— Звідки це звісточка прилетіла? Від дітей чи від твоєї Вірочки? — запитав Микола, почувши, як у дружини на тумбочці дзенькнув телефон.
Людмилі зазвичай від самого ранку то діти, то онуки щось писали — то фото надішлють, то про погоду запитають. А от подруг справжніх лише дві й залишилося.
З Оленою вони спілкувалися не так часто, а от із Віркою тепер знову стали близькими, хоча не бачилися, страшно сказати — цілих п’ятдесят років.
З Вірою Люда за однією партою від першого до десятого класу сиділа. Одними книжками зачитувалися.
У «класики» вони були першими на весь двір. У Вірочки була найкрутіша битка — бляшанка з-під закордонного крему для рук, набита мокрим піском, щоб важчою була.
У старших класах вони захоплювалися романами про любов і мріяли про справжнє, велике кохання. А потім життя, як то кажуть, розвело по різних кутках.
Тільки років десять тому Вірочка раптом зателефонувала — знайшла контакти десь у соцмережах. Голос у неї майже не змінився, і вони тоді проговорили захлинаючись більше години.
Хотіли зустрітися, та все якось не випадало — тоді ще обидві працювали, крутилися як білки в колесі. Майже щоденна переписка замінила особисті зустрічі.
Та й, якщо чесно, Людмилі було трохи лячно побачити стару Вірку, та й самій не хотілося показувати свої зморшки. Адже востаннє вони бачили одна одну сімнадцятирічними дівчатками з косами.
Зазвичай Віра вітала їх із Миколою зі святами, бажала доброго ранку чи надсилала кумедні відео.
Про саму Віру Люда знала небагато. Знала, що та була заміжня, але доля розпорядилася інакше: вона втратила дитинку, бо та з’явилася на світ занадто рано, зовсім крихітною…
А згодом і з чоловіком розлучилася — він знайшов іншу, бо дуже хотів дітей.
Але Вірочка не опускала рук. У неї дві племінниці та вже п’ятеро внучатих племінників.
У Людмили з Миколою теж онуки підростають, тож вони з Вірою раз у раз показували одна одній фото, хвалилися їхніми успіхами. Віра своїми родичами дуже пишалася, і Люда раділа, що подруга не самотня.
— То що там цього разу твоя Вірка надіслала? — зазирнув через плече чоловік. — Знову відео про котиків? — Почекай, Миколо, я щось не зрозумію… Віра питає, чи ми зараз на дачі.
Людмила вже втретє перечитувала повідомлення, не вірячи своїм очам.
— І що в тому такого? — здивувався Микола. — Та вона пише, що зараз у якомусь пансіонаті зовсім недалеко від нас! І просить приїхати, якщо ми зможемо, звісно.
— А де той пансіонат? Ану, дай-но я по карті гляну… Та це ж зовсім поруч, через два села! Хочеш — поїхали? Оце молодець твоя Вірочка, нарешті побачитеся! — прицмокнув Микола.
Людмила одразу кинулася чепуритися. Мабуть же, Вірочка відпочиває у якомусь поважному закладі, вся така пава. А вона тут на дачі звикла в калошах та старих сарафанах ходити.
— Ну, ти скоро там? Годі вже губи малювати! — квапив її Микола. — Бо в саду роботи повно, та й до обіду хотілося б повернутися. Ти ж учора такий борщик смачний зварила, чекає на нас! — засміявся чоловік.
Доїхали вони швидко, хвилин за сорок. Навколо краса неймовірна: річка виблискує, лісок зеленіє.
— Вірочка молодець, гарне місце для відпочинку обрала. Знаєш, у Вірки в школі коса була нижче пояса, вона у нас найкрасивішою в класі була. Багатьом хлопцям подобалася, — збуджено розповідала Люда, не закриваючи рота. — Ну і тепер у неї, як завжди, все краще за всіх. Нехай із заміжжям не склалося, зате он скільки рідні має, вона мені про всіх розповідає. Бачиш, які молодці — на відпочинок її відправили!
— Ну, щодо «найкрасивішої» я б посперечався, бо для мене ти — перша красуня на світі, — заперечив Микола, і Людмилі це було дуже приємно чути.
Вони припаркували машину, вийшли, і побачили, що назустріч їм іде жінка. Людмила впізнала її миттєво. Треба ж, стільки років минуло!
— Вірочко, привіт! А я ж так зустрічі боялася… А очі твої зовсім не змінилися, і сміх такий самий! Тільки коси твоєї знаменитої немає! — Люда міцно обійняла подругу.
— І не кажи, люба… А ти яка стала — доглянута, виглядаєш просто чудово! Дякую, що приїхали, — раділа Вірочка. — Ну так, я подумала, що це знак — ти так близько опинилася. А то так би й не зібралися ніколи! А це мій Микола, ти його вже за моїми розповідями як рідного знаєш! — познайомила їх Людмила.
Поки жінки гомоніли, Микола відійшов трохи вбік, роздивився будівлю, пройшовся територією і, повернувшись, не втримався:
— Віро, а я правильно зрозумів, що це… пансіонат для літніх людей? Геріатричний центр, чи як його тепер називають?
— Ну-у-у, так… Я, власне, цього й не приховувала. Це я сама так вирішила, ви не подумайте нічого поганого. Мої рідні мене довго відмовляли, але у нас у квартирі так тісно стало, дітки маленькі… От я і подумала: так і мені спокійніше, і молодим легше.
Їм же треба висипатися, на роботу бігти, до школи. А мені тут добре: природа, повітря свіже… У мене тут уже й подружки з’явилися, все добре, справді, — Віра посміхалася, не перестаючи, але говорила так швидко, наче сама себе намагалася переконати.
Людмила тільки зараз озирнулася навколо і помітила, що на лавочках сидять лише сивочолі люди.
А ще вона раптом побачила, що Віра хоч і посміхається, та в очах її немає радості.
Там причаївся якийсь дивний смуток, схожий на благання. Може, вона й справді сама так вирішила, та було видно, що Віра вже тисячу разів про це пошкодувала, тільки шляху назад нібито немає.
Микола весь цей час уважно дивився то на Вірочку, то на свою дружину, а потім раптом, так легко й по-чоловічому, запропонував:
— А що, коли ми вас у гості запросимо до нас на дачу? Викрадемо на деякий час, поки літо не скінчилося. Коли ще така нагода буде? Ви як, Віро, згодні?
Було видно, що Вірочка від такої пропозиції просто мову втратила. Їй явно хотілося закричати: «Заберіть мене звідси швидше!». Але вона виховано завагалася, а потім скромно прошепотіла:
— Звісно, мені було б дуже приємно…
— Ну, то ходімо домовимося з адміністрацією, що ви у близьких погостюєте, і речі ваші заберемо, — одразу підхопив Микола. — Дача у нас тепла, ми там майже всю зиму живемо, тож гостювати можна довго.
Віра зібралася миттєво, речей у неї було зовсім небагато — одна невелика валіза.
А у Людмили радість від зустрічі змінилася гірким розчаруванням у людях. Як же так — рідні люди відправили таку жінку в «будинок престарілих»?
Та, як виявилося згодом, Людмила трохи помилялася.
Вже наступного дня на дачу приїхали внучаті племінники Віри.
Почали кликати її додому, і по їхніх обличчях було видно — їм справді соромно. Видно, бабуся й справді сама пішла, щоб їм не заважати, а вони й допустили…
— Нікуди вона не поїде! — відрізав Микола, ставлячи крапку в розмові. — Молоді мають жити окремо, будувати свій побут. А ми з Людою пропонуємо Вірочці поки у нас пожити. Нам веселіше буде, а то навіть у карти нема з ким перекинутися. У нас тут і сусід є самотній, товариство обіцяю приємне.
Так що залиште нашу Віру в спокої, поки нормальним житлом не обзаведетеся, щоб усім місця вистачило.
Так і залишилася шкільна подруга у Людмили та Миколи.
Разом вони тепер і варення варять, і чаї на веранді розпивають. А взимку — на лижах у ліс, благо здоров’я ще дозволяє. Сусідам Вірочку представили як троюрідну сестру Людмили, бо знаєте, які люди бувають — почнуться плітки…
А сусід Олексій до них тепер мало не щодня заглядає. Видно, що Вірочка йому дуже припала до душі, та й вона сама розцвіла, очі знову заіскрилися.
Виявляється, і в поважному віці можна жити в радість, якщо поруч є вірні старі друзі, готові підставити плече.
***
Знаєте, кажуть у народі: «Старий друг кращий за нових двох», і ця життєва пригода — найкращий тому доказ. Буває так, що одна небайдужа людина та вчасна пропозиція можуть змінити долю і повернути весну в серце, яке вже було приготувалося до самотньої зими.
А чи траплялося у вашому житті, любі читачі, що старі шкільні друзі з’являлися саме тоді, коли підтримка була потрібна найбільше?
