— А може, супчику? — Та начебто ситий, дякую… — Не відмовляйтеся, Володимире Івановичу, у мене все своє, з городу, зі свого варю.
Володимир Іванович Кущ ще для вигляду відмовлявся, а потім погодився. Попоїсти він любив. Ну, а господиня садиби бажає віддячити. Грошей він не взяв, вважаючи, що допомога мізерна, два рази молотком стукнув — і готово.
Марина Сергіївна моторно накрила на стіл, почастувати вона рада, та ще й чоловіка неодруженого. Так і пообідали.
— А ви ще заходьте, ми ж майже сусіди… А то я як наготую, рада б почастувати… Ось вас, наприклад.
Володимир Іванович киває, надягає куртку, бо вже по-осінньому прохолодно, кашкетик не забуває, дякує і йде.
— Ти що, Марино, приїжджого доглядаєш? — крикнула сусідка Валя, побачивши через паркан, як від Марини вийшов гість.
— Ну, який він приїжджий? Рік уже як в Озерному живе, свій, вважай що.
— Ой, чи то, прямо-таки й свій? Подумаєш, рік. Я ось днями його біля Таньки Зубаревої бачила, ось так само з хвіртки виходив, кашкетик поправляючи.
Марині новина не сподобалася.
— Ну і що? Може, справа якась була… У мене теж сьогодні у справі, я сама покликала, чоловік усе-таки, інструмент у руках тримати може, та й на електриці розуміється.
— Ну так, може й так.
Марина Сергіївна, жінка за шістдесят, замислилася. Кущ, не сказати, що чоловік нарозхват, але ж цікавий він, і поговорити можна, і ніби роботящий, а тут Танька Зубарева… Непорядок.
Володимир Іванович тим часом прийшов додому.
Будиночок цей він ще п’ять років тому купив, як із другою дружиною розлучився. І їздив сюди як на дачу, думаючи, що продасть згодом. А потім подивився: природа навколо, ось вам озеро, ось вам ліс. Та й будиночок поправити можна. Підрахував заощадження і зайнявся облаштуванням житла.
Два роки пішло на всі роботи, оскільки наїздами все робив, ще й наймав. І ось минулого року переїхав. Тепер у домі і вода гаряча є, і опалення зроблено.
Господині тільки немає. А Кущеві це й не треба. Місяць тому товариш один, із місцевих, якось спитав: «Одружишся, мабуть?»
— Нізащо, — відповів Кущ, — вистачило мені двох разів.
— Бог трійцю любить, — відповів товариш і посміхнувся, — не зарікайся, Івановичу, припече, то й одружишся.
— З голоду помиратиму, але не одружуся, — запевнив він.
А треба сказати, що готувати Іванович не любив. Узагалі не любив. Раніше ж колишні дружини готували. Умів яєчню зробити, омлет, просто яєць зварити, картоплю почистити, ну там пельмені магазинні у воду кинути — тим і жив.
Город був, але він його виключно під картоплю, сказав, що зараз на пенсії й приїхав відпочивати. Ось так і живе, відпочиваючи.
Жінки, Марина і Тетяна, самі його кличуть. Допоміг якось по господарству і тепер при зустрічі запрошують на обід. Іванович спочатку до однієї сходив, смачно поїв, потім до іншої зайшов — теж наївся. Ну а що? Самі ж кличуть. Так і став ходити хоча б раз на тиждень — то до однієї, то до іншої.
Ні, сам він не зловживав довірою. З жінками, до яких на обід ходив, тільки розумні розмови.
Іванович любив про науку поговорити, а вже цікаво чи ні господиням, він не замислювався.
Робили вигляд, що цікаво, а самі супчики, котлетки, випічку пропонували, ніби на все життя нагодувати його хотіли.
Він уже все, що можна, у будинку перевірив: і проводку, і як холодильник працює, і колодязь перевірив — усе налагоджено, як годинник. Уже начебто і причини немає, тому кличуть просто так.
Загалом, прибився Іванович, як голодний, до скатертини-самобранки. Аж тут раптом стався конфуз, а для Марини Сергіївни прямо біда — обікрали її. Заліз хтось через маленьке віконце в сіни й увесь запас витягнув.
Були там і консерви, і борошно, і цукор — усе дочиста.
Вона одразу заяву в поліцію, а її питають, хто в гості заходив. Зніяковіла, але зізналася, що Кущ був.
— Але це не він, не може він, навіщо йому.
— Розберемося.
Того ж дня сама Володимира Івановича зустріла і поскаржилася, що обікрали її.
Іванович спочатку вислухав співчутливо, а потім подумав: а чого це вона дивиться на мене так? — Чи не думаєте, Марино Сергіївно, на мене?
— Та що ви?! Як можна?
— Але ж заяву написали.
— Так не на вас же, а для порядку, нехай шукають. — Потім опустила очі й зізналася. — Так, вони питали, я сказала, що заходили ви… а більше нікого й не було.
Ну тут Іванович розсердився, пошкодував, що в гості заходив. Зараз почнуть розбиратися, викличуть на бесіду… А йому це треба? Тільки оселився в спокійному місці, як одразу з підозрою.
Загалом, висловив він Марині, з якою метою приходив.
— Та мені ваші продукти, Марино Сергіївно, що корові п’яте копито, я все одно готувати не вмію і не люблю. Та й узагалі приходив я до вас чисто… пожерти, ну тобто поїсти.
У Марини в очах досада і злість. — Ось значить як ви до мене, чисто споживацький інтерес…
— Ну так самі ж кликали, за стіл садили…
— Можна подумати, силою вас тягла.
— Так, можна подумати.
