А мені от цікаво: ми переїдемо, а хто за комуналку платитиме? Мене ніби холодною водою облили. А він веде далі: — І взагалі, якось воно не дуже гарно виходить. Я буду тягнути іпотеку, а житимемо ми там разом? — Стривай, — кажу, — ти ж живеш у моїй квартирі вже п’ять років? — Ти її не купувала! — завівся Славко. — Вона тобі у спадок упала! А я всі ці п’ять років сам комуналку тягну

Оце сиджу на своїй кухні, дивлюся на напівскладені коробки для переїзду і гірко сміюся. От скажіть, чи буває межа чоловічій хитрості та заздрості? Мій Славко зараз ходить темніший за хмару, гупає дверима й ображено сопе.

А знаєте чому?

Бо він, бачте, до глибини душі обурений. Купив квартиру, іпотеку платить сам, а переїжджати в нову оселю ми маємо разом. «Несправедливо!» — заявляє мій благовірний.

— То він же сам так хотів! — аж поперхнулася кавою моя подруга, коли я їй це розказала. — Він же п’ять років марив тим, щоб бути єдиним і неподільним власником хати. Що в нього в голові перемкнуло?

А перемкнула жаба, звичайна така, зелена. Мої стосунки з чоловіком останніми тижнями тріщать по всіх швах, як зношена тканина. І знаєте, що найсмішніше?

Не я колись тягнула його до нотаріуса підписувати шлюбний договір. Не я пропонувала ділити бюджет до копійки. Але тепер, коли ця схема раптом стала вигідною мені, Славко різко «перевзувся в повітрі».

Власником він і далі хоче бути одноосібним, ділитися метрами не збирається. Але його душить те, що я там, бачте, буду жити безкоштовно. Ще й нашого майбутнього малюка це стосується!

Одне слово, хоче мій чоловік і рибку з’їсти, і ніг не замочити.

Наша історія почалася шість років тому. Мені тоді було двадцять п’ять, якраз тільки на ноги ставала. Славко на п’ять років старший. На той час він уже встиг і оженитися, і розлучитися, і аліменти нажити.

Зустрічалися ми десь рік, а потім він покликав мене заміж. Я дівчина без минулого багажу, подумала й погодилася.

Зарплата у Слави була трохи більша за мою, аліменти він платив справно, ще й підробляв вечорами, тож фінансово ми були на рівних.

Його колишня з малим залишилася у Вінниці, звідки він сам родом, а Славко після розлучення подався шукати щастя до Києва. Синові його тоді було шість рочків (зараз уже одинадцять).

Колишня дружина сюди малого не пускала, тож чоловік бачився з дитиною, тільки коли їздив додому.

Коли ми понесли заяву до РАЦСу, Славко запропонував сісти й одразу проговорити всі моменти, щоб потім не тонути. Домовилися, що з дітками трохи почекаємо: у нього вже є спадкоємець, а я хотіла в кар’єрі підрости.

А потім він видав головне:

— Ти тільки не ображайся, Оксанко. Мій перший шлюб розсипався на друзки багато в чому через моє приймаківство. Жили ми у квартирі колишньої, яка їй від батьків дісталася. І трохи що не так — я тільки й чув від неї та від тещі, що я тут ніхто і звати мене ніяк.

Я так більше не можу. Я хочу власне житло, рватиму жили, щоб його купити. Куплю — і ми туди переїдемо. Але… давай, мабуть, поділимо наш бюджет. Щоб усе було по-чесному. І договір шлюбний підпишемо.

Мене той договір не злякав.

Я швиденько прикинула в голові: так мені навіть спокійніше буде, у нього ж аліменти. Поставила лише одну умову: поки він збирає гроші на свою омріяну квартиру, ми живемо в моїй однокімнатній (вона мені у спадок дісталася).

За оренду я з чоловіка, ясна річ, не візьму ні копійки, але всю комуналку оплачує він. Славко аж засяяв — визнав, що це справедливо.

