Над Валею в училищі насміхалися всі. На фізкультурі повненька, рихла дівчина не могла ні гімнастичні вправи робити, ні по канату лазити, ні бігати. Усе її тіло бунтувало проти спорту: смішно колихався живіт, ноги не слухалися, а рухи були нескоординованими.
Щойно Валя починала складати залік, так усі зі сміху аж качалися, і вічна «трійка» була в неї лише з цього злощасного предмета. Дівчина червоніла, а викладачка з фізкультури зітхала й твердила одне й те саме:
— Худнути тобі треба, Валю, худнути. Ну ти ж така молода, ну візьмися ж ти, нарешті, за себе…
А Валя незмінно відповідала:
— Ой, дякую вам, Ніно Іванівно, мені хоч трієчку… А в нас у родині всі такі по жіночій лінії — пампушечки…
— Ну що, Валюхо-розвалюхо… Склала залік? І як ти заміж виходитимеш? Така фігура, знаєш, на любителя… — подейкували одногрупниці.
Валя відверталася і нічого не відповідала. Вона ображалася. Деякий час не розмовляла з дівчатами, а потім швидко забувала недобрі слова.
Усе частіше вона замислювалася про дієту. Але звичка їсти на ніч, тяга до пампушок і пиріжків робили свою похмуру справу, і стоячи біля дзеркала, Валя вкотре зарікалася не купувати в буфеті випічку.
Тим часом уже в багатьох дівчат були хлопці.
Галасливими компаніями молодь збиралася на танцях, а до Валі ніхто не підходив, і вона просто сиділа всі вечори в куточку, лише милуючись чужими веселощами.
Батьки Валі розлучилися, коли вона закінчувала восьмий клас. Дівчинка переживала цю подію зовнішньо спокійно, слухаючи доводи матері, але всередині гострим болем засіли, немов скалка, нерозуміння й досада. Характер у Валі був спокійний, вона тільки повторювала, як мантру:
— Усе добре буде, мамочко, все владнається…
А що буде добре, коли сім’ї вже в них немає, вона й сама не розуміла. Валя просто повторювала слова рідної тітки Тамари, сестри матері, до якої вона часто їздила в гості в найближче до міста селище.
Батьки тепер були заклопотані облаштуванням своїх нових сімей, а Валя вважалася вже дорослою і «всерозуміючою».
Однак лише на плечі в тітоньки, вечорами, коли вони сідали разом дивитися серіал, Валя почувалася ще дитиною, у рідній затишній хаті та біля люблячої людини.
Після училища Валя й повернулася до тітки. Дочка Тамари Сергіївни була заміжня і жила в столиці. Вона не часто провідувала матір. Свого чоловіка тітка Тамара два роки тому поховала.
Тепер вона була рада, що Валя приїхала жити до неї, усе-таки рідна людина поруч, не так самотньо.
У тітоньки була хата з садом та городом. Валя дуже любила селище й одразу влаштувалася на роботу в дитячий садок. Але тітонька за деякий час тяжко занедужала. Відмовляли ноги.
— Як же ти вчасно, Валюшо! Хоч води подаси та в аптеку сходиш. Ось біда… — бідкалася Тамара Сергіївна. — Дочці поки що не казатимемо, щоб даремно не хвилювалася, адже я тут не сама.
Валя прийняла господарство на себе. Вона покривала в городі, годувала курей, прибирала в хаті й навчилася добре готувати. Минуло пів року, і дівчина дуже змінилася.
— Валюшо, що з тобою? — ахнула мати, забачивши дочку, коли та приїхала до неї в місто. — Тебе не впізнати! Схудла, погарнішала дуже. Чи не закохалася ти бува?
— Облиш, мамо. Яка зараз любов? Я доглядаю тітку, ти б частіше приїжджала до нас. Тамара твоя буде рада…
— Ой, люба, ніколи мені часто. Хоч би раз на місяць вибиратися, і то добре, але ж я тепер із Олександром, а він не любить моїх відлучень. Сама розумієш — сімейне життя вимагає уваги до чоловіка.
— А як же рідна сестра, уваги не вимагає? — спалахнула Валя.
— Вимагають усі. Але я ще й працюю. Є тільки вихідні, але тоді Саша вдома. Треба бути з ним, — сумно відповідала мати.
— Так приїжджайте разом, мамо! — запросила Валя.
— Гаразд, спробую умовити. Він домосід, не любить нікуди з хати, — пообіцяла мати.
Валя квапилася до тітоньки. Вона купила потрібні ліки й сіла на рейсовий автобус. Поруч присів чоловік із рюкзаком, із місцевих.
— Привіт, Валюшо! Як там наша Томочка? Пощастило їй. Вже якщо судилося було захворіти, то така молода помічниця тут як тут.
— Та що ви! Вона скоро одужає, їй уже набагато краще. А ви до нас приходьте, а то їй нуднувато. Провідайте її, нам буде приємно.
— Добре, зайду. Так і скажи: Іванович привіт передає.
Невдовзі Іванович справді зайшов із баночкою меду.
— Ось, Тамаро, тобі на одужання. Свій, із нашої пасіки. Ти не нудьгуй, а одужуй. Якщо треба ще буде меду, то я знову принесу, свій — не куплений.
Валя раділа, що тітка одужує. За цей час дівчина стала справжньою господинею.
— Господи, як добре, що вам краще, тітко Тамаро, — одного разу сказала Валя. — Ви ж мене так налякали. Найближча і найдобріша до мене людина на світі…
На очах у Валі заблищали сльози.