Загалом, посварилися вони. Івановича в поліцію, звісно, викликали, але жодних доказів його провини немає, тому з миром відпустили. Та й знайшли незабаром злодіїв — із місцевих двоє виявилися, ніде не працюють.
Марина Сергіївна тим часом Тетяну Зубареву зустріла і всю історію виклала.
— Думаєш, ти йому потрібна? Йому обіди наші потрібні були.
— От же котяра! А я йому супчики, пиріжки… А він сяде, наверне, наукову статтю мені перекаже й давай такий — швидше додому.
— Ось і знай, який у нього продуктовий інтерес. Та мені й своїх продуктів, що із сіней вкрали, не шкода, мені серця свого розбитого шкода, я ж йому з душею готувала…
Загалом, Кущ ні на які обіди більше ходити не став. І навіть якщо хтось покличе з електрикою допомогти, то від їжі відмовляється, бере тільки грошима, годі працювати за миску супу.
Так минув місяць.
Володимир Іванович сам біля плити намагається впоратися. Але бажання немає, не хочеться на одного готувати. Де всухом’ятку, де магазинне, а де й одним чаєм обійдеться. Навіть схуд.
Аж тут якось вийшов із дому, а йому назустріч кішка Іриска біжить і в зубах миша в неї. Поклала просто біля ніг Іванича і дивиться на нього, мовляв, бери, а то ж зголоднів.
— Іриско, ти чого? Не треба мені, забирай і забирайся. — І пішов у дім. — Дожився, — пробурмотів Іванович, — навіть кішка пожаліла, підгодовувати мене вирішила.
Тут побачив: хтось до хвіртки на велосипеді під’їхав, вийшов він.
А там жінка незнайома, але одразу зрозуміло — поштарка. Не молоденька, пухкенька така, але шустра, журнал подає йому.
— Доброго дня! Ваш журнал?
— Мій! Це я виписав. А що, прямо додому приносять?
— Ну, як виписали, так і приносять. Можна, звісно, просто з пошти забирати, але раз адресу вказали…
— А-а-а, так це я помилився, я й хотів із пошти, — а сам на поштарку дивиться: така вона рум’яна, весела, ямочки на щоках. Іванович одразу про все забув.
— Ну, я поїхала, — на велосипед і покотила.
Іванович так і стояв із відкритим ротом.
З того дня став у вікно чатувати, чи не проїде поштарка. Він уже ім’я її дізнався, Любов Андріївна звати, сусідка баба Марія розповіла, що сама живе, діти в місті. А чому в поштарки пішла — невідомо.
Місяць він так виглядав її, а потім бачить — а вже інша на велосипеді.
На інший день дочекався, зупинив її.
— А де ж Любов Андріївна?
— Так на роботі. Вона ж тимчасово була, — відповіла жінка, — сестра це моя, мене підміняла, у неї якраз відпустка була, а гроші потрібні, ну от і домовилися ми. А взагалі вона в сусідньому селі працює.
Іванович більше розпитувати не став, посоромився, але засумував.
І печаль його була до тієї пори, поки не зустрів Любов Андріївну. В сусідньому селі, там магазинчик є, для ремонту все по дрібницях продається, от і завівся туди їздити, як кіт на полювання. В обід зустрів її.
— Далеко вам?
— Не так уже й далеко, на обід збігати встигну.
— А може, підвезти? — Іванович широким жестом вказав на свою машину. — Прошу!
Відмовлятися не стала. Але на обід до себе не покликала.
— Я сьогодні нічого до пуття не готувала, ніколи поки що, та й не хочеться самій.
— От-от, і мені теж. Але я все одно запрошую до себе на обід, — осмілів Іванович.
І вона погодилася.
Приїхав додому і страшно стало: чим же він жінку, що сподобалася, пригощатиме? Ревізію в холодильнику навів, до магазину побіг. Крутився того дня біля плити, наскільки сил вистачило. Зумів-таки борщ вчорашній розігріти.
Пиріг солодкий у магазині купив, овочі порізав, щось на кшталт салату. Решта, щодо напоїв — на розсуд сторін.
Обідали вони так, ніби все життя за одним столом просиділи. Іванович сипав жартами, Люба сміялася. Потім про науку говорив, і Люба не стала прикидатися, чесно зізналася.
— Ой, Володю, не сильна я в цьому, ти вже вибач… але розповідаєш цікаво.
— Зрозумів! Якщо втомилася, готовий доправити додому. Але з умовою: у неділю на озеро їдемо.
І вона погодилася.
Минув рік
Вихідний день. Люба солодко сопе в ліжку. Іванович тихо порається на кухні, щоб не розбудити дружину. Зараз він супчик зготує для коханої жінки, нехай гаряченький буде.
Ні, Люба, звісно, як господиня, теж готує, але Іваович допомагає в усьому. Із бажанням допомагає. Сам береться готувати, щоб порадувати другу половинку. Він і не помітив, як перетворився на «шеф-кухаря» для коханої жінки.
— Ні, ну ти подивися, — сказала Марина Сергіївна Тетяні, — то на все готове, а то, кажуть, ледь не в ліжко їй чай подає. От як так? Виходить, шлях до серця чоловіка лежить не через шлунок? А тоді через що?
— Та не бери ти в голову і в серце, — відповіла Тетяна Зубарева, — закохався мужик по самі вуха, стукнуло його в тім’ячко, от і варить супчики як миленький. Це вони до пори до часу гордовито походжають, ніби нізащо не одружаться…
Ага, поки не закохаються.
Чи доводилося вам, дорогі наші читачі, спостерігати, як людина повністю змінювала свої звички заради коханої людини?)
