— Я вас упізнала! Ви ж мої батьки, так? Ви ж мене шукали? Так? А я ось! Я вас перша побачила і побігла! Ходімо швидше додому, я вас давно чекаю! Ми стояли, як укопані, не в силах поворухнутися. А дівчинка торохтіла: — Я знала, що ви мене знайдете! А мені ніхто не вірив. Усі казали, що я брехуха, і в мене немає мами й тата. А ви є

— Катрусю, — промовив він проникливим голосом, заглядаючи мені у вічі, — вибач, не міг я пройти повз цього кошеняти. Він так жалібно нявчав, що я сам мало не заплакав. Ну хто, крім нас із тобою, зможе врятувати його від загибелі?

Я вдала, що зраділа нагоді врятувати стражденну душу, і прийняла з рук чоловіка тремтячого сірого котика.

Насправді я прекрасно розумію, чому чоловік тягне всіх цих бідолашних звіряток!

Причина тут, аж ніяк, не в його любові до тварин, а в бажанні врятувати мене від депресії, у якій я перебуваю багато місяців. І жодні найпрекрасніші тваринки не можуть мене звідти визволити!

Славко цього не розуміє, але іншого плану допомогти мені поки вигадати не може. Йому здається, що весь свій нерозтрачений материнський запал я зможу скерувати на котиків, песиків, черепашок, рибок або хом’ячків.

Їх у нашій хаті перебувало не один, напевно, десяток.

Когось вдалося прилаштувати в чиїсь чужі добрі руки, але рибки, старий бульмастиф і три котики залишилися під моїм патронажем. Тепер додався ще один улюбленець…

Але я хочу дитину!

Не звірятко, хоч би яким прекрасним воно було, а свого, найріднішого, найулюбленішого малятка! Я щодня тверджу собі, що треба змиритися з неминучим, але серце ніяк не може прийняти той факт, що дітей у мене не буде. Ніколи!

І за жодних умов та старань! Ком стоїть у горлі, на очах з’являються сльози, коли згадую слова останнього лікаря, який повторив вердикт інших медиків, що треба скоритися і жити далі.

А як?!

Ми посилено створюємо видимість щасливої родини. Разом їздимо у відпустки, після чого я викладаю в соцмережах круті фото, які збирають безліч вподобайок і, мабуть, заздрість менш успішних «подруг».

Ще в нашому репертуарі фітнес, басейн, відвідування усіляких різних концертів і стендапів, а також цікава робота.

І, крім Славка, ніхто не знає, як я реву, зачинившись у ванній, після того, як поспілкуюся з черговою знайомою, у якої є діти. Так-так! Не прекрасна картинка красивого життя, а шмаркаті, кашляючі, капризні, замурзані, але свої… живі… діти!

Адже й моєму маляті було б уже 2 роки й 2 місяці, якби… На терміні 17 тижнів лікарі поставили діагноз: життя там зупинилося. І відправили на «чистку».

Якийсь варварський, жорстокий термін, що не дає жодного поняття про те, що це означає насправді! Для медиків це чистка, а для мене це був справжнісіньке прощання з моєю довгоочікуваною дитиною.

А потім, коли мені повідомили, що дітей я більше мати не зможу, у мене виникло відчуття, що слова лікарів перетворюються на гострі цвяхи, що встромляються в кришку моєї власної труни.

Тепер ви розумієте, чому жодні котики й песики не в змозі вивести мене із затяжної депресії?

Я думала, що чоловік швиденько втече від мене до іншої жінки, яка зможе ощасливити його спадкоємцями, про яких він, як я знала, завжди мріяв.

Але він мовчав і всіляко уникав болючої теми, а я про це не заводила мови через те, що… коротше… взагалі не могла про це говорити. Здавалося, що, щойно відкрию рот, одразу віддам Богу душу від розриву серця.

— Катрусю, підійди, будь ласка, — гукнув мене чоловік, коли я виносила з ванної закутаного в рушник кошеня. — Я хочу тобі декого показати.

— Зараз, — пробурчала я, уявивши, що чоловік знайшов на просторах інтернету ще одну нещасну тваринку, яку я зобов’язана буду врятувати.

