— І от тепер, щоразу, як ми отак збираємося за великим столом, — продовжував свою промову свекор, — я мрію тільки про один подарунок. Щоб мені сказали: «Діду, у тебе буде онук!». Я відчула, як по спині пробіг неприємний холодок. Усі гості як по команді повернулися до нас із Сергієм. Я міцно зціпила зуби, намагаючись зберегти на обличчі кам’яний спокій, хоча всередині просто вибухав вулкан

— Мамо, мамо, а коли ти нам з Оленкою братика подаруєш? — щебетала над вухом моя молодша донька Полінка, міцно обіймаючи мене за ногу.

Я здивовано обернулася, навіть присіла, щоб бути на одному рівні з її широко розкритими блакитними оченятами.

Звісно, я одразу збагнула: хтось дуже «добрий» вклав у її маленьку голівку таку провокаційну думку.

Сама б Полінка до такого зроду не додумалася.

— Донечко, а що трапилося? — я лагідно погладила її по голівці. — Хіба вам з Оленкою нудно вдвох? Чого це ти раптом про братика згадала?

Полінка винувато опустила очі, смикаючи поділ моєї домашньої сукні.

— Та просто тато сказав, що в кожній сім’ї обов’язково має бути братик… — ледь чутно пробурмотіла вона.

Ага. Тепер усе стало ясно як божий день: хто каламутить воду в родині, хто сіє в дитячих головах ідеї, які ми, дорослі, вже давно закрили на всі замки.

Мій чоловік Сергій, як я зрозуміла, вирішив піти в обхід, використовуючи наших дівчаток як невинну, але дуже потужну зброю. Всередині мене миттю закипіло роздратування.

— Сергію! — гукнула я на всю квартиру так, щоб чоловік, який саме щось там порпався на балконі, точно почув.

— Чого тобі? — долинув його невдоволений голос з іншого кінця хати.

— Ану йди сюди, розмова є!

Він неохоче вибрався з-під купи мотлоху, пожмаканий, із брудними руками та плямою на футболці, і поплентався до мене в коридор.

— А ти, Полюсю, біжи поки до сестрички, пограйся з нею, — швидко сказала я доньці, відправляючи її до дитячої.

Мені геть не хотілося, щоб вона гріла вуха на нашій із чоловіком розмові. Дітям зовсім не обов’язково слухати дорослі суперечки.

Полінка завмерла, дивлячись на мене переляканими оченятами.

— Ти тата зараз сварити будеш? — спитала вона, кумедно піднявши брівки.

— З чого ти взяла?

— У тебе зараз таке лице, з яким ти на всіх сваришся.

Я не змогла стримати легкої усмішки. От же ж дітей не обдуриш! Вони ще ті маленькі психологи, помічають кожнісіньку дрібницю.

— Зовсім трошечки, доню, — пообіцяла я. — От побачиш, зовсім трошки!

— Ну добре, — всміхнулася вона і побігла до своєї кімнати.

Підійшов Сергій. Зупинився за два кроки від мене, схрестив руки на грудях, усім своїм виглядом демонструючи, як йому не подобається, що я відірвала його від «важливих» справ.

— Ну?! — невдоволено протягнув він. — І заради чого ти мене смикаєш? Я цілий місяць не міг до того балкона добратися, і тут ти…

— Взагалі-то не місяць, а цілих пів року я тебе про це прошу, — поправила я його. — Але суть не в тому. Ти навіщо дівчатам даремні надії даєш?

— Які надії? Ти про що взагалі?

— Що ще за братик, якого ми нібито маємо їм подарувати?

— Ну… звичайний такий братик… — зам’явся Сергій. — Ну, Олено, не прикидайся!

— Так, я щось не зрозуміла, — я зробила крок до нього. — Ми з тобою, здається, це питання вже давно закрили. Чи ти забув, як я ледь Богу душу не віддала, коли Полінка на світ зʼявилася?!

У мене й справді був тоді тяжкий стан із другою донькою, і просто жахливий біль. Лікарі тоді прямим текстом сказали: ще одна дитина може стати для мене фатальною, я можу просто не вижити або лишитися інвалідом. Я тоді, ледь оговтавшись, чітко сказала: більше ніяких дітей.

І Сергій зі мною в усьому погоджувався! Присягався, що дві донечки — це його найбільше щастя, що він не хоче ризикувати моїм життям.

Не знаю, яка муха його вкосила зараз, через стільки років, повернутися до цієї теми, та ще й так підло — діючи через дітей.

