— Подумаєш, чоловік голос підвищив, — сплеснула руками свекруха, поправляючи ідеально вкладену зачіску. — Це ж такі дрібниці, Господи… Маринко, ну чого ти сидиш, наче з каменю витесана? Ну посміхнися хоч разочок!
Галина Петрівна перехилилася через увесь стіл, ледь не перекинувши кришталеву салатницю з салатиком.
— Сергійко ж так старався, — вела далі вона своїм солодким, тягучим голосочком. — Телятинку твою улюблену на ринку вибрав, дорогого сухого купив… Ну чого ти, дівчинко моя, знову губи дмеш?
Я звела очі й подумала: «Боже, скільки ще це триватиме?». Скільки можна грати в цей театр абсурду, вдавати, що все добре, все чудово, все… нормально?
А Сергій сидів навпроти. Обличчя вже налялося червоним — останнім часом він частенько заглядав на дно чарки, і ту пляшку висушив майже сам.
Він дивився на мене таким важким, каламутним поглядом, який безпомилково віщував: вечір закінчиться погано.
Я й сама не зчулася, коли все зламалося. Мій лагідний, колись до нестями закоханий чоловік, крок за кроком перетворився на холодного, чужого хама, який тільки те й робив, що критикував мене і висміював.
То я, бачте, погладшала, то сукня на мені сидить як на опудалі…
А сьогодні… Побачив тарілку, яку я забула помити після сніданку, жбурнув її об стіну й розкричався так, ніби я хату спалила.
А його матінка, ясна річ, грудьми стає на захист синочка. Ну й що, що Сергійко дружину з лайном змішує? Головне ж, що ковбасу в дім купує, значить — золотий чоловік!
— Я посміхаюся, — видавила я з себе, розтягнувши губи в якійсь жалюгідній подобі усмішки. — Просто на роботі виснажилася.
— Вічно ти виснажена! — Сергій так гепнув келихом об стіл, що аж тарілки підскочили. — Вічно в тебе то голова болить, то спина ниє, то ще чорт знає що!
Свекруха миттю заметушилася, замахала руками, мов крилами:
— Сергійку, ну що ти, синочку… Маринка ж і справді багато працює, я все розумію… От якби вам діточок завести, тоді б і ніколи було втомлюватися, правда ж, Маринко?
Знову ця пісня про діточок. Ніби я якийсь інкубатор… А те, що в нас із її сином від сім’ї одна назва лишилася, — це дрібниці.
— Галино Петрівно, ми ж про це вже говорили…
— Говорили, говорили! — Сергій рвучко підвівся, хитнувся і вчепився за край столу. — Всі ви, баби, тільки язиками плещете! А толку? Мати як проклята біля плити весь день стояла, а ти сидиш тут, мов кислиця!
Ось воно. Почалося. Завжди один і той самий сценарій після зайвої чарки: спочатку претензії, потім крик, а потім…
— Сергію, сядь, будь ласка, — тихо попросила я.
— Не вказуй мені!
І тут він навис над столом. Мені здалося, що зараз станеться щось непоправне, і я інстинктивно відсахнулася…
Галина Петрівна теж відчула, що запахло смаженим, і знову зацвірінькала:
— Сергійку, ну що ти, ну подумаєш… Навіщо ж так злитися…
А я… Я повільно підвелася. Спокійно, дуже акуратно промокнула губи серветкою. Поклала її на стіл і мовчки рушила до виходу з кухні.
— Марино! — свекруха кинулася навздогін. — Маринко, постій!
Я озирнулася. Подивилася на цю жінку, яка лицемірно називала мене донечкою, але спокійно дозволяла своєму синові витирати об мене ноги. Здається, якби він зробив непоправне, вона б і тоді знайшла йому виправдання.
— Маринко… — белькотіла вона. — Ти ж розумієш, чоловіки, вони всі такі… Запальні…
Я вже не слухала. Вийшла з квартири, спустилася сходами. Сіла у свою стареньку «Мазду», якої Сергій вічно соромився, і поїхала світ за очі. На якомусь перехресті зупинилася на червоне світло і раптом… розреготалася.
Істерично, до сліз. Бо саме в ту секунду зрозуміла: все. Крапка. Фініта ля комедія. Я більше не можу і не буду жити з чоловіком, у якому не залишилося ні краплі любові.
Але просто піти — цього було замало. Він стільки соків мені випив за останні місяці…
Я вирішила віддячити тією ж монетою.
Увечері я повернулася додому і зробила вигляд, ніби нічого не сталося. Чоловік і свекруха теж радісно підхопили цю гру. Все потекло звичним руслом, от тільки я вже готувалася до втечі.
