ніби й обіцянку перед донькою не порушила…
Оленка вийшла з кімнати з пакетом-маєчкою в руках.
— А зимову куртку брати? — губи дівчинки тремтіли.
— Я ключі від хати сусідці залишу. Якщо треба буде — візьмеш, — баба Ганна так і не глянула на онуку.
Було соромно, але жалю в зашкарублому серці не знаходилося. — Усе, машина вже чекає. Зараз тебе оформляємо, а завтра в мене автобус.
У старенькому таксі Оленка мовчки плакала, відвернувшись до вікна. Вона подумки благала маму допомогти їй.
— Не рюмсай, — шикнула стара. — Перед людиною незручно. Заберу я тебе, обіцяла ж.
— Не буду, — ковтнула сльози дитина.
По склу вдарили перші важкі краплі, а за мить небо прорвало такою зливою, що світу білого не стало видно.
Водій таксі мружився, вдивляючись у сіру стіну дощу, і просто не помітив, як назустріч вилетіла важка вантажівка з піском. Лише одна мить. Один страшний удар…
…Оленка розгублено кліпала очима. Довкола простягалося щось безмежне, сліпучо-біле і напрочуд тихе.
— Бабо Ганно? — несміливо покликала вона.
— Я тут. Де це ми? — бабуся раптом опинилася поруч, розгублена й злякана.
— Я розповім, де ви.
Цей голос вони впізнали б із тисячі. З білого туману до них ішла Віра.
— Мамочко! — Оленка кинулася їй на шию.
Баба Ганна завмерла поодаль. Боялася підійти. Якщо Віри давно немає на світі, то виходить, що вони з Оленкою…
— Ти не обіймеш мене, мамо? — лагідно, але з сумом запитала Віра.
— Що з нами сталося? — тремтіла стара.
— Аварія. Усе дуже погано… Але мені дозволили прийти до вас. Я розповім про покарання і про прощення. Про те, що кожному судилося за вищим задумом, — спокійно мовила Віра.
Баба Ганна прикрила рота долонею. У голові роїлися тисячі думок, як би виправдатися, як обілити себе. Але ж хіба можна збрехати тій, що стоїть перед нею, знаючи все?
— Батько Оленки вже давно тут, поруч зі мною, — продовжила Віра. — І ні, мамо, він ніколи не був одружений. І я не збиралася тримати його дитиною. Просто людські злі язики розлучили нас.
Так ми й жили порізно, у своїх образах та гірких домислах. А зустрілися вже тут. Тільки тут і змогли розповісти одне одному правду. Оленка була несподіваною радістю. Найкращою дитиною на світі.
Я не випрошувала її в темних сил, як ти плескала язиком. Вищі сили самі мені її подарували. А щодо того ритуалу… Ти пам’ятаєш багато, та не все. Хочеш згадати?
Віра легко торкнулася пальцем материного чола.
І баба Ганна раптом усе згадала.
Мокре від поту, розпашіле обличчя. Нестерпний біль, що викручував кістки. Звук власних ридань. Прохолодна рука Віри на лобі.
— Доню… спаси мене! — ледь чутно благала тоді баба Ганна. — Ти ж умієш, я знаю! Твоя наука мені поможе. Благаю! Я так не хочу йти. Мені ще стільки треба зробити! Поможи!
— Мамо, я не можу. Так не можна! Це великий гріх. Розплата буде… Ох, яка страшна…
— Усе стерплю, обіцяю! Будь-що зроблю! — хрипіла вона, звиваючись на ліжку. — Вимоли мені життя, сховай від кістлявої! Ти ж донька моя!
Віра пішла до кімнати. Баба Ганна не спала, біль не давав. Тому вона чітко чула слова ритуалу:
— …Прийде смерть, побачить, що забирати нікого. Тіло старе, хворе відійде, нове зародиться. Сама його виплекаю, своїм життям відкуплюся…
Віра тоді сім ночей не спала. Відпоювала матір гіркими відварами, робила примочки. І витягла з того світу. Лікарі потім казали — чудо Боже.
— Що це було? — баба Ганна розплющила очі, вдивляючись в обличчя доньки.
Білий простір довкола них ніби стиснувся. Оленка притихла. Віра стала якоюсь величною, ніби виросла, потемнішала від внутрішньої сили.
— Я відвоювала тебе тоді. Дала тобі нове тіло. Порушила всі закони Всесвіту заради твого спасіння. За це й отримала свою хворобу! — пролунав голос Віри. — Це була моя розплата.
Але я свій гріх спокутувала, змирилася і пішла без чорного тягаря. А тепер черга твого покарання, мамо! Ти роками носила в собі отруту й злість. Знущалася з моєї дитини. Бачила тільки те, що хотіла бачити!
Баба Ганна впала на коліна. Сльози пекли обличчя.
— Прости мене! Забирай мене звідси! — ридала вона, розчавлена власним прозрінням. — Люди збили з пантелику… Господи, як же так? Я ж дитину рідну гризла! А це ти через мене життям поплатилася… Забирай мене, доню! Не зможу жити з таким гріхом на душі!
— Ні. Я заберу Оленку, — тихо, але твердо сказала Віра. — Просто її час прийшов, таке буває, що лінія життя коротка. Ми підемо разом. А ти — залишишся. Оце і є твоє покарання.
Ти пам’ятатимеш усе, кожнісіньке слово. І житимеш дуже, дуже довго. Сама.
Яскраве світло різко вдарило по очах. Баба Ганна заплющилася, а коли відкрила повіки — побачила над собою білі халати лікарів реанімації…
…Баба Ганна нерухомо сиділа біля доньчиної могили. Тепер там поруч стояв ще один свіжий хрест. Маленький. Оленчин.
Тиха, прозора осінь добігала кінця. Жовте листя засипало стежки, чіплялося за огорожу. Скоро його приб’є холодними дощами, і воно розчиниться в сирій землі.
Баба Ганна вже давно не плакала — сліз просто не лишилося. Лише сухими, потрісканими губами без кінця шепотіла в порожнечу:
— Це моя кара… Це моя кара…
У грудях більше нічого не пекло.
Там усе вигоріло дотла.
Дихати не хотілося, але вона дихала.
Очі дивилися на світ, хоча краще б осліпли. А в голові день і ніч билася тільки одна думка, важка й невиліковна, як хвороба, що вже ніколи її не відпустить.
Іноді найстрашніші прокляття ми створюємо власними руками, коли замість любові та розмови обираємо сліпу гординю й чужі плітки.
Цікаво, як часто ми шукаємо винних навколо, не помічаючи, що головний суддя і кат дивиться на нас із дзеркала?