Я висушила феном шерсть у кошеняти, що виривалося, і нехотя підійшла до чоловіка. Із монітора на мене дивився маленький, смішно підстрижений, хлопчик.

— Хто це? — здивовано запитала я, сідаючи поруч.

— Це Ярослав. Я давно за ним наглядаю.

— У сенсі?

— Ну… Цей хлопчик перебуває в будинку малятка. Я подумав…

— Ні, ні, ні! — закричала я, готова розплакатися.

В’ячеслав обійняв мене і пригорнув до себе.

— Тихо, тихо, крихітко моя, — пробурмотів він, гладячи мене по голові. — Я ні на чому не наполягаю. Як ти вирішиш, так і буде. Просто ця дитина так на тебе схожа, що мені захотілося…

Я, трохи заспокоївшись, крадькома глянула на монітор. Трохи розкосі карі очі уважно дивилися на мене.

— Мені здається, що ти трохи ослiп, дорогий. По-твоєму, у мене азійська зовнішність? — усміхнулася я сумно.

— Подумаєш, азійська! — вигукнув чоловік, збільшуючи зображення. — Зате в нього твоя посмішка і ямочки на щоках точнісінько як у тебе! А ще він такого ж віку, як наша дитина, яка…

Він замовк, не закінчивши фразу. Я завмерла, чекаючи, що зараз, як і в усіх випадках, коли зачіпалася болюча тема, у мене почне розриватися серце, а мерзенний ком, що підкотився до горла, почне душити.

Але чомусь цього не сталося. Навпаки, серце стрепенулося й гучно закалатало від радісного передчуття.

— Коли він потрапив у будинок малятка? — запитала я.

— Мати відмовилася від нього ще немовлям.

— І що? Його ніхто не захотів усиновити? Як я знаю, за немовлятами черга стоїть. У цього хлопчика, найімовірніше, серйозні проблеми зі здоров’ям.

— Є, звичайно, проблеми! — раптом почав розпалюватися мій зазвичай спокійний чоловік. — А в кого їх немає?! Тебе б мати кинула в пологовому будинку, як би ти себе почувала! Звісно, малюк відчуває, що його зрадили, і страждає!

Так, таким чоловіка я ще ніколи не бачила. У нього очі не просто світилися, вони палали синім полум’ям. Я сама не помітила, як піддалася його ентузіазму.

Ми записалися до школи прийомних батьків; зареєструвалися на всіляких форумах, де батьки ділилися своїм досвідом виховання приймаків; бігали по різних установах та організаціях, збираючи довідки. І ось настав той день, коли ми поїхали в будинок малятка знайомитися з нашим сином.

Славко зовні був абсолютно спокійний, він жартував і сміявся. Але ж я бачила, як напружено стискаються його кулаки, а голос час від часу стає хрипким.

— Хвилюєшся? — запитала я перед воротами, що перегородили нам шлях на територію дитячої установи.

— Є трохи, — зізнався чоловік. — Раптом ми йому не сподобаємося?

— Ми йому стільки подарунків купили, що він просто зобов’язаний полюбити нас. Мене інше тривожить… Раптом я нічого не відчую до цього хлопчика. Що тоді робити?

Я подивилася на чоловіка очима, повними сліз і навіть позадкувала, готова втекти будь-якої миті.

— Ні, Катрусю, ні! — вигукнув Славко, хапаючи мене за руку. — Це неможливо! Ми з тобою вже любимо Ярика. Згадай, як ми годинами розглядали його фотографії! Ти сама казала, що сумуєш за ним.

— Фото — це зовсім інша річ! Там усе ідеально. Не видно ані діагнозів жодних, ані відхилень. Ідеальна дитина! Я ж розумію, що насправді він не такий. І мені страшенно страшно знайомитися з ним справжнім.

— Мені теж, — зітхнув чоловік і пригорнув мене до себе. Я чула, як гулко б’ється його серце. — Але разом ми впораємося.

І ми ринули знайомитися з нашим сином.

Ярослав сидів у ліжечку з високими бортами. Він тримав у руці іграшку, якою монотонно постукував по матрацу. На нас він не звернув жодної уваги. Ми в нерішучості стояли поруч із ліжком і не знали, що робити.