План визрів сам собою. З дрібниць. З деталей, які я знала про свого благовірного.
Наприклад, те, що він до жаху боїться свого шефа, Віктора Павловича — суворого дядька старої закалки. Або те, що зберігає на комп’ютері фотографії з робочих гулянок, де… скажімо так, поводився зовсім не як одружений чоловік.
А ще я знала про його кредит, який він узяв потай від мами. Гроші брав ніби на нову машину, але автівки так і не купив — спустив усе на якісь свої забаганки.
Почала я з малого.
Зателефонувала Наталці — нашій спільній знайомій, яка працює в тому самому банку. Просто потеревенила про життя, а між іншим запитала про умови реструктуризації.
Наталка, золота людина, одразу й вибовкала, що в Сергія вже серйозні прострочки по платежах.
Згодом я «випадково» перетнулася з дружиною Віктора Павловича в супермаркеті. Слово за слово. Я була такою милою, такою стурбованою… І ніби ненароком зітхнула:
— Ой, Олено Вікторівно, так переживаю за свого Сергія… Останнім часом такий знервований. Каже, Віктор Павлович із нього всі соки вичавлює, а зарплату затримує, зовсім не цінує… Сергій уже серйозно подумує до конкурентів переходити.
Олена Вікторівна, звісно ж, усе своєму чоловікові ввечері на подушці переповіла. А Віктор Павлович, людина горда і жорстка, наступного ж дня вказав Сергієві на двері.
— І чого він мене звільнив? — бідкався ввечері чоловік, наливаючи собі чергову чарку. — Я ж такий працівник, тільки на мені все й трималося…
Я співчутливо кивала, а сама готувалася завдати останнього удару.
Я знайшла в його телефоні переписку з дружками. Там він хвалився, як «виховує» мене, як «ставить на місце», ще й з брудними подробицями. Скриншоти я акуратно зберегла.
А ще зберегла відео, де він із тими ж дружками в лазні розважається… Одне слово, компромату там було багато. Такого точно не захочеться показувати ні мамі, ні керівництву, нікому.
А коли все було готово, я підійшла до нього і спокійно сказала:
— Нам треба поговорити.
Він напружився, мов пес, що відчуває наближення грози.
— Про що?
Я сіла навпроти, склала руки на столі й вимовила:
— Про те, що я від тебе йду.
Сергій спершу не повірив. Потім почав кричати, сипати погрозами. Кричав, що нікуди я не подінуся, що без нього пропаду і взагалі нікому не потрібна.
А я мовчки дістала телефон і показала йому одне з тих фото з корпоративу. Ну, неважливо, що саме він там робив. Головне, що він вмить зблід як полотно.
— Це… це що таке?
— Це те, що побачить твоя мама, якщо ти будеш мені погрожувати. І всі наші спільні знайомі. У мене все збережено, Сергію. Все до останньої літери. І переписки твої, і відео з лазні, і навіть банківська довідка про твої борги.
Якщо спробуєш мене втримати або зробити якусь капость, уся ця краса розлетиться по людях.
Від тебе всі відвернуться. Друзі перестануть вітатися. А коли їхні дружини побачать ваші пригоди в лазні, то в твоїх дружків почнуться такі проблеми, що вони тобі точно не подякують за збережений архів.
— Ти… ти мене шантажуєш?! — проковтнув він клубок у горлі.
Я щиро розсміялася:
— Ні, я просто страхую свою спину. Якщо будеш хорошим хлопчиком, ніхто нічого не дізнається.
— А якщо ні?
— А якщо ні… Ну, твоя мама дуже засмутиться. І всі інші теж.
Він сидів і дивився на мене так, ніби бачив уперше. Напевно, я справді стала для нього чужою людиною.
— Ну що ж, мені час, — сказала я і підвелася.
Речі я спакувала заздалегідь. Сергій не поворухнув і пальцем, дивлячись, як я ношу сумки в коридор. А перед тим, як зачинити за собою двері, я обернулася і сказала:
— Сподіваюся, ти більше ніколи не одружишся. Жодна жінка не заслуговує на таке покарання. Правда ж?
***
Цей відвертий лист-сповідь надійшов до нашої редакції від читачки з Полтавщини, а ми лише дбайливо адаптували його для вас. Часом жіноче терпіння здається безмежним, але коли межу перейдено, навіть найм’якша людина здатна захистити себе з холодною рішучістю.
А як ви вважаєте, чи варто було так ретельно готувати помсту, чи достатньо було б просто мовчки піти?
