— А мій імідж ходити в дірявому взутті? — Люда просто сказилася. — Ну адже в чомусь ти дійшла до пункту видачі, не влаштовуй драму, га! — скривився чоловік. — Людо, я зараз один заробляю, а завдяки вкладенням, зможу заробляти ще більше. Я не маю права подумати про себе чи що?

— У нього одна відповідь: йому було треба, — ображена Людмила. — А те, що треба мені, дітям — пустий звук. Ні, він, звичайно, і раніше міг так учинити, але тепер це просто щось!

— Так… Як так можна? Узяти й витратити гроші, не триста гривень нещасних, а досить велику суму, не обговоривши, не порадившись, навіть не повідомивши? — обурюється разом із Людмилою подруга. — Знаєш, це все якось не про сім’ю!

Людмила з подругою згодна: не про сім’ю. І ця думка їй спадає на думку дедалі частіше. Особливо в останній рік, коли чоловік, здається, зовсім «вийшов із берегів» у плані власного егоїзму.

Тільки от проблема: у них двоє дітей, двійнята, яким без малого три роки.

— Так, вийду на роботу зовсім скоро, теоретично, має стати легше. Але тільки теоретично. І що з того, що в мене будуть свої гроші на картці, скажи? Я на себе і на дітей буду їх витрачати? Тільки свої?

А чоловік, як і раніше, говоритиме, що йому було «треба» і він купив? А нам, на хвилиночку, треба з квартирою щось вирішувати. Дітей двоє, вони різностатеві. В однокімнатній тісно…

Людмила заміжня п’ять років, одружилися й прийшли жити в дошлюбну однокімнатну квартиру дружини: батьки Люди подбали, купили десять років тому, потихеньку здавали і кредити до моменту шлюбу виплатили.

Подружжя збирало гроші, думали, що придбають згодом спільне житло, побільше. Потім Люда дізналася, що чекає дитину, не очікувано, але УЗД показало двійню, причому «королівську».

Зʼявилися на світ і син, і донечка. Важко було жахливо. І матеріально важко було теж.

Мама Людмили працює, допомагати з дітьми їй не було кому, чоловік? Чоловік по вихідних, а всі будні дісталися молодій матері по повній програмі.

Утім, Люда не скаржилася: так, важко, зате за один декрет і двоє діточок. Матеріально було теж непросто: підгузки, каші, суміші, одяг — усе в подвійному розмірі.

Так, якийсь час можна було одягати сина й доньку однаково, але цей час минув, тепер донька із задоволенням крутиться перед дзеркалом у сукнях, та й не одягнеш на неї чорні штани й черевики брата.

Накопичено в подружжя було не надто багато, а останній рік і ці накопичення розтанули.

Людмила вважає, що через егоїзм чоловіка, який полюбив витрачати на себе гроші, не питаючи, що планувалося купити і куди витратити.

Почалося все з призначення чоловіка Людмили начальником відділу.

Так, пораділа, що кар’єра в чоловіка пішла вгору. Але поки посада більше номінальна, зарплата зросла на п’ятнадцять тисяч, зате чоловік вважає, що й одягатися йому треба тепер інакше, і взагалі:

— Хочеш стати начальником, одягайся й поводься так, немов ти вже начальник, — полюбив говорити чоловік. — Ти ж розумієш, що я не можу в джинсах і джемпері ходити, мені потрібен костюм, та ще й не один. Сорочки, туфлі…

— А під цю марку й куртка не пасує, треба пальто, і туфлі на змінку в офісі треба, і сорочки треба частіше міняти, і годинник у нього дешевий, і інше, інше, інше, — злиться Людмила.

На новий імідж чоловіка був закладений бюджет, непогана така сума, Люда розуміла, що в чоловіка тепер наради із шефом, зустрічі з партнерами, треба відповідати.

Але чоловік не просто вибрав обумовлену суму в нуль, він витратив рази втричі більше з їхніх заощаджень і продовжує витрачати. Щомісяця, але вже мовчки.

— То шкарпетки, бо то в нього ганебні, то парфуми, бо то в нього закінчилися. І кінця цьому немає, то папку треба шкіряну, з логотипом гарної фірми, — страждає жінка. — Яке мені й дітям! Я останніми місяцями не знаю, чим нагодувати сім’ю, коли кілька днів до отримання зарплати залишається.

