— Класна штука, а що воно таке?
— Кавомашина, мамо. Будеш каву?
— Не відмовлюся, доню.
— Тобі яку зробити? — Олеся почала перераховувати назви та всілякі додатки, які міг приготувати цей диво-апарат. Марія Федорівна обрала простішу, з більш-менш знайомою назвою.
— Е-е-ем, як смачно! — схвалила мати, присьорбнувши з горнятка, але одразу ж додала: — Тільки налити можна було б і більше, що ж воно на самому денці?
— Мамо, наступного разу іншу зроблю, там порція якраз така, як ти любиш.
— Яка мила річ, — Марія Федорівна кивнула на мийку. Там, поруч із засобами для миття посуду, стояв зручний і досить витончений контейнер для губок та ганчірок. — Та то просто органайзер, мамо.
— І мені такий купи наступного разу, — усміхнулася мати.
— Я замовляла в інтернеті, ти ж і сама можеш… там їх повно, на будь-який смак.
— Ой, то поки розберешся, пів дня мине. Краще ти мені замов.
— Ну, добре, — знизала плечима Олеся.
— А кавоварка ця скільки коштує? — Не знаю точно, Макс подарував. — Отакої, — замислилася Марія Федорівна, мабуть, прикидаючи ціну в голові. — І нам із батьком треба таку. — Але ж тато кави зовсім не п’є, — здивувалася Олеся.
— А я люблю! І вранці, і вдень. Яка ж чудова у вас кухня вийшла після ремонту. Готову купували?
— Ні, замовляли під розміри. Я ж розповідала, як ми довго з фасадами ніяк не могли визначитися, а потім майстри терміни тягнули.
— Ой, я й забула, — наївно усміхнулася мати. — Час і мені вже свою кухню змінити, — Марія Федорівна скоса, ніби ненароком, поглянула на доньку. — Свою ми ще на початку 90-х купували, а зараз такі гарні роблять, зручні, сучасні.
Мати підвелася з-за столу, пройшлася новенькою кухнею, помацала стільницю, фасади, ручки, заглянула навіть у духову шафу.
— Яка об’ємна!
— Так, це мій головний помічник! Без неї я не знаю, як би встигала все зготувати.
— Я теж собі таку візьму в нову кухню.
— Мамо?
— Га? — обернулася Марія Федорівна.
— Ти ж казала, що це шалено дорого? Газову плиту ви тільки минулого року змінили, там же функцій — наче в космічному кораблі.
— Хіба? — почала пригадувати мати. — Не позаторік?
— Та ні, ми ж разом вибирали, ти якраз до мене приїжджала.
— Не пам’ятаю, донечко, пам’ять зовсім дівоча стала, — просіяла мама. — Але як же у вас тепер гарно!
Мати з донькою перейшли у вітальню. Тут нічого не змінилося з останнього візиту, але Марія Федорівна з цікавістю розглядала кожну дрібничку: кожну вазочку, рамочку для фото, навіть пульт від телевізора привернув її увагу.
— А що з пультом? Новий?
— Так, хтось із дітей наступив, зламав, довелося купувати інший. Максим каже, що тут багато якихось наворотів, а мені байдуже, я телевізор майже не дивлюся.
— А яка у тебе квітка! — сплеснула мати руками, дивлячись на рослину в кутку біля дивана.
— Мамо, та це ж драцена. Я тобі таку саму пару років тому дарувала. Не прижилася?
Марія Федорівна зніяковіла й одразу перевела розмову. Вона ту «незрозумілу ломаку» комусь переподарувала — ну а що? Квітів немає, форма дивна, тільки місце займає. Але в доньки рослина так гарно вписувалася в інтер’єр, що мати знову таку захотіла.
Пробалакали вони години дві. Марія Федорівна розповіла, навіщо в місто приїжджала (батьки Олесі живуть у передмісті, у великому власному будинку). Йдучи, мати ще раз нагадала, щоб Олеся замовила їй той органайзер, придивилася кавомашину і запитала у майстра, скільки коштуватиме така сама кухня особисто для неї.
— Мамо, це все індивідуально. Ціна залежить від розмірів, матеріалів, фурнітури… Це ж не на базар за печерицями сходити. Марія Федорівна трохи образилася: невже важко зателефонувати? Описати мамину кухню, прицінитися?
— Ціни ж постійно стрибають: сьогодні одна, а через три місяці, поки ти надумаєш, буде інша. Це ж цілі гастролі виїзного театру з тими менеджерами розпочинати…
— Ой добре, не обтяжуй себе!
— Мені не важко, мамо, просто я не розумію — навіщо? Ти постійно хочеш щось змінити, просиш дізнатися, замовити, натякаєш, що тобі це конче треба, а потім воно стоїть без діла.
