Іван і Тетяна мирно обідали, коли вхідні двері відчинилися і в будинок зайшла неохайна жінка. Вона недбало кинула старий рюкзак у кут і сказала:
— Ну, здорово, батя – і розкинула руки для обіймів.
Іван подавився і почав судомно кашляти. А Тетяна гнівно сказала:
— Ти хто така? І який батя? – жінка примружилася.
— Ти, тітко, писок свій прикрий. Я не до тебе прийшла, а до батька рідного. Татку, ти що мене забув? Це ж я, твоя доня, Рита. Скільки років минуло, а я все заспокоїтись не можу. Як там мій татко поживає, не хворіє, не дай Бог, – удавано схлипнула Рита.
Іван нарешті видавив із себе:
— Навіщо? – кашель знову здолав його, — Навіщо, ти прийшла? – здавлено запитав він.
— Так за подарунком, тату. За лялькою, яку ти мені обіцяв двадцять років тому – посміхнулася Рита.
Мами не стало, коли Ріті сім років було. Батько витримав один десь з півроку і навів їй нову маму Таню. А з нею ще двох братів. Насамперед, нова мама виселила дівчинку з її кімнати і поселила в загальній.
Хлопчикам потрібніше, винувато пояснив батько, ховаючи очі. Хлопці були старші за дівчинку і дуже вредні. Вони постійно рвали зошити першокласниці і вона ночами, розмазуючи сльози, при світлі місяця, переписувала домашні завдання. Адже мама Таня забороняла даремно палити світло.
А коли Ріті виповнилося вісім, прямо на іменини, батько відвів її в дитячій будинок.
— Доню, це ненадовго. Скоро я тебе заберу назад. Прийду до тебе у вихідні і принесу тобі велику ляльку. Пам’ятаєш, вона у магазині на вітрині стояла.
—Ось таку і привезу, – Рита довго чекала тата та подарунок, але він так ніколи і не прийшов.
Рита безцеремонно сіла за стіл і закомандувала:
— Ану, тітко, плясни мені супчика. Жерти хочу, прям переночувати ніде, – і зареготала своїм грубим голосом.
Таня мовчки дістала тарілку і бухнула туди один ополоник. Рита похитала головою:
— Ось скільки років минуло, а ти, тітка, не змінилася. Знову на мені заощаджуєш? Давай більше, що тиснешся? – і повернулася до батька.
— Ну що, татку, діставай свою схованку, брьохнимо по одній за зустріч, – весело сказала Рита.
Той подивився на Тетяну. Та крізь зуби, прошипіла:
— Ми не вживаємо, – Рита ляснула себе по коліну.
– Я так і знала. Але нічого, я, на відміну від свого баті, з порожніми руками в гості не ходжу. Тітко, побіжи і дай мені мій рюкзак.
Та спалахнула:
—Тобі треба, сама і неси.
Рита підняла брову і вкрадливо сказала:
— Ти не зрозуміла головного. Я не просто прийшла, вас побачити. Житиму у вас. А що? Ти колись мене з дому виселила, відправила до казенного будинку. Правильно? Тепер твоя черга. Йди звідси чи ні, будеш добре поводитися, може і дозволю залишитися.
Тетяна, з обуренням, підвищила голос:
— Іване, а ти чого мовчиш? Твоя дочка з мене знущається, а йому хоч би хни.
Той покрутився на стільці і сказав:
— Рита, ти це, того. Не груби тітці Тані, вона тут господиня – Рита похитала головою.
— Ой, як усе запущено. Молодець, тітка, загнала мого батька під підбор. І дивлюся дуже щільно. Ти, батьку, не лякайся. Ми з цією тіткою розберемося. Теж відправимо куди-небудь.
Тетяна скрикнула:
— Я зараз сину подзвоню. Він тебе, погань така, викине звідси!
На що Рита єхидно сказала:
— Це Юрку чи що? Так він за кріпкі напої швидше за тебе звідси викине. Так, тітко, не пощастило тобі з дітьми. Старшенький твій того, нема вже його, так? Дуже вже, я чула, до вживання був не байдужий. І молодшого така ж доля чекає.
Тетяна забилася в істериці:
— Не чіпай моїх дітей. Поглянь на себе. Явно не в палаці живеш.