— Дорогий чоловіче, — звернулася Люда до чоловіка кілька місяців тому. — Мені скоро на роботу виходити, а немає в чому. Ані взуття, ані одягу, що підходить для офісу. Усе зносилося вже. І гуляти немає в чому, кросівки потрібні. І доньці потрібні зимові чобітки, а синові куртка.

Людмилі для дітей багато чого віддали знайомі й родичі, але обов’язково знаходиться момент, коли чогось бракує й треба купити нове. Ну і сама прогуляла три роки в одних джинсах і куртці.

Куртка з підстібкою, тож три роки, 9 сезонів — чимало, зносилася вся. І взуття вбите вщент. І в офіс виходити немає в чому.

— Купимо дітям. І кросівки тобі, — сухо відповів чоловік. — А на роботу… Рано ще думати, почнеш ходити в тому, що є, а потім, із зарплати, уже потихеньку купимо все, що потрібно.

— От як! — розлютилася Людмила. — Тобі купували цілим гардеробом і з відкладених грошей, а мені, значить, потихеньку і з моєї зарплати? І ти щомісяця щось докуповуєш і докуповуєш? Нормально ти міркуєш.

— Людо, ну тобі ж не підвищення має бути, — відповів чоловік таким тоном, немов говорив: «Розмову я вважаю закінченою».

— Картка в мене є, куди допомога приходить, там зовсім небагато, витрачаю на повсякденні потреби, — продовжує молода жінка.

— Є картка чоловіка, куди в нього зарплата приходить, і картка зі спільним доступом, найчастіше ми обоє користуємося нею. Залишки заощаджень я на рахунок віднесла, під гарний відсоток.

І тут, я, як ми й домовлялися, замовляю собі кросівки, доньці й синові одяг. Отримую повідомлення, що товари надійшли на пункт видачі, йду, а платіж не проходить, на картці спільній немає грошей!

— Ого! Витратив у нуль? А він знав, що замовлення ти вже зробила?

— Не в нуль, а майже в нуль, — відповідає Люда. — І так, про замовлення він прекрасно знав. У мене на кросівку дірка на підошві вже протерлася наскрізь, а зараз, сама знаєш, калюжі.

Дошкандибала в літніх кедах до пункту видачі, а довелося відмовлятися від покупки, тому що в мами такої суми теж не знайшлося, а у свекрухи завжди одна відповідь, якщо намагаєшся позичити: «Людочко, ну звідки в мене такі гроші!»

Розбірки з чоловіком Людмила влаштувала ввечері. Не стала дзвонити посеред робочого дня.

Виявилося, що чоловік купив новий телефон, тому що зі старим йому ходити стало раптом «не солідно».

— Ну й не біда, ще раз замов, через тиждень зарплата в мене, купимо. Так, я побачив телефон і вирішив купити. Це мій імідж, як ти не розумієш!

— А мій імідж ходити в дірявому взутті? — Люда просто сказилася.

— Ну адже в чомусь ти дійшла до пункту видачі, не влаштовуй драму, га! — скривився чоловік. — Людо, я зараз один заробляю, а завдяки вкладенням, зможу заробляти ще більше. Я не маю права подумати про себе чи що?

— Та ти тільки про себе й думаєш, — звинуватила Людмила чоловіка. — У чому я до пункту видачі дійшла? А тобі показати?

Стався непристойний скандал, звичайно, але накипіло.

І тепер Людмила вся в роздумах: а чи варто взагалі продовжувати жити з людиною, яка ставить свої інтереси вище за всі інші.

Цими міркуваннями поділилася зі свекрухою, а та у відповідь:

— Людочко, ну що ти думаєш, кращого чи що знайдеш? Чоловіки, вони всі егоїсти, у тебе ще не найгірший варіант.

***

Історія Людмили змушує задуматися про справжні цінності в сім’ї. Чи може прагнення чоловіка до «успішного іміджу» виправдати тотальне ігнорування потреб дружини та двох малих дітей?

Коли «начальник» витрачає спільні заощадження на шкіряну папку, тоді як його дружина не має в чому вийти на роботу, це вже не про кар’єру, а про зневагу.

Звичайно, свекруха радить «терпіти», але хіба терпіння — це основа міцної родини?

А що думаєте ви? Чи справді усі чоловіки — егоїсти, і Людмилі варто змиритися? Чи, навпаки, це тривожний дзвіночок, що руйнує сім’ю?