Пішли ми до нотаріуса, все розписали: хто за що платить, що чиє, як будемо жити, коли я піду в декрет. Розписалися тихенько і почали жити.

Чотири роки чоловік відкладав кожну копійку. Ми завели спільну картку на харчі та побутові потреби, скидалися туди порівну. Одягався кожен за свої, його аліменти мене взагалі не обходили.

І знаєте, мене все влаштовувало! У мене теж зібралася кругленька сума на рахунку. Мені подобалося бути господинею власних грошей, не звітувати за кожну покупку.

Славко справді гарував як проклятий і таки стягнувся на перший внесок за двокімнатну квартирку десь на околиці Києва. Дім мали здати тільки за рік, але нам не горіло.

Ми тоді ще мирно домовилися: коли переїдемо, я свою квартиру здам квартирантам. Меблі в нову оселю купимо разом, а гроші від оренди я відкладатиму суто для себе.

Я ж жінка, я мушу думати про завтрашній день, про безпеку для себе і нашої майбутньої дитинки. Квартира чоловіка — це добре, але власна фінансова подушка гріє душу краще.

І Славка все влаштовувало! Рівно до того дня, як йому віддали ключі.

Квартира була з простеньким ремонтом від забудовника, треба було її обставляти.

Я сіла, порахувала і навіть зголосилася витратити більше за нього на техніку, бо зі своєї квартири забирати нічого не планувала — хотіла здавати з усім начинням.

І тут мій чоловік раптом видає:

— Добре, це ясно. А мені от цікаво: ми переїдемо, а хто за комуналку платитиме?

Мене ніби холодною водою облили. А він веде далі:

— І взагалі, якось воно не дуже гарно виходить. Я буду тягнути іпотеку, а житимемо ми там разом?

— Стривай, — кажу, — ти ж живеш у моїй квартирі вже п’ять років?

— Ти її не купувала! — завівся Славко. — Вона тобі у спадок упала! А я всі ці п’ять років сам комуналку тягну.

— Та я ще жодного дня у твоїй хаті не ночувала! Славо, кажи прямо: чого ти хочеш? Щоб я платила твою іпотеку? Добре, давай. Але тоді йдемо до нотаріуса, переписуємо договір і виділяємо мою частку у квартирі.

— Яку ще частку?! — аж підскочив мій благовірний. — Оксано, я ж тобі пояснював: це має бути ТІЛЬКИ моє житло! Ти що, плануєш у мене метри відібрати?

— А ти плануєш, щоб я просто так, за красиві очі, виплачувала твій кредит? З якого дива?

— З такого, що ти там будеш жити! Або ти як собі думала: ти там живеш на всьому готовому, я за все плачу, а ти ще й на квартирантах наживаєшся і гроші в панчоху складаєш?! Якось воно жирнувато виходить, не знаходиш?

— А те, що ти п’ять років жив у мене і спокійно збирав собі на хату, — тебе все влаштовувало?!

Зчепилися ми тоді страшенно. Наговорили одне одному такого, що досі гірко. Зараз я всі покупки меблів поставила на жорстку паузу.

Бо як послухати його логіку — то в разі чого я й дивана того не заберу.

От так наш «справедливий» роздільний бюджет спіткнувся об звичайнісіньку чоловічу жабу. Його просто задушила заздрість, що в мене лишатимуться мої ж гроші.

Мені тепер у ту його квартиру взагалі переїжджати не хочеться. Живу собі у своїй однокімнатній й горя не знаю. А от чи потрібен мені такий шлюб — тепер для мене дуже велике питання.

***

Від редакції:

Кожна сім’я шукає свій власний рецепт щастя: хтось складає всі зароблені гроші в одну родинну скриньку, а хтось — скрупульозно ділить полиці в холодильнику. Проте часом за сухими й правильними пунктами шлюбного контракту непомітно розчиняється найголовніше — звичайна людська довіра та готовність бути одне для одного теплою опорою, а не суворим бухгалтером.

А як вважаєте ви, чи мають право на існування такі суворо роздільні бюджети в родині, і як би ви вчинили на місці нашої героїні?