Рита грубо відповіла:
— Так завдяки тобі, тітко. Ти непогано влаштувалася колись у житті. Знайшла собі вдівця і залізла в його дім. Відмовилася від його дочки на користь своїх діток. Жила видно усі роки непогано. Про мене, мабуть, і не згадувала. Позбулася почуття провини. Але я то повернулася, на зло тобі і повторюю, життя тобі тепер пеклом здасться. Маю далекі плани. Чоловік у мене є, цивільний. Три ходки за спиною. Так він за тиждень приїде, тут житимемо. Потім, татку, ми тебе онуками радуватимемо. Класне життя нам належить. А що? Сім’я нарешті возз’єднається. Так, тату? Ти ж нудьгував за мною? – Іван кивнув і опустив голову.
Рита переможно подивилася на Тетяну:
— Ось бачиш? А зараз ліжко мені, я втомилася. Поспати хочу. А як встану, щоб лазню мені протопила, бруд із себе змити.
Рита вдавала, що спить, а сама почала підслуховувати. Тетяна напівпошепки говорила Івану:
— Ти ганчірка, чи що? Чого мовчав, мов риба. Вона тут жити зібралася, ще й із таким чоловіком. Ти що не тямиш? Вони ж нас обнесуть або гірше. Гони її в шию, кажу тобі. Гуляла десь усі ці роки, нехай гуляє далі, – Іван винувато відповідав.
— Але ж вона моя дочка. Як я її вижену? Ти й так мене тоді змусила відмовитись від неї. Ні, не можу і не хочу. Мені й так соромно перед нею.
Рита подумки поплескала. У батька виявляється крапля совісті ще лишилася. З такими думками вона заснула. Якийсь шурхіт змусив її насторожитися. Вона розплющила одне око. Тетяна стояла біля неї з подушкою в руках.
— Посадять, тітко, – голосно сказала Рита.
Та від несподіванки здригнулася:
— Я це. Тобі її принесла. Щоб м’якше було.
Рита засміялася:
— Ну дякую. А я, грішною справою, подумала погане. Ну що, лазню протопила?
Тетяна заметушилась:
— Батько твій топить. Ти можеш поїсти? Я там млинців напекла.
Рита здивувалася:
— Щось підозріло ти, тітко, такою доброю стала. Щось замислюєш? Не вийде. У мене з травленням все гаразд, хоч цвяхи перетравлюй. І я тобі не вірю. Ти як була змією, такою і залишишся.
Тиждень Рита ганяла Тетяну. Та благала
— Будь милосерднішою, дівчинко. Я ж уже не молода.
Рита жорстко сказала:
— А де було твоє милосердя, коли ти маленьку дівчинку від дому відірвала? Що мовчиш, соромно? А мені ні. Ти мені відповіси за всі мої сльози.
Тетяна стала перед нею на коліна:
— Вибач мені за заради Бога. Мене і так життя покарало. Куди ще більше, – плакала вона. Рита махнула рукою. — Гаразд, вставай. Бачу, що пройняло хоч трохи. Живіть як жили. А я їду. Хоч і без подарунка, так, тату? – Іван підскочив.
— Доню, так давай я тобі грошей дам. Купиш на них все що хочеш, – Рита похитала головою.
— Ти так нічого і не зрозумів, тату. Я до тебе не по гроші приїхала. А тільки за тим, щоб почути від тебе хоч слівце про любов до мене. Але мабуть дарма. Прощайте, – і закинувши рюкзак на плече, вийшла. Ніхто за нею не вийшов, хоч вона чекала.
За селом на неї чекала розкішна машина. Вона сіла в неї і розплакалася, мов дитина. Чоловік, обійняв її і притиснув до себе:
— Я ж казав, що це погана ідея. Навіщо ворушити старе, коли маєш справжнє. Розчарувалася, так? – співчутливо, спитав він.
Рита підняла на нього очі:
— Так, любий. Я ж думала, що батько мене любив усі ці роки, просто схибив колись. І прийме мене будь-хто. А вони навіть про мене і не згадували, уявляєш? – вона знову заплакала.
Чоловік обійняв її ще міцніше:
— Треба чоловіка слухати, Риточко. Я ж попереджав, що так може бути. А ти вперлася, він гарний. Поїхали краще додому, діти вже скучили. Усі запитують, коли мама приїде.
Насправді у Ріти був гарний, заможній чоловік, дітки та бізнес. А цей увесь спектакль, був для батька.
Рита витерла сльози і посміхнулася
— Я теж сумувала за ними. Поїхали швидше. Але насамперед під душ. Змити із себе все хочу. І забути. Давай тільки, поки ми тут, до мами поїдемо. Квіти покладемо, я дорогою нарвала. А батько? Не було його в моєму житті і не треба. У мене є ти та діти. Мені більше нікого не треба. Минуле нехай залишається в минулому, ти маєш рацію. Але мені треба було спробувати. Не вийшло й Бог із ним. На все воля Божа.