— Та я всім користуюся! — незадоволено відказала мати.
— Та невже? А відпарювач? Ми тобі дарували, де він?
— У шафі стоїть, у коробці.
— Отож-бо, бо він тобі не потрібен! Нам він необхідний для білих сорочок Максима, а тобі праскою швидше. А набір форм для запікання? Не дивися на мене так, — попросила Олеся, знаючи цей ображений погляд. — Я ж бачила, він навіть не розпакований лежить.
— Я користувалася ним! — Мамо, ти шарлотку печеш раз на тиждень, а потім ви з татом три дні її їсте. Навіщо тобі цілі набори професійного посуду?
— Неправда! А той контейнер мені треба! Замов обов’язково! Наступного разу привезете.
Марія Федорівна пішла, а в Олесі на душі було таке відчуття, ніби по ній самій тим відпарювачем пройшлися. Мати вже давно поводилася як заздрісна подружка: що в доньки гарне — те і їй треба.
Навіть крем для обличчя: Олеся купила собі «40+», мати побачила — і собі такий зажадала, мовляв, донька он як добре виглядає. Олеся купила їй набір «65+», так мати лишилася незадоволена, поклала в тумбочку, поки термін придатності не вийшов.
У брата мама поводилася точно так само. Невістка постійно скаржилася, що Марія Федорівна все в них «оцінює» і натякає на подарунки.
Вдома у матері засіки ломилися від каструль, мультиварок, сервізів та постільної білизни, якими ніхто не користувався. «Пригодиться» — казала вона на кожну нову річ.
— Тобі що, до десятка не вистачає?! — бурчав батько, коли вона просила доньку замовити таку саму вазу, як у неї. — Тебе це не стосується, я ж у твій гараж не лізу! — обривала вона його.
— Довго сьогодні теща гостювала? — запитав Максим увечері.
— Та години три.
— Що цього разу купуємо?
— З чого ти взяв?
— Ну, пів року тому їй терміново знадобилася посудомийка. Пам’ятаєш, як ми з Мироном її затягували й підключали? До речі, вона нею хоч раз користувалася?
— Не знаю, — розізлилася Олеся. — Що їй там мити, три тарілки за день?
А за кілька місяців зять поміняв машину. Звісно, з’їхалася вся родина «обмити» покупку. Марія Федорівна так вихваляла зятя, що він аж зашарівся. А наступного дня вже дзвонила доньці: за скільки купили, яку знижку дали?
А якщо їхні «Жигулі» здати, то чи можна таку саму взяти?
Мовляв, татові дуже сподобалася.
— Мамо, припини! Батько ні за що зі своєю «ластівкою» не розлучиться.
— За це не переживай, — пообіцяла мати. — Ти тільки скажи, що це від вас. Що ви хочете зробити нам подарунок. Тоді він погодиться…
— Мамо, чого тобі бракує? Дім великий, сад, город, здоров’я є. Чому ти намагаєшся вище голови стрибнути? У нас машина дорожча, але ж вона в кредиті! Кухня гарна, але ми рік на неї збирали й стільки ж нервів витратили!
— Я?! Та як ти могла таке подумати! Тобі просто шкода для матері… — Марія Федорівна вже майже плакала. — Навіть контейнер для губок пошкодувала!
Олеся перша поклала слухавку — набридло! Але за пару місяців Максим розповів, що тесть таки продав свої «десятку» й купив нове авто, майже таке саме, як у них, тільки комплектація ще краща. Мати таки його «дотиснула».
Щоправда, батько тепер тільки лаявся: нова машина його на дорозі «не слухалася», все там пищало, блимало й дратувало.
— Бачиш, які у мене зять і син! — з гордістю казала мати Олесі при зустрічі. — Скільки часу на нас витратили — і слова не сказали. Не те що ти, рідна дочка, звичайний органайзер пошкодувала.
Олеся дивилася на неї й думала, що треба менше розповідати про свої успіхи. А то наступного разу мати захоче квартиру в їхньому районі. І що найстрашніше — вона її таки купить! І тоді спокою точно не буде.
Кажуть у народі: «У чужих руках завжди шматок більший», але часто за прагненням мати «все як у людей» ми забуваємо насолоджуватися тим, що вже маємо. Важливо вчасно зрозуміти, що щастя — це не кількість кавомашин у шафі, а мир у душі та вміння радіти за близьких без заздрощів.
А як ви вважаєте, чи варто потурати таким «збиральницьким» примхам батьків, чи краще іноді твердо сказати «ні», щоб не перетворювати їхній дім на склад непотрібних речей?
