А кіт Мишко вранці вмивається, та підтакує: — Пра-а-авильно все зробила, пра-а-авильно, і своїм допомогла, і мене знайшла

— Мамо, ми цими вихідними не зможемо приїхати! — голос сина звучав винувато, але слухавку одразу перехопила невістка.

— Галино Костянтинівно, ви тільки не ображайтеся, добре? Ми ж вам продуктів привезли багато, ще на тиждень точно вистачить. І обов’язково скоро приїдемо. А то снігу навалило, дороги нечищені, затори жахливі. Ну, бувайте, Галино Костянтинівно, не сумуйте!

Ну так, снігу й справді багато, треба хоч доріжки почистити, а то й по двору не пройти. Думала, що син з онуком приїдуть, почистять, та, мабуть, не дочекаєшся їх.

А треба ж дров принести, піч розтопити. Обігрівачі не справляються, зранку в хаті холодно, це ж не осінь, а зима.

Галина Костянтинівна сунула ноги у валянки, кожушок старенький накинула, хустку пов’язала. Ех, бачили б її колишні колеги з аптеки, де вона майже все життя відпрацювала, точно не впізнали б.

Восени вже дуже не хотіла Галина Костянтинівна з дачі їхати. Добре на пенсії влітку на дачі жити.

Одне прикро — квартира її пустує, а родина сина в тісноті живе. Галина Костянтинівна вже всю голову зламала, думаючи, як же синові й невістці допомогти. У неї однієї маленька двокімнатна, а син із сім’єю майже в такій самій вчотирьох живуть.

Старший онук Микита вже великий, а онучка Іринка ще маленька, шафою кімнату перегородили, ну хіба це діло, так жити? Соромно якось, свої ж, рідні люди! Вона як королева, а діти й онуки туляться.

З’їхатися з ними їй подруги не радили, кажуть, живи окремо, поки сили є. Продати її двокімнатну, та собі меншу квартиру купити й щоб грошей залишилося синові дати — не виходить, її двокімнатна й так як однокімнатна коштує.

А тут восени син Антон із Лілею та дітьми до неї на дачу приїхали. Понавозили частувань, немов свято якесь. А потім Антон і каже:

— Мамусю, ми тут із Лілею подумали, тобі ж на дачі жити подобається?

— Звісно, подобається! — здивувалася такому дивному запитанню Галина Костянтинівна, — Ще й як подобається, навіть їхати не хочеться!

— Ось бачиш, Антоне, а ти думав, мама не погодиться! — зраділа Ліля, — Галино Костянтинівно, то ви й не їдьте, залишайтеся на дачі до весни, а ми до вас будемо часто приїжджати. Та й що тут залишилося — трохи більше чотирьох місяців — і вже березень!

А потім знову літо, ми вам допоможемо грядки скопати, діти на літо приїдуть. А ми з Антоном вашу квартиру на рік здамо, вже й охочі є. І в нас буде перший внесок на житло, ви ж хотіли допомогти нам? Так, Галино Костянтинівно?

Антон увесь цей час, поки Ліля їхній план розповідала, у вікно дивився — і що він там побачив? А Галина Костянтинівна майже не думаючи погодилася. Ну а що, і справді чудова ідея! Усього лиш рік на дачі пожити, справи якісь!

Вона і так тут тепер з ранньої весни й до пізньої осені живе, а взимку вони сюди на Новий рік усі разом приїжджали, ой як було добре! Молодь на лижах, та на санчатах каталися, Галина Костянтинівна навіть теж з гірки скотилася, диво як добре, немов у дитинстві!

Потім вони шашлики на мангалі смажили, сусіди заходили, тоді на Новий рік сюди багато хто приїхав…

Галина Костянтинівна пічку почистила, ціле відро золи набралося. Пішла розкидала на занесену снігом грядку з полуницею, кажуть, зола для полуниці корисна. «На кого я стала схожа?» — раптом подумала Галина.

«Живу як відлюдниця, чи це я?» Але ж заради сина чого тільки не зробиш, та й начебто нічого особливого. Багато хто так живе, а продукти з крайнього будинку сусіди обіцяли привезти, вони теж з якихось своїх причин тут зимують.

А діти мене не забувають, дзвонять, хвилюються, тільки ось Лілечка прихворіла, у неї температура висока. А від неї й Антон заразився, ну що поробиш, обставини такі. А я що, я справляюся, у мене і борошна, і круп запаси є.

А в підвалі і соління, і варення, і навіть тушонка є та згущене молоко. Мені чи що сумувати?

Куди каструльку з обрізками та недоїдками їжі викидати, Галину Костянтинівну навчила її сусідка по дачі. Сама-то вона чисто міська, всім цим премудростям тільки тут і навчилася.

