А не подобається на кухаря — он ще є курси трактористів. Вперед і з піснею! Поплакала Юля, погепала дверима, та й довелось іти куди сказали. Зате гонору в неї було стільки, ніби вона не в райцентрі на кухарку вчилася, а щонайменше з Печерських пагорбів спустилася

Юля вродилася такою красунею, що хоч з лиця воду пий, але от із розумом якось не склалося. Навіть рідний батько, Петро, часом кпинив із неї.

Бувало, сядуть вечеряти, він примружить око й видасть: «Ех, Юлько… Поки інші люди в черзі за мізками одне одному на п’яти наступали, наша дівка двічі в чергу за вродою стала!»

У школі вона перебивалася з двійки на трійку, тож після дев’ятого класу дорога їй світила лише одна — до місцевого профтехучилища.

Ну а куди ще податися, коли в табелі самі «задовільно»? Навіть із малювання та музики — і там трійки!

Батько тільки руками розводив:

— І в кого ти така вродилася, га? Навіть заспівати до пуття не вмієш, ведмідь на вухо наступив! Зате очі свої малювати — тут ти професорка. От якби ти з таким завзяттям за книжками сиділа, дивись, хоч одна б дванадцятка в табелі заблищала.

Ох і попсувала ж Юля нерви батькам під час того вступу!

Батько гримнув кулаком по столу: тільки місцеве училище. Мовляв, навіть не сіпайся до Києва.

Кому ти там потрібна зі своїми порожніми балами? Мати все намагалася пом’якшити чоловіка:

— Петре, ну який толк із того училища? Тих кухарів та продавчинь і так хоч греблю гати. Давай уже заплатимо, хай на контракті повчиться на якусь менеджерку…

Але з Петром сперечатися — що проти вітру йти. Не бачив він її ні менеджеркою, ні бухгалтеркою. Тих менеджерів розвелося — куди не плюнь, обов’язково в якогось влучиш. Ніяких столиць і контрактів.

Треба було в школі вчитися, а не красивими оченятами кліпати. А не подобається на кухаря — он ще є курси трактористів. Вперед і з піснею!

Поплакала Юля, погепала дверима, та й довелось іти куди сказали.

Зате гонору в неї було стільки, ніби вона не в райцентрі на кухарку вчилася, а щонайменше з Печерських пагорбів спустилася.

У групі зібралися переважно діти з навколишніх сіл, прості, роботящі, і на їхньому тлі Юля миттю знесла себе до самих небес.

Модниця, краля — вона з легкістю роздавала дівчатам образливі прізвиська. Звісно, швидко збила навколо себе зграйку таких самих «фей». А як же інакше? У кожної королеви має бути своя свита.

От із цією свитою Юля й розважалася, самостверджуючись за рахунок тих, хто не міг дати їй відсічі. Одна для неї була «сушена вобла», друга — «жердина», третя — «бліда міль».

Але найдужче діставалося Марійці. Як її тільки не обзивали! А дівчині ніби й байдуже. Подивиться на своїх кривдників величезними, глибокими, як криниця, очима — і тільки м’яко всміхнеться.

Добра, наївна і проста, як п’ять копійок. Від самого народження Марійка мала серйозні проблеми зі здоров’ям: ДЦП, важко ходила, була повною, неповороткою.

Проте вперто вчилася нарівні з усіма. Лікарі взагалі казали матері готуватися до найгіршого, мовляв, дитина не буде ні ходити, ні говорити. Але жага до життя виявилася сильнішою за медичні прогнози.

Марійці так хотілося бути як усі дівчата: дружити, теревенити про сукні й хлопців.

Хлопці Марійку не кривдили, хіба часом жартували беззлобно.

А от Юля не пропускала жодної нагоди пройтися по її зовнішності. Ох, як вона любила голосно повторювати: мовляв, таким не місце серед «нормальних», їх треба в клітках тримати.

Жодні вмовляння на Юлю не діяли. Мати, скрушно хитаючи головою, питала:

— І в кого ти така люта вродилася, Юлю? Хіба та дівчинка винна, що зʼявилася на білий світ такою?

А Юля, скрививши гарненькі губки, кидала у відповідь:

— Ну, і я в цьому не винна. Менше пити її батькам треба було, може, і не плодили б інвалідів!

Тільки от не пили Марійчині батьки. Не завжди хвороба дитина — це наслідок чиїхось гріхів. Зате не змовчала бабуся, батькова мати, яку Юля терпіти не могла за прямоту:

— Дурна ти, Юлько! Гляди, щоб не відгукнулася тобі колись твоя злість. Гріх сміятися з чужої біди. Повна людина може схуднути, а от дурному порозумнішати не дано. А здорова людина може за одну мить усе втратити, тож ти б, дівко, думала наперед.

Якось Юля прийшла на заняття в обновках. Дорогі джинси ідеально облягали її точену фігуру, а білосніжна блузка підкреслювала дівочу вроду.

Марійка із захопленням подивилася на одногрупницю, несміливо простягнула руку й легенько торкнулася ніжної тканини:

— Яка ж ти гарна, Юлю! А де ти таку красу купила? Я б теж хотіла…

Юля гидливо відштовхнула дівчину й заверещала:

— Прибери свої граблі! Ти уявляєш, скільки це коштує? Відчепися, пампушко! На таких корів, як ти, чохлів не шиють! Твоя доля — бабині халати носити!

У коридорі запала така тиша, що чути було, як муха б’ється об шибку.

Марійка заплакала. Тихим, тремтячим голосом вона мовила:

— Я тобі бажаю, Юлю, ніколи не знати проблем зі здоров’ям і не замовляти чохли на корів. Залишайся худенькою і стрункою, щоб ніколи не довелося носити бабині халати…

Скандал тоді зчинився до небес. Марійці стало зле, її забрала швидка.