— Що ти, дівчинко моя! Найрідніші та найближчі — це мати й батько. Ти на них образи не тримай. Усяке буває. Бачиш, не склалося в них, а зараз нові гнізда собі ліплять. А тебе я нікуди не відпущу.
— Дякую, тітко Тамаро… — прошепотіла Валя.
— Ти — мій скарб. І зараз теж ближча за доньку рідну. Але нехай вони всі будуть щасливі. А ми разом із тобою проживемо, от тільки заміж тобі треба вийти обов’язково. Місця в нашій хаті вистачить. Три кімнати! Живи й керуй. Он, як у тебе все виходить добре, — казала Тамара Сергіївна.
Валя усміхнулася й поцілувала тітоньку. Їй добре було тут, у селищі. На роботі Валю поважали, у селищі її давно всі знали.
Сусіди навідували Тамару Сергіївну, найчастіше заходив Іванович.
— Я тут по-чоловічій лінії радник, — казав він. — Коли город зорати треба чи паркан полагодити, то звертайся до мене, Валюхо, я підкажу, до кого звернутися. Нам, пенсіонерам, нелегко в землі копатися, ось і приїдуть із тракторцем хлопці. Ми тобі ще такого жениха підшукаємо!
Іванович сміявся, а Валя червоніла й махала на нього рукою.
Але в селі кожна людина на виду. Валя змінилася. Нічого не залишилося від її повноти. Міцної, але стрункої статури дівчина була сильною, витривалою та завидною господинею.
— Справжня українська жінка. Наша! — хвалив Валю й у вічі, і поза очі Іванович. Він усюди розхвалював Тамарину племінницю, і хлопці стали задивлятися на Валентину, до чого вона ніяк не могла звикнути, квапилася відвести очі й піти скоріше додому.
— Та ти на себе в дзеркало подивися, — казала їй тітка. — Схудла через мою провину, але стала тільки гарнішою. Ось так і тримайся, Валюшо. Красуня!
Став ходити до Валі вечорами Стас, хлопець із крайньої вулички.
Закохався, це було видно одразу, і Валя не чула ніг під собою. Немов на крилах літала, боялася навіть матері розповісти. Але чутка про нову парочку швидко охопила селище, і тітка раділа більше, ніж сама Валя.
— Глянь, якого хлопця вхопила! Найкрасивіший із нашого селища. Одружуйтеся, не зволікай. Бери, хапай, якщо любиш, — радила вона.
А Валя зі Стасом уже мріяли про весілля. Вони поїхали разом до міста купувати обручки й підшукати Валі сукню.
Валя міряла весільну сукню, поруч метушилася мати, поправляючи пишний поділ, коли в салон увійшла одногрупниця Валі з подругою. Не одразу дівчата впізнали у «Валюсі-розвалюсі» красиву статну наречену.
— Чи то ти, Валюхо? — вони навперебій почали вітати зніяковілу Валю. — Тебе не впізнати зовсім. Як? Напевно, кілограмів із двадцять скинула? Не менше?
— Так… близько того… напевно… — тихо сказала Валя, поглядаючи у віконце.
— А де ж твій наречений? Напевно, із села? Чи не тракторист бува? — допитувалися дівчата.
— Яка різниця? Аби людина хороша була, — ухильно відповідала Валя. — І аби любов була. Решта — додасться…
— Та де ж він? — дівчат брала цікавість. Вони спеціально не квапилися йти, і лише разом із Валею та її матір’ю вийшли із салону.
Яке ж було їхнє здивування, коли вони побачили, що до Валі підійшов високий красень, більше схожий на кіноактора, ніж на сільського хлопця.
Дівчата затамували подих і мовчки дивилися, як Валя віддаляється з нареченим вулицею.
— Оце так! От тобі й «розвалюха»… — протягнула одна. — Щастить же…
— Ну вона й сильна! Уяви, скільки скинула? Оце ж сила волі… — вразилася друга.
Весілля Валі минуло спокійно й душевно. Наречена була неперевершена, як і її наречений.
— Вас тільки в кіно знімати, правда ж? — казала мати Валі.
— У неї й душа така ж красива та добра, — додавала тітка. — Рада та любов!
— Ох, матусеньки ви мої, — шепотіла Валя їм. — Я й сама не можу повірити у своє щастя. Неначе метелик із лялечки… А Стас — моя нагорода. Любитиму його й ніколи не зраджу.
Останні слова зачепили самолюбство матері. Вона хотіла щось заперечити на своє виправдання, але Тамара непомітно штовхнула її ліктем у бік, так що та роздумала пояснюватися.
— Облиш при собі свій розлучення, нарешті. Справа минула, — шепнула Тамара Сергіївна сестрі. — А сьогодні їхнє свято. І нехай усе в них буде добре. Краще, ніж у нас. Правда ж, сестричко?
— Правда… Дякую тобі за мою Валечку, Тамаро. Ти стільки для неї… — зі сльозами почала була говорити Ірина Сергіївна.
— Припини. Вона — моя племінниця рідна. А скільки вона для мене зробила? Це ще хто в кого в боргу. Вона мене на ноги підняла. Думала, що мені вже не встати на мої хворі ноги. Та ні. Поживу ще.
Грала музика, молоді танцювали, усі на них милувалися.
Починалося життя нової сім’ї, і нова віха в житті Валі. Своє образливе прізвисько вона назавжди залишила там, в училищі, а в селищі його ніхто й ніколи не дізнається…
Життя часто підкидає випробування, але саме вони гартують нас, перетворюючи «каченя» на прекрасного «лебедя». А, можливо, справжня краса й привабливість не залежать від ваги, а завжди були всередині Валі? Чи траплялися вам у житті такі чарівні перетворення?