— Привіт, — порушив мовчання чоловік, — давай знайомитися.

Малюк ковзнув по нас миттєвим поглядом і знову зайнявся своєю іграшкою.

— Він не любить чужих людей, — сказала вихователька і витягла дитину з ліжечка. — Дикий він.

Це знайомство далося нам непросто. Ми по черзі брали Ярика на руки, трясли перед ним іграшками, обіймали й говорили ласкаві слова. Але він дивився на нас з-під лоба й так і норовив відсторонитися.

До всього іншого, у свої два з половиною роки дитина не могла ходити без підтримки, а замість слів видавала незрозумілі звуки.

Ми втомилися і зморилися, нам здавалося, що всі наші благі наміри ощасливити себе й дитину полетіли в безодню відчаю. До цього моменту нам здавалося, що ми такі чудові батьки, з безліччю нерозтраченої любові й великим життєвим досвідом, а тут відчули себе незрілими підлітками, від яких вимагають якихось надскладних рішень.

— Подумайте гарненько, — на прощання промовила вихователька, — може, не варто вішати на себе такий тягар? Самі бачили, яка це дитина! Нічого путящого з неї не вийде.

— Спасибі, — пробурмотів Славко і, взявши мене за руку, поспішив вивести на вулицю.

Додому ми їхали мовчки.

Ніхто з нас не наважувався першим завести розмову, настільки ми були пригнічені й знеохочені. Удома ми повечеряли й лягли спати. Я лежала з відкритими очима й розглядала цятку на стелі. Славко теж не спав. Зрештою він повернувся до мене і запитав:

— Ну, і що будемо робити?

Не було сенсу питати, що він має на увазі. Було й так ясно, що ми думаємо про одне й те саме.

— Наступного тижня знову поїдемо. І треба якомога швидше вирішити всі проблеми з документами на всиновлення, — відповіла я і відчула, як чоловік з полегшенням зітхає.

— Я знав, що ти в мене стійкий олов’яний солдатик і залякати тебе не так-то просто.

Більше ми до цієї розмови не поверталися.

Це наш син — і крапка! Доки тривало оформлення документів, ми часто їздили в будинок малятка. Ярик уже впізнавав нас по кроках у коридорі і, коли ми відчиняли двері в кімнату, він уже чекав на нас, стоячи в ліжечку й усміхаючись на всі зуби.

— Хлопця наче підмінили, — дивувалися вихователі. А ми безмірно раділи, дивлячись на нашого найкрасивішого, найулюбленішого синочка.

Одного разу, коли ми йшли провідати його, до нас назустріч вибігла дівчинка років п’яти.

Вона протиснулася в дірку в паркані, який розділяв території будинку малятка й дитячого будинку, де жили дітки старшого віку. Дівчинка вхопилася за мою ногу і закричала:

— Я вас упізнала! Ви ж мої батьки, так? Ви ж мене шукали? Так? А я ось! Я вас перша побачила і побігла! Ходімо швидше додому, я вас давно чекаю!

Ми стояли, як укопані, не в силах поворухнутися. А дівчинка торохтіла:

— Я знала, що ви мене знайдете! А мені ніхто не вірив. Усі казали, що я брехуха, і в мене немає мами й тата. А ви є!

На галас прибігла вихователька й, вибачившись, насильно відвела дівчинку, що плакала.

А ми втратили спокій і сон, знаючи, що десь є маленька дівчинка, яка вважає нас своїми батьками. І ми наважилися.

Не буду описувати наші митарства, поки домагалися дозволу на всиновлення другої дитини, факт здійснився: ми приїхали додому із сином Ярославом і донькою Ариною.

Узагалі, на цьому можна було б поставити жирний знак оклику й закінчити словами: «вони жили довго й щасливо!»

Але так буває тільки в казках або дурних мелодрамах, де все найскладніше в житті закінчується весіллям. Але ми ж люди розумні й розуміємо, що всі най-найважчі труднощі після цього тільки починаються.

Так само було й у нас.

Школу прийомних батьків ми закінчили, досвіду в інтернеті набралися. Але, коли привезли дітей додому, то зрозуміли, що абсолютно нічого не тямимо у вихованні.