Пішла вона до ями компостної, на ній білі шапки снігу лежать. Тільки сніг посунула, як з-під снігу хтось як стрибне. Вона мало свою каструльку з рук не випустила. Придивилася Галина Костянтинівна — так це ж кошеня, і як тільки вижило, треба ж!

Як ведмідь у барліг, так і кошенятко на теплий компост під сніжну шапку залізло. Та обрізками всякими харчувалося, бідненьке!

Сунула за пазуху під свій кожушок кошеня Галина Костянтинівна, а в нього серденько калатає, ось-ось із грудки вискочить! Тепленьке, м’якеньке, притиснулося, труситься, але не виривається.

— Сиди, Мишко, ходімо в тепло, я хоч тебе нагодую, з тобою-то я все не сама буду! — Галина Костянтинівна так гостю непроханому зраділа, сама не очікувала.

А на ранок раптом стукіт у двері. Галина Костянтинівна визирнула, і очам не повірила — онук приїхав!

— Бабусю, батьки зовсім розхворілися, ось я і приїхав, — Микита озирнувся — з машини вийшла дівчина, — Бабусю, це Аня, познайомся. Ми тобі допомагати приїхали, а то ти тут сама, та сама!

Микита в одну мить доріжки почистив, ось що значить хлопець молодий. Дрова приніс у хату, м’язами грає — перед Анею красується.

А за три дні нарешті й Антон із Лілею та Іринкою прибули. Одужали всі. Іринка одразу до бабусі кинулася обійматися.

— Ну як ти тут, мамо? А ми з тобою тут на Новий рік і на всі канікули залишимося, — Антон став речі розвантажувати, а Ліля по будинку ходила й захоплювалася:

— Як ви тут обжилися капітально, Галино Костянтинівно. Одразу відчувається, що вам тут подобається.

— Мамо, не починай, я проти, — це Микита з вулиці прийшов, він батькові допомагав, — Досить бабусі тут одній жити. Не треба її ще на один рік вмовляти на дачі пожити. Я училище закінчую, працювати йду, а бабуся нехай узимку у своїй квартирі живе.

А влітку — де хоче. Бабусю, ти уявляєш, мама тут придумала, що якщо ти ще одну зиму тут поживеш, ми швидше борги виплатимо!

У Галини Костянтинівни, мабуть, був такий вираз обличчя, що Ліля спочатку хотіла заперечити, але тут же примовкла. Аж тут і син Антон підключився:

— Лілю, а ти сама не хочеш спробувати так пожити?

— Я дачу не люблю так, як твоя мама! — заперечила Ліля, але тут же обернулася до Галини Костянтинівни:

— А взагалі величезне спасибі, що ви нам допомогли, якщо чесно, я думала, що на дачі жити легше. А виявилося не так і просто, але ж тепер і справді весна вже скоро!

Пригріла кошеня Галина Костянтинівна. Тільки наступної осені Галина Костянтинівна нарешті у свою квартиру повернулася. Виявилося, рік — це дуже довго, коли чогось чекаєш.

Кіт Мишко вже великий виріс, увійшов до квартири першим, тут же чужі жили. Але начебто сім’я з дитиною була, чисто навколо, порядок.

Галина Костянтинівна сіла в передпокої на стільчик, і заплакала:

— Ну от, Мишко, ми й удома!

Тепер Галина Костянтинівна з подругами в парку гуляє до обіду. І живе у своїй квартирі, як королева.

А якщо подруги її Надія Іванівна або Світлана Сергіївна починають скаржитися, як їм жити важко, Галина Костянтинівна їх одразу на місце ставить:

— Ви тут у місті розбалувалися, не знаєте, як люди в селах живуть, особливо взимку! Радіти треба навіть малому, що маєш.

Син Антон із Лілею купили квартиру, а свою двокімнатну синові старшому Микиті залишили. Він одружитися надумав на Анечці, обіцяє допомагати батькові іпотеку виплачувати. Адже батькам ще молодшу сестру Іринку треба на ноги поставити, а тій усього дванадцять!

Галині Костянтинівні тепер не соромно жити у своїй квартирі — вона дітям допомогла, як змогла.

А кіт Мишко вранці вмивається, та підтакує:

— Пра-а-авильно все зробила, пра-а-авильно, і своїм допомогла, і мене знайшла!

***

Справжня любов — це не просто слова, а вчинки, які перевіряються життєвими обставинами.

Іноді доля підкидає випробування, щоб показати, хто насправді про тебе дбає, а хто лише шукає вигоду. Адже, як кажуть, у скруті пізнаєш, хто твій справжній друг, а хто лише знайомий.