— Та пам’ятаю я все, пам’ятаю, — він важко зітхнув і відвів очі. — Я просто думав, що ти вже відійшла… перебісилася.

— Сергію, ти взагалі при своєму розумі?! — я просто не вірила власним вухам. — Ти думав, що це в мене такий тимчасовий каприз?! Я тоді реально думала, що віддам Богу душу! Я все це пам’ятаю, кожну хвилину! Кров, нестерпний біль, тваринний страх за себе і за Полінку… А ти зараз пропонуєш мені знову через це пекло пройти?!

Сергій зблід, побачивши мої сльози і те, як я важко дихаю, намагаючись опанувати себе.

Але замість того, щоб підійти і заспокоїти, він раптом спалахнув:

— Добре! — гаркнув він, лупонувши кулаком по одвірку. — Добре! Ну вже вибач, що я, як нормальний мужик, хочу мати спадкоємця і продовжувача роду! Вибач вже!

Ця лють була на нього геть не схожа. Він ніколи раніше так зі мною не говорив.

Я ж як сьогодні пам’ятаю його слова після появи Полінки: «Мене все влаштовує. У мене є три мої найпрекрасніші дівчинки. Ви — мій всесвіт, і ризикувати тобою я не стану ні за які гроші світу».

Виходить, брехав?

Усередині зашкреблися неприємні підозри. Ця раптова зміна настрою, оці пафосні слова про «продовжувача роду» — все це звучало якось штучно, завчено.

Я нутром відчувала: за цим стоїть хтось інший.
І дуже скоро я дізналася, хто саме промиває мізки моєму чоловікові.

Нас запросили на ювілей свекра, Геннадія Івановича. З такої нагоди свекруха, Лідія Леонідівна, як і годиться, накрила стіл, що аж вгинався.

Я, як завжди, допомагала їй та зовиці бігати з тарілками і прислуговувати гостям. Людей зібралося чимало, хоча були ніби тільки «свої»: наша родина, сім’я Сергієвої сестри Люби, сестра ювіляра з чоловіком та найкращий друг свекра — дядя Толя, з яким вони все життя на заводі проробили.

Усі вітали іменинника, як завжди, розсипалися в компліментах: який він золотий чоловік, батько, друг і майстер з великої літери.

Лилися тости, традиційні побажання міцного здоров’я, довголіття, всіляких гараздів.

Усе те саме, що ми чули на кожне його свято, тільки цього разу з ще більшим пафосом і повагою до сивини.
Але для мене найцікавішим виявилося те, що він сказав у своєму слові у відповідь.

Геннадій Іванович, трохи розчервонілий від домашньої наливки, підвівся на чолі столу, підняв свою чарку і дзенькнув по ній виделкою.

Усі замовкли, приготувавшись слухати традиційну подяку.

— Дякую всім, що поважили старого! — почав Геннадій Іванович, обводячи гостей теплим, але трохи серйозним поглядом.

— Ваші побажання… Дай Боже, щоб усі здійснилися. Але для мене зараз найважливіше інше. Під старість починаєш замислюватися про такі речі… От раніше, бувало, не думав, а зараз думка мучить: от підемо ми на той світ…

— Тіпун тобі на язик! — тут же пирхнула свекруха, швиденько перехрестившись. — Ти ще на пенсію не вийшов, а вже в домовину зібрався!

— Ні, я серйозно, — вів далі свекор, не звертаючи уваги на дружину. — Хто після нас залишиться? Я ж був останній мужик у своєму роду — продовжувач прізвища по батьковій лінії. А потім у мене син народився, Сергійко.

Сергій, який сидів навпроти мене, гордо кивнув, задоволений тим, що батько при всіх назвав його своїм спадкоємцем.

Він випадково перехопив мій погляд, густо почервонів і миттю відвів очі. І саме тієї миті пазл у моїй голові склався остаточно.

— І от тепер, щоразу, як ми отак збираємося за великим столом, — продовжував свою промову свекор, — я мрію тільки про один подарунок. Щоб мені сказали: «Діду, у тебе буде онук!».

Я відчула, як по спині пробіг неприємний холодок. Усі гості як по команді повернулися до нас із Сергієм. Я міцно зціпила зуби, намагаючись зберегти на обличчі кам’яний спокій, хоча всередині просто вибухав вулкан.

— Ну, старий, ти зовсім чи що? — спробувала згладити кути свекруха. — У тебе вже є онук — он Данька Любчин бігає! Твоя ж копія, такий самий в’їдливий!

— Помовч, жінко, — відмахнувся Геннадій Іванович. — Це все зрозуміло. Але я зараз про інше. Я про онука, який носитиме моє прізвище, який продовжить наш рід!

Он від невістки нашої, Олени Богданівни, чекаю новин. Але вона щось ніяк не хоче нас порадувати!

Усі.

Буквально всі за столом витріщилися на мене.

Я мусила, просто зобов’язана була щось відповісти. І я спробувала звести все на жарт.

— Ну вже вибачайте, Геннадію Івановичу! — сказала я, натягнувши усмішку. — Наш комбінат давно зачинено! Ви ж самі нещодавно бідкалися, що втомилися від онуків. Куди вам ще одного?

Я щиро сподівалася, що це трохи розрядить атмосферу, викличе сміх і ми закриємо тему. Але де там!

Свекор був налаштований іти до кінця.

— Ні, Олено, я абсолютно серйозно! — сказав він, буравлячи мене поглядом. — Вам із Сергієм на цей рік персональне завдання: порадувати діда онуком, продовжувачем роду. І тільки спробуйте мені знову дівку состругати!

Він ще й погрозив мені пальцем.

І цей дурнуватий жест став для мене останньою краплею. Червона ганчірка! Тієї секунди я перестала бути вихованою невісткою і стала просто жінкою, до якої нахабно, брудними чоботами лізуть у ліжко.

— Вам треба, ви й стругайте! — різко і грубо відповіла я. — Я вам що, породиста собачка, щоб зі мною злучки влаштовувати?! Продовжувача роду вони захотіли! Взагалі-то, це тема глибоко інтимна, і вирішувати її будемо тільки ми: я і мій чоловік!

У кімнаті запанувала така тиша, що було чути, як муха б’ється об шибку. І тут свекруха Лідія Леонідівна вирішила кинутися на амбразуру, щоб захистити чоловіка і якось згладити мій «непристойний» випад.

— Ну як же так, Оленочко! — защебетала вона улесливим тоном. — А як же дівчатка ваші? Невже не хочеться подарувати їм братика? Вони ж так цього просять!

О, так ось звідки ростуть ноги! Значить, не лише свекор, а й свекруха бере активну участь у цій змові. І знову ж таки, маніпулюють дітьми!

— Наші дівчатка, Лідіє Леонідівно, з братиком не сидітимуть, — крижаним тоном відповіла я. — З ним сидітиму я. Якщо, звісно, від мене взагалі щось лишиться після тих пологів. Бо минулий раз я ледь на той світ не пішла. Вам би цього не знати!

— Ну, що було, те загуло, — легковажно знизала плечима свекруха. — Що ж тепер, усе життя пам’ятати будеш?

— Уявіть собі, буду! Ще й як буду! Поки ви тут сиділи за цим самим столом, за онучку чарки піднімали і раділи, я там у реанімації загиналася, ледь відкачали! І лікарі ясно сказали: якщо ще раз — то я можу просто не вижити!

Дуже дякую! Я такого «щастя» більше не хочу! Я краще буду живою і здоровою мамою для двох своїх донечок.

Я помітила, що свекор так і завмер із піднятою чаркою. Стояв, мов стовп.

Не знав, як виплутатися з цієї ганебної ситуації. Що ж, вирішила йому допомогти.

— Ну, за онуків! — гучно підсумувала я, піднімаючи свій келих із вишневим компотом. — Давайте цінувати те, що Бог уже дав!

Усі гості, немов прокинувшись від гіпнозу, потягнулися до своїх чарок.

Почувся легкий дзенькіт скла, люди почали ніяково чокатися, намагаючись не дивитися ні на мене, ні на ювіляра. Геннадій Іванович стояв пригнічений і червоний як рак.

Його геніальний план присоромити мене при всіх і змусити народити йому спадкоємця провалився з шаленим тріском.

З одного боку, мені було його навіть трохи шкода. Він, певно, щиро вірив у всю цю маячню про «спадкоємців прізвища» і колись сам став заручником старих патріархальних стереотипів.

Але з іншого боку — хто я така, щоб грати в рулетку з власною природою і здоров’ям? Якщо я ризикну завагітніти і щось піде не так, хто дасть мені гарантію, що я взагалі залишуся живою? А мені ж іще дівчат на ноги ставити.

Ні вже, любі родичі, давайте якось без мене!

Цю щиру та наболілу історію довірила нам наша читачка, а ми лише делікатно надали їй літературної форми. На жаль, тиск родичів щодо народження дітей досі залишається великою проблемою в багатьох українських родинах.

А як вважаєте ви: чи варто заради збереження миру з батьками чоловіка ризикувати власним здоров’ям?