— Вона ж завжди… — голос його зірвався. — Вона ж залізна. Тата ховала — не плакала. Мене, дурня, з різних установ в свій час забирала — вичитала і все. «Не розкисай, Євгене», — це її улюблена фраза. Ми розуміли, що зіткнулися з чимось священним і страшним — з оголеною правдою чужої душі, яка не призначалася нічиїм очам
Моїй свекрусі, Ірині Миколаївні, було шістдесят вісім, але на вигляд ніхто б стільки не дав. Підтягнута, з акуратною сивою стрижкою і незмінно елегантною блузою, вона була взірцем справжньої
— Аліменти надсилає, так. Але ж то сльози, а не гроші. На все про все — кілька тисяч. Спробуй розтягни їх і на садочок, і на їжу, і на ту орендовану квартиру, де вони з малим туляться. Він каже: «У мене нове життя, свої витрати»
— Не знаю я, голубонько, що мені й робити, — зітхає Маргарита Петрівна, відводячи погляд. — Ганнуся моя тоне, а Марія стоїть на березі й не те що
— О, домашній торт! Вікулю, а ти впевнена, що він їстівний? Ми тут звикли до професійних кондитерів. Усі засміялися. Я всміхнулася натягнуто. Костя промовчав. Торт виявився смачним. Усі їли, хвалили. Але Ігор встиг вставити свої п’ять копійок: — Непогано, звісно. Але наступного разу краще замов у кондитерській
— Вікулю, а це що за страва? — Ігор нахилився до тарілки, картинно принюхуючись. — Паста якась італійська? Чи просто макарони з сосисками? Я подивилася на нього через
По підлозі був рівним шаром розсипаний конструктор Лего впереміш із макаронами. На дивані валялася гора непрасованої білизни. Штори були засмикнуті. Посеред кімнати, на килимі, спав Вадим. Він лежав у позі ембріона, в одних трусах і футболці, яка була заляпана кашею. Поруч із ним, обійнявши татову руку, спав Артем
П’ятничний вечір у сім’ї з півторарічним малюком рідко нагадує рекламу йогурту. Жодних білосніжних усмішок, сонячних зайчиків і спокою. Зазвичай це час, коли рівень кортизолу в крові зашкалює, а
— Ви йому кашу дали? — Ні, ми котлети поїли. — Євгеніє Олександрівно! Що за свавілля? Які ще котлети? Я ж залишила чіткі інструкції: вранці — каша. Ви що, навмисне мені наперекір робите? — Та не схотів він тієї каші, плакати почав. Що ж мені, дитину голодом морити
Знаєте, є такі жінки, про яких кажуть: «золота людина». Пані Євгенія — саме з таких. Колись вона водила до мене свого онука на гурток, і, повірте, це той
— Дача нас із дітьми у скрутні часи врятувала! Якби не город… Це тільки здається, що морква чи картопля копійки коштують. А ти порахуй! По-перше, своє, без хімії, а по-друге — копійка гривню береже
— Та вдає вона, ніби нічого й не було, все вона чудово пам’ятає, — з гіркотою в голосі каже Галина подрузі, нервово помішуючи ложечкою остиглий чай. — Просто
— Хитрішою, доню, треба бути. Жіноча мудрість — вона така. Він коли аліменти наступного разу принесе, ти не скандаль, а ласкавим словом зустрінь та стіл для нього накрий. Борщу навари, вареників наліпи. Чоловіки — вони ж на шлунок слабкі. — Ага, мені тих аліментів, що Сашко приніс, тільки на хліб і вистачить
— Сашко, а ти куди це нарядився? — спитала Ольга, не припиняючи гойдати малого, що аж заходився від крику. — Олю, ти пробач, — чоловік опустив валізу на
Бідна моя матуся, скільки ж на її долю випало! Тато ходить сам не свій, хоча… теж їй у молодості віку вкоротив — ішов до іншої, було діло. Добре, що схаменувся, повернувся в сім’ю. А я? Мене наче й дорікнути нічим, я все життя тільки радувати маму старалася
— Як же воно тепер буде? — невесело думала Алла, дивлячись у вікно автобуса, що віз її до батьків, у Полтаву. — Треба ж такому статися! Тільки наче
— Каву випили, давай тепер на гущі ворожити, — запропонувала Тетянка. Загорнувши чашки в серветки, ми вирушили до сусідки — гладкої фарбованої блондинки пані Люби. Вона дістала блюдце, викликала дух Наполеона, і той неохоче повідомив, що ми вийдемо заміж за братів на прізвище Бондаренко в місті Лубни
— Ну чому, чому мені не можна у Тетянки на ніч лишитися?! Ми з Тетянкою вирішили взяти бабусю змором. Вона щоразу якось так хитро уникає відповіді, що моя
Вона везла з собою кошик із делікатесами та гарне ігристе — хотіла бути першою, хто побудує цей міст. Двері відчинила жінка в окулярах на ланцюжку. Лариса. Позаду неї виднілася постать чоловіка з газетою — Валерія. — Доброго дня. Я… я Вероніка. Подруга Артема
У Вероніки в житті все було, знаєте, як у доброму аптекарському магазині — кожна річ на своєму місці, підписана й розкладена по поличках. У просторій квартирі з величезними

You cannot copy content of this page