— У нас просто немає на це ресурсу, — зітхає Алла.
— І чоловік мій, на щастя, це чудово розуміє та не вимагає від мене якогось героїчного самозречення. Він теж вважає, що розплутувати цей вузол має його сестра.
— Та звісно, жити під одним дахом із такою людиною — це неймовірне випробування, особливо коли в хаті мала дитина, — хитає головою подруга.
— У моєї знайомої так дідусь хворів. Був такий поважний, інтелігентний чоловік, а потім невдало впав — і за пів року геть розум втратив. Таке почалося… Півтора року мучилися, йому з кожним днем ставало все гірше.
Добре, що хоч жили у власному будинку, і знайома вже на пенсії була, постійно хтось із дорослих поблизу.
І то вона наприкінці просто криком кричала, бо це ж ні жити, ні спати…
Алла насправді дуже добре розуміє чоловікову сестру. Доглядати за рідною людиною, яка втрачає пам’ять і глузд, — це страшний біль і виснаження. Але ж є одне велике «але». Зовиця все життя катається як сир у маслі.
Свекрушина трикімнатна квартира вже давно переписана на неї за дарчою. Натомість Алла з чоловіком так і не наважилися на другу дитину, бо туляться у двокімнатній, за яку ще й досі виплачують кредит.
Колись, ще замолоду, мріяли: от виплатимо борг, продамо цю, купимо просторішу і тоді вже потішимося ще одним малюком. А зараз ті мрії припали пилом десь на задвірках свідомості.
Аллі вже тридцять сім, синочку дев’ять. Яке там поповнення? Знову рахувати кожну копійку?
Вони на це житло заробляли з повного нуля, у шлюбі вже дванадцять років, а боргів ще вистачає. А за нову, більшу квартиру взагалі до самої пенсії спину гнути?
Зовиці, Юлі, зараз сорок чотири. Вона давно розлучена. Старшій доньці дев’ятнадцять, і вона швиденько поїхала вчитися до Києва. Казала, що туди легше вступити на омріяну спеціальність, але, схоже, дівчина просто втекла від матері, хворої бабусі та молодшого брата.
Другий хлопчик у сестри з’явився вже після розлучення, і від кого він — Юля воліє мовчати. Малому вже вісім. Від самого розлучення вона жила разом зі своєю матір’ю, яка їй у всьому потурала і допомагала.
Свекруха взагалі завжди крутилася біля доньки, навіть коли та ще була заміжня. А от син із невісткою мусили самі ставати на ноги, покладаючись лише на власні сили.
Коли Юля стала мамою вдруге, Алліному синочку щойно виповнився рочок.
Вона сиділа вдома з малям, чоловік розривався на двох роботах — світла білого не бачили. А свекруха приходила лише для того, щоб побідкатися: мовляв, донечці ж он як важко, сама двох діток тягне!
— Я ще тоді відчувала, що рано чи пізно свекруха видасть щось на кшталт: «Вибач, синку, але сестрі квартира потрібніша», — гірко всміхається Алла.
— Так воно і сталося. Бідкалася, бідкалася, а потім як сніг на голову: підписує дарчу на Юлю.
— Вас же двоє, вам якось легше, а вона сама, ще й з двома на руках. Куди ж вона піде, як щось трапиться? — виправдовувалася тоді свекруха.
Через півтора року після появи малого Юля спокійно вийшла на роботу. Свекруха повністю взяла на себе онука, та й старша онучка, по суті, була на ній.
Алла справедливо вважає, що жити набагато легше, коли в тебе надійний тил: приходиш з роботи і не мусиш стрімголов летіти в садочок, потім тягнути торби з магазину, а тоді ще й до ночі стояти біля плити.
— А в нас і зараз зайва копійка йде з бюджету: доплачуємо сусідці, щоб забирала сина зі школи, бо в них уроки рано закінчуються. А зовиця тільки тепер дізналася, що таке клопіт. І то вона вже рік працює з дому, нікого наймати не треба. На пів годинки від матері завжди можна було відійти… Раніше можна було.
Хвороба підкрадалася до матері чоловіка непомітно, спершу ніхто й уваги не звертав.
Перенесла важкий грип, потім почав стрибати тиск: в очах темніло, стався криз. Відвезли до лікарні, ніби трохи виходили, але почалися дивні речі. То забуде, що хотіла купатися, і повна ванна води стоїть холодна цілий день.
То залишить у крамниці сумку (добре, що сусідка побачила й наздогнала). А то забула, де ключі поклала, і Юля з сином після прогулянки дві години мерзли на сходах.
І навіщо, питається, було зсередини замикатися, та ще й на той замок, яким зроду ніхто не користувався?