Юля опинилася в кабінеті директора. Справа йшла до відрахування, але батьки вчасно підметушилися, залагодили. Перед Марійкою довелося вибачатися. Ох і мучилася ж Юля, вважаючи це нечуваним приниженням!

Марійка довго пролежала в лікарні. На той час вся група вже об’єдналася проти Юлі — «дружити проти» когось завжди легше.

Навіть вірна свита розбіглася, і вчорашня королева стала вигнанкою. Під кінець навчання пристрасті вляглися, Юля притихла, а Марійка після повернення стала душею компанії.

Три роки пролетіли непомітно.

Після випускного Марійка повернулася в рідне село, а от Юля, яка вже жила з якимось хлопцем, вирушила підкорювати столицю.

У юності здається, що весь світ лежить біля твоїх ніг. Але доросле життя боляче клацає по носі. Столичні будні швидко збили з Юлі пиху: орендована кімнатка, мізерна зарплата, важка робота. А навколо ж стільки спокус!

Стосунки з хлопцем розсипалися — не витягнув він її нескінченних «хочу» і «купи».

Залишившись сама, Юля пішла по руках. Один, другий, третій…

До тридцяти років з’явилася донечка. Але батькові дитини це виявилося не потрібно. Так Юля стала матір’ю-одиначкою.

Невдовзі після того, як дитинка з’явилася на світ, почали вилазити болячки. Спочатку одне, потім інше. Від колишньої фігурки не лишилося й сліду — Юля сильно набрала вагу, стала огрядною.

До рідного містечка повертатися було соромно, але у великому місті з немовлям на руках і без житла стало нестерпно. Довелося, підібгавши хвоста, вертатися під батьківське крило.

Почалася нескінченна карусель: лікарні, аналізи, обстеження. А толку мало — щоразу нові діагнози.

Матері, жінці пенсійного віку, довелося шукати підробіток. Батько постійно бурчав, ледь не дорікав шматком хліба і гнав на роботу. А як працювати, коли ледь ноги тягнеш?

А тут ще й сусідські дівчата шушукаються вслід: і «бегемотиха», і «колобок на ніжках». Але хіба ж вона винна?

Ох, мала рацію бабуся: гріх сміятися з чужої біди. Від жалю до себе хотілося вити вовком по ночах, але Юля плакала тихо, вмочуючи подушку слізьми.

Якось їй у месенджер написала колишня староста Наталка:

«Померла Марійка Вінницька, похорон післязавтра. Будеш на вінок скидатися?»

Юля спершу не збагнула, а потім дійшло… Це ж Марійка-пампушка. Оце так новина! Грошей катма, ще й на вінок здавай.

Та раптом спогади накрили її з головою. Згадалося те бридке відчуття, з яким вона відштовхнула одногрупницю.

І ті слова: «Я тобі бажаю ніколи не замовляти чохли на корів…» Адже вона, Юля, сама стала такою. «Коровою». І носить тепер ті самі бабині халати. Рука сама потягнулася до екрана:

— Скільки скидати, Наталко? Коли похорон?

На прощання з одногрупницею Юлю повіз батько. Дорогою мовчав, лише скептично зиркав на доньку, яка мала дуже занедбаний вигляд. Стоячи на цвинтарі, Юлі здавалося, що ховають не чужу жінку, а її саму.

Вона плакала гірко, ніби втратила найріднішу людину.

Їй вперто здавалося, що тоді, багато років тому, Марійка її прокляла.

Уже на поминках вона ловила співчутливі, а іноді й гидливі погляди колишніх знайомих. Звернула увагу на чоловіка, який найбільше побивався біля труни. Думала — брат. А виявилося, що це Марійчин чоловік!

Звичайний, роботящий чоловік, який її на руках носив. Вони жили душа в душу, тримали господарство, вирощували квіти…

А в неї, красуні Юлі, і чоловіка справжнього ніколи не було. Який толк із тих кавалерів, що мінялися, як рукавички? Про Марійку казали стільки теплих слів, що Юлі аж млосно стало. А що скажуть про неї?

І тут же її звична гординя взяла гору: «Не дочекаєтесь! Я вам усім на зло на ноги стану і ще заміж вийду!»

Так і живе Юля. Всупереч усьому. Нікуди вона не вилікувалась, заміж не вийшла, лише офіційну групу інвалідності отримала.

Мати із згаслим поглядом тягне дві роботи, батько бурчить, Юля огризається. Бо в душі своїй досі вважає себе «королевою», якій просто не пощастило.

А тим часом підростає донечка Валерія. Красуня, вся в маму. І така ж колюча, зверхня, безсердечна. Ображає однокласників, збирає свою «свиту».

Юлі б пояснити малій, що так не можна… Та хіба ж дівчинка слухатиме матір, якої соромиться?

І вже Юлина мати, старенька пані Галина, каже онуці ті самі слова:

— Дурна ти, Леро! Гляди, щоб не відгукнулася тобі твоя злість. Гріх сміятися з чужої біди. Повна людина може схуднути, а от дурному порозумнішати не дано. Здорова людина може за одну мить усе втратити, тож думай, дитино, наперед.

***

Ця життєва сповідь потрапила до нашої редакції у вигляді розлогого листа, і ми просто не могли залишити її поза увагою, лише делікатно адаптувавши для читання. Кажуть, що життя — це найсуворіший вчитель, який бере дорого за свої уроки, але пояснює дохідливо.

Як гадаєте: чи здатні ми розірвати це замкнене коло родинних помилок, поки життя саме не змусить нас подивитися в дзеркало власної душі?