Ярик відмовлявся їсти тверду їжу, будь-яка наша дія, що не узгоджувалася з його вимогою, викликала в нього блювоту. Він міг годинами сидіти в ліжку й гойдатися, немов маятник.

Ночами часто малюк не спав, воліючи будити всіх гучним ревом. Сусіди, думаючи, що ми знущаємося з дітей, написали на нас заяву в поліцію та опіку. Добре, що там виявилися адекватні люди й у всьому розібралися.

Мені здавалося, що я сама скоро з’їду з глузду й почну битися головою об стіну, як наша старша донька, коли їй щось не подобалося. Аринка була настільки гіперактивною, що в квартирі все було перевернуто шкереберть, а наші тварини ховалися по кутках і чекали, коли діти хоч трохи вгамуються.

Тоді вони наважувалися пробратися до мисок із їжею, після чого знову зникали з поля зору.

Я, звичайно, знала, що нам буде нелегко, але щоб ось так…

Якщо хтось каже, що одразу полюбили прийомних дітей, як рідних, я не вірю! Спочатку це був такий шквал емоцій, що роздирали душу, що навіть описати важко. Жаль до себе, гнів, роздратування, навіть ненависть, що переміжовувалася з палкою любов’ю та ніжністю, відторгнення й почуття власної нікчемності й неспроможності.

Чи шкодувала я, що зважилася на всиновлення? Так! І не один раз!

Пам’ятаю, як ридала на грудях у чоловіка й голосила:

— Давай віддамо їх назад у дитбудинок.

Мені хотілося, щоб Славко мене пожалів, погладив по голові, а потім почав відмовляти. Але він просто сказав:

— Давай. Давай віддамо.

Як ножем по серцю!

— Ти що! — заволала я так, що сльози миттєво випарувалися. — Як ти можеш так говорити?!

— Радий, що ти прийшла до тями, — засміявся чоловік і, нарешті, погладив мене по голові. — Я знав, що ти ніколи цього не зробиш.

Я щаслива, що в мене такий розуміючий і турботливий чоловік. Разом ми впоралися.

У вересні наш синочок пішов у перший клас. У гімназію. Аришка за руку, як належить старшій сестрі, відвела його на лінійку. Поправила йому краватку й комір і з усією серйозністю дала настанову:

— Поводься пристойно, щоб мені через тебе червоніти не довелося. Прийду — перевірю.

Ми з В’ячеславом стояли поруч і пишалися нашою дорослою донькою-третьокласницею, розумницею й красунею, і серйозним мовчазним синочком.

Раніше ми з чоловіком дуже хвилювалися про те, як діти відреагують, коли зрозуміють, що вони нам не рідні.

У цьому нам, хоч як дивно, допомогла одна надзвичайно шкідлива старенька — сусідка, одна з тих, кому, як то кажуть, день не в радість, якщо комусь отрути у вуха не влила.

Ось вона й розбазікала все дітям, коли ті на майданчику перед будинком гуляли. Мовляв, і одягаємо ми їх поганонько, і годуємо замало. І все тому, що не рідні вони нам, а дитбудинківські.

Аринка насупилася і як видала: «Ми для мами й тата найрідніші. Вони нас люблять, а ми їх. А від вас, бабо Галю, навіть кіт утік, бо жити з вами не хоче».

Потім, удома Арина напустила на себе серйозний вигляд і видала нам черговий перл:

— Я думаю, що деякі старенькі ще дурніші, ніж малята. От баба Галя, наприклад… Невже вона не розуміє, що рідний не той, хто народив, а той, хто любить?

— Ну так, — підтакнув Ярик. Довгі фрази для нього поки що не властиві!

На цьому можна було б закінчити оповідь.

Але є ще дещо, що ви маєте знати. Скоро в нас у родині поповнення. Кажуть, що народиться хлопчик.

Аринка вже й ім’я братикові вигадала: Богдан.

На сімейній раді ми обговорили це питання й одноголосно схвалили ім’я. Кращого й не вигадаєш для такої вистражданої дитини. Лікарі кажуть, що моя вагітність — це справжнє диво, якого взагалі не могло статися. А я вважаю, що все закономірно.

Адже, якщо ти даруєш комусь любов, то ця любов рано чи пізно до тебе повертається! ❤️