— Донька вночі прокинулася, а над нею бабуся стоїть, — розповідала якось Юля.
— І так тихо питає: «Оленко, а ти коли приїхала?»
Оленкою звали рідну сестру свекрухи, яка трагічно загинула ще в молодості. Юлина донька, як усі казали, була на неї дуже схожа. Ось тоді, після тієї моторошної ночі, Юля й потягнула матір по лікарях.
Діагноз пролунав як вирок — судинна деменція.
Ліків від цього немає, і пригальмувати хворобу не дуже вдалося.
Донька швидко зібрала речі й поїхала до інституту, лиш би не жити в цьому жаху, а зовиці довелося перевестися на дистанційну роботу.
— Ну, звісно, з часом стає тільки гірше. Спершу це були просто дивацтва, а тепер дивно, коли тих дивацтв немає. І я по-людськи розумію, що Юлі неймовірно важко, що вона виснажена до краю, — ділиться Алла.
— Але те, що вона запропонувала моєму чоловікові, своєму брату, — це вже, як на мене, переходить усі межі.
Якось Юля викликала Аллу з братом на серйозну розмову.
Свекруха сіла з ними пити чай, а вже за кілька хвилин почала розпитувати, показуючи на невістку, хто це така і чому з лікаркою (вона сприйняла Аллу за медикиню) прийшов якийсь чужий чоловік.
— Сумно і боляче на таке дивитися, — зітхає Алла.
— А буває, що мати виробляє речі й значно гірші: може сходити по нужді у відро для сміття на кухні, а може й просто посеред кімнати. Юля сина на ніч у кімнаті на ключ замикає, та й сама зачиняється. А вискочити за хлібом можна тільки бігом, поки матір спить.
— Бачите? — зі сльозами на очах спитала Юля.
— Давайте щось вирішувати. Я більше так не витримую, я не живу, не сплю. Зрештою, ми обоє — її діти…
— А що ми можемо вирішити? — Алла миттю збагнула, до чого хилить зовиця.
— Ну, я не знаю… Доглядальницю наймати — шалені гроші. У державний заклад віддавати маму шкода, хіба що в хороший приватний пансіонат. Я готова платити, але витрати маємо ділити навпіл.
— Юлю, та нам же немає з чого платити, — гірко відповів сестрі чоловік Алли.
— У нас кредит за квартиру, нам житло з неба не впало.
— І що з того?! Я весь цей час за мамою доглядаю, а зараз просто падаю з ніг! Чому все тільки на мені? — зірвалася на крик Юля.
— Ти син чи пеньок у лісі? Матір рідну не шкода?!
Чоловік аж знітився від такого напору, тож слово взяла Алла. Так, каже, він син. Але ж споконвіку так повелося: кому майно дісталося, на тому й обов’язок доглядати.
Звісно, Юля виснажилася, безперечно, треба шукати вихід. Але… цей вихід можна знайти за рахунок тієї ж таки Юлиної просторої квартири.
— Продавай, — спокійно запропонувала Алла зовиці.
— Купиш собі гарну двокімнатну, а на руках залишиться солідна сума. От ці гроші якраз і підуть на утримання мами в хорошому приватному пансіонаті, де буде і належний догляд, і медичний нагляд.
— Овва, як ти легко чужим майном розпоряджаєшся! — Юля аж чашку з рук випустила.
— Не твоє, то й не шкода? А мені де жити пропонуєш? У тісній двокімнатній? У мене, між іншим, ще син і донька є!
— Але ж не можна і рибку з’їсти, і в воду не лізти, — розвела руками Алла.
— Я лише пропоную реальний вихід. Другий варіант — ти й далі тягнеш цей віз сама. А третій — державний заклад.
Юля кричала так, що стіни дрижали, ледь ногами не тупала, доводячи, що державна установа — це жах і знущання. Звинуватила брата і його дружину в усіх смертних гріхах.
Звісно, пересварилися страшенно. Але чоловік цілком на боці Алли: грошей у них дійсно немає, а Юля має поступитися бодай частиною майна, яке їй дісталося задарма, якщо хоче спокою для себе й гідних умов для матері.
— Тепер ми, виходить, нелюди, — хитає головою Алла.
— А вона — бідна, нещасна жертва обставин. Ще б пак, ми ж, бачте, покинули її напризволяще, ще й матір зрадили.
Ось таку непросту життєву історію довірила нам одна з читачок, а я лише трохи пригладила її для нашої рубрики. У народі недарма кажуть: «Кому дістався пиріг, тому й посуд мити», адже справедливість у родині — річ дуже тонка і часто вимірюється не лише любов’ю, а й відповідальністю. А як би ви вчинили на місці героїв, опинившись перед таким складним родинним